Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович - Страница 111

Не годилося з патріархом споряджати ще й свого посла до царя, тож дав я Паїсію Силуяна Мужиловського для супроводу й помочі в дорозі й у Москві, звелівши йому до всього придивлятися, аби покористуватися згодом, коли й справді доведеться виїздити послом.

— Вмієш за словами покірливими й обтічними ховати думки гострі, як ножі, — ото й уся наша козацька наука, — сказав я йому. Обійняв і поцілував Силуяна, як брата, бо ставав він найдорожчим мені чоловіком.

Так я поїхав тоді з Києва.

Їхав через поля й діброви на Вороньків і далі в степ, маючи по праву руку Дніпро, що лежав десь під товстою кригою, схований в сизій імлі. Простори засніжені, все сковане морозом лютим, мертва земля, вмерлі трави, мерові дерева, — ось де гостро почувається людська малість і безсилля, що їх улітку ховаєш сам від себе в довколишніх буйнощах і щедротах. Я не був самотній, сила мене супроводжувала незліченна, щомиті підскакували до мене старшини, ждучи повелінь, а мені хотілося казати їм: «Подбайте ліпше про бездомних і безпритульних, про упосліджених і нещасних, про тих, кого ніде не ждуть і нізвідки не проводжають, про загублених безнадійно і трагічно».

Хто б це міг збагнути?

Нас зустрічали уздовж усього шляху. Не знати, звідки й набралося стільки люду в цих неживих просторах, серед цих снігів і пустечі. Палили високі вогнища край дороги, гріли варенуху й горілку, частували козаків, старшин і мене, гетьмана свого, горілка була гаряча, а хліб, сало, ковбаси — з морозу, аж зводило щелепи, і від того якийсь сміх молодечий рвався з грудей, і довкола теж лунав сміх, і лилися сльози, і вівати билися в низьке небо дружні; свитки й кожухи, товсті хустки й шапки, старе й мале, настирливі й несміливі — всі товпилися, щоб стати ближче до гетьмана, побачити його бодай краєм ока, може й почути його слово, а я дивився на них, дивився на старих і дітей, на дівчат і молодиць, під товстими хустками ловив погляди, мовби шукав знайомі сірі очі, хотів зустріти їх вже отут, повні жаги, безмежно жаждиві, нетерплячі й полохливі, і побачити в тих очах дороги, які пройшов уже й ще пройду, і дерева, які вишумлюватимуть мені спогади про втрачену навіки молодість, і бджоли, що гудітимуть, як моя втома, і гріх у час неслушний, і нашу самотність сподівану, і нашу самість. Шкода говорити!

Вже по моїй смерті турецький яничар і мандрівник Евлія Челебі, щоб виправдати невдачі султанського війська, яке не змогло взяти в козаків Чигирин, дасть опис мого міста, сповнений вигадок і дивовижних перебільшень109.

А мені се місто уявлялося тої зими в тисячі разів неприступнішим. Під’їздив до нього безсилий і безпорадний, як мала дитина. І де ж був той Марс, що кидав на мене своє криваве світло тільки в час неслушний? Чи то вже така доля великих полководців, що мають зони здобувати щастя для інших, але ніколи — для самих себе?

Від Києва до Переяслава я летів ніби в якомусь сивому чаді, через Дніпро теж перелітав, як орел самотній, а тоді уповільнював і уповільнював свого коня, давав війську спочинок і волю, в Черкасах і зовсім зупинився, лякаючись кати далі, не наважуючись послати гінців, щоб довідатися: чи Сама в Чигирині, чи знає про патріарше благословіння, чи жде як жона і гетьманша?

Однак не посилав гінців і нікого до себе не підпускав. Вагання моє не тривало довго. Мав їхати далі! Прискочити до Чигирина не як мученик, а як муж!

