Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович - Страница 100

— Пане гетьмане, ти засвідчив свою силу перед усією Європою. Королівство стоїть безборонне і сподівається хіба що на Боже заступництво. Чи треба казати, як багато важить сьогодні твій голос?

— Ага, сьогодні?! А взавтра? Знов почнеться те саме, що триває цілих сто літ? Пан Кисіль шле мені брехливі листи, а в сенаті обмірковує, як розчавити шляхетським чоботом мою голову. Мабуть, чув ти, як він розпