Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович - Страница 114

Коли б же вмів угадати страшну долю Якимову, — може, не відпустив би тоді його, тримав коло себе? Та однаково ж не порятував би, бо втримати чоловіка можна, поки ти живеш, а по смерті як те зробиш?

А вони ж як стояли оце переді мною на ґанку сомківського дому — прекрасний Яким і верткий мій Іванець, обидва вірні мені, повні поваги й любові до свого гетьмана, — так стануть і за два десятки літ, коли вже не буде мене, перед чорною радою козацькою, два мужі в силі віку, один прямодушний і чистий, як і тепер, а другий — підступний і хитрий — козиряв тим, що з гнізда Богданового, ходив, як і я, в простім одягу, їв із запорожцями саламаху й тетерю просту, спав, підклавши сідло під голову, — Брюховецький — Бреховецький. Гніздо таки справді моє, а діти — зозулині, з — поміжних Іванець найпідліший. Візьме він верх над Сомком і віддасть його під сокиру катівську, але й байдужий кат — татарин не хотітиме рубати голову Якимкові, дивуючись людям, які можуть позбавляти життя таке досконале творіння Боже.

Я відпустив Якима, може, й прогнав його, бо вже лякався молодих вродливих чоловіків поблизу Мотрони, хоч і відав гаразд, що всіх не проженеш і не відженеш, та й не хотів бути заздрісним передчасно.

В Переяславі вже ждали мене всі мої старшини, й полковники, і посли звідусюди — від господарів молдавського й мунтянського, від князя семиградського, від ординців і від самого султана турецького, була вже вість, що іде посол із Москви, а десь з — за Дніпра бралися до мене панове королівські комісари з Адамом Киселем на чолі.

Виговський, прискочивши до Переяслава на моє веління найпершим, мерщій втулив семиградського посла, якого привіз з собою, навпроти мого двору на Шевській вулиці, а ще один двір тримав для королівських комісарів, та я в день свого прибуття велів оддати той двір для московського посла, а комісарів по приїзді розтикати по всьому місту, щоб не могли вільно зноситися між собою.

Все робилося мовби само собою, вже тої ночі я поставив перед своїми побратимами Мотронку й нарік її гетьманшею, і пані Раїну теж посадовив біля себе за столом, і пила вона з мугирями вчорашніми, ледь вмочаючи свої шляхетські губи в міцний наш напій, а тоді ще й мала слухати пісню, яку я повів, приграючи собі на старенькій кобзі батьківській тридцятиструнній:

Я спитав Виговського:.

— Як це ти зачепився за комісарів?

— Гадав, що ти в Києві, гетьмане, туди й поїхав.

— Коли ж побачив, що немає мене там, то чом не вдарився за мною? Чи закортіло медів Киселевих куштувати?

— Гріх було знехтувати нагодою. Вивідав наміри комісарські.

— Що ж вивідав?

— Кисіль проговорився перед митрополитом. Мовляв, ми тут будемо тримати тирана за слово, яке дав під Замостям: амнестія, 12 тисяч війська реєстрового і скасування унії. А за те — військо все козацьке усунути на Запоріжжя, а в Україну пустити панів у їхні маєтності.

— Є в глеку молоко, та голова не влізе! Що з Литви?

— Радзівілл пішов проти козаків.

— Як же замирення королівське?

— Мовляв, Радзівілл порушує волю королівську.

— Алешто! Вони порушують, то й нам не гріх. Що привіз од Ракоці?

— Посол зі мною прибув. Проситься до тебе.

— Прийду опісля. Першого прийматиму московського посла.

— Ще не прибув, та й не знати, коли буде.

— Тоді султанського. Слід було дати йому асисторію коло мого двору, а ти мерщій втулив посла семиградського.

— Не хотів пускати сюди бусурманів.

— Коли немає в християнстві правди, можна попробувати її і в іновірців. Як топишся, то й за бритву вхопишся. Що ж Ракоці молодий обіцяє?

— Може зібрати своє військо в Мукачеві і вдарити звідти на Краків. Поможе йому Януш Радзівілл, бо вони в союзі, як дисиденти, окрім того, може, стануть свояками, бо Радзівілл одружений з донькою Лупула — господаря молдавського, а Ракоці хоче пошлюбити молодшу Лупулівну. Кажуть, такої краси небаченої, що вже й молодший Потоцький, і син Вишневецького, і Ракоці змагаються за неї, аж султанський двір затурбувався, і забрано ту Роксанду до султанського гарему, щоб зберегти цноту.

— Багато втяв, пане писарю! І про цноту Лупулівни довідався! Може, розповіси старшинам, як то бережуть цей скарб у султанському гаремі?

— Ну, поки султан малолітній, то сховок там найнадійніший.

— Гаразд із тою цнотою. Що ж хоче Ракоці за послугу?

— Хоче, щоб. поміг ти йому добути корону польську.

— І тоді він буде козацьким покровителем, чи як?

— Певно ж.

— Гаразд. Тепер послухаємо Джелалія. Филоне! Присунься — но ближче!

Джелалій, потемнілий від вина, сів ближче, відтрутивши Чарноту й суддю генерального Самійла, бликнув неприхильно на Виговського. Підняв келих.

— За твоє здоров’я, гетьмане, і за здоров’я гетьманші молодої!

— Не був ти, Филоне, такий гречний, як ми з тобою в Стамбулі в неволі сиділи, а при султанськім дворі вже й нахапався?

— Та де, пане гетьмане! — засміявся Джелалій. — До султана й не допущено, бо ще ж малий, а ми, виходить, так само малі, ніхто й не знає про нас достоту. Насилу до великого візира дошкреблися. А той так у вічі й порскає! Зрадили, мовляв, панам своїм і вірі своїй, то й нам зрадите, чого приблукалися до священного порога його величності султана! Ну, й ще там багато чого було казано, та я вже й не дослухався, бо то вони так бурмотять, ти ж знаєш, Богдане. То я й кажу тому візиру. Ми, кажу, в панів своїх терпіли муку більшу, ніж у вас невольники на галерах, то й чом би мали дотримувати вірності своїм мучителям? А прибув я від народу великого й звитяжного, і просимо тільки давати нам татар, а ми платитимемо вам данину, як волохи, молдавани й Семиграддя, скільки вже там скажете, а проти кожного вашого ворога виставлятимемо щоразу хоч і десять тисяч війська, а вже яке те військо, то відаєте гаразд самі.

Отак побалакали, то візирик той і вгонобився. Одправили вже мене й не самого, а з послом своїм Осман — чаушем, привіз він тобі фірман султанський і дарунки від султана і від султанської матері.

— Бекташ — агу бачив?

— Не бачив, а лист од нього в Осман — чауша є до тебе.

— Завтра станеш у мене з послом султанським, — сказав я Джелалію.

Виговський обережно підказав, що годилося б перше діждатися королівських комісарів.

— Приймати поперед комісарів чи й треба кого, — виставив він над столом долоні, як апостол на тайній вечері.

— На погибель! — гукнув Чарнота. — Що нам ті комісари!

— Ми піддані королівські, — сумирно нагадав пан Іван.

— А може, то король наш підданий? — вдарив кулаками об стіл Чарнота. — Хіба ж не наш гетьман настановив королем Яна Казимира? Я й Замостя не хотів брати заради цього!

Тепер уже сміялися всі, згадуючи, як Чарнота «не захотів» брати Замостя.

— Молись Богу, що хоч сидіти вже за столом можеш, — кинув йому Вешняк.

— Вір інкомпарабіліс112, — похизувався своїм знанням латини Тетеря до свого так само едукованого сусіди Матвія Гладкого.