Сонце того ранку зійшло над степами велике і чисте, сипало на мене своїм тяжким, мов оберемки золота, промінням, кликало, очікувало, заохочувало. Я вирядився, мов для стрічі королівських послів, у кармазини й хутра, весь сяяв золотом,і військо моє сяяло золотом, а в душі однаково був морок, гріх і зловорожість. Ставала мені перед очима зів’ялолиця пані Раїна, підносила погляд нечистий і брехливий, сичала зловісно: «Ви не побачите її, пане Хмельницький, більше не побачите ніколи…»

Я відганяв те видіння, прикликав до себе Мотронку, малював собі її сумовиту красу, чув її злякане: «Ні! Ні! Ні!» — і сама собою виспівувалася мені в думці пісня про нашу дивну і тяжку любов:

Вірний Демко стрічав мене в полі з старшинами перед Чигирином і ще здалеку світився всім лицем до мене. Продерся до мене крізь стиск старшинський, пробив непробивну стіну дорогих кунтушів, розіпхав густі лави залізних коней, вклонився мені, гукнув: «Чолом, гетьмане великий!» — і пустив з — під вуса таку усмішку, що в мені заграла душа.

— Як там мої всі? — спитав я його.

— Та вже! — безжурно мовив він.

— Здорові?

— Богу дякувати.

— А гетьманша?

— І гетьманша в доброму здоров’ї.

— Що ж вона?

— Жде. Гетьманша то й тебе жде, великий гетьмане, а пані Раїна то мовби весілля, чи що, аж гетьманич Тиміш, з неї насміхається. Каже, женитися не страшно, а страшно єднать попа. Як я того монаха від патріарха привіз, то пані Раїна аж підскакувала на радощах і вмить випустила з свого сховку пані гетьманову, а Тиміш, напоївши того монаха нашою горілкою скаженою, підпалив йому бороду одною з отих свічок, що самі запалюються. Ну гвалту було! Вже пані гетьманова, щоб залагодити справу, подарувала тому монашкові за його бороду п’ятдесят талярів. Бо це ж йому без бороди — що чоловікові без штанів!

Я слухав і не слухав дурні теревені Демкові. Гнав коня. Був тепер як той чабан з пісні, що, приманений чарами дівчини, прилетів до неї на білім коні. Летів на білім коні до Чигирина, до своєї туги. Тепер важила кожна хвилина, бо що довше я не приїздитиму, то більше буде вона заклопотана, стурбована, зболена, змучена жданням, а я хотів бачити її звеселеною, роз’ясненою, в безмежно щедрій радості.

Били гармати на повівання, рвали повітря тугими стрілами, а в мене рвалося серце від нетерпіння, видзвонювали дзвони чигиринські на радість гетьману, а в мені дзвенів голос Мотрончин, що його мав я почути невдовзі.

Вона сама стрічала мене! Не було нікого, пані Раїна щезла, як дух лихий, ніхто не наважувався поткнутися в двір гетьманського дому, пустеля була б страшна, коли б не стояла на ґанку різьбленім, ждучи мене, вона сама! В кунтуші, критому оксамитом жарким, талія й рукава в обтяжку, комір широкий лежачий, відкидні одвороти на високих грудях, високі обшлаги на рукавах, на грудях одкритий тільки на стані схоплений золотою застібкою, підпушка, як і належало жоні гетьманській, покладена з хутр не малоцінних, а соболина пластинчаста, і шапка на Мотроні так само соболина, і стояла не на голих дошках і не на козацькім ряденці, а_на перському килимі безцінному, світила мені навстріч своїми сірими очима вже не полохливо, як давніше, а якось мовби хижо — вона чи не вона?

Та коли вискочив з сідла і, заточуючись, побіг до ґанку, наставила проти мене тонкі руки, сполохано переблиснула очима, застогнала — заплакала: «Ні! Ні! Ні!» Вона! Гетьманша! Заграбастав її в обійми, ладен був задушити й знищити і сам готов був знищитися отут, бо й навіщо жити далі! Тоді відставив її від себе, не відпускаючи з рук, зазирнув у очі, в саму глибину, хотів спитати, чи ждала, аде не міг вимовити й слова, тільки згодом видушив з себе геть не те, що хотілося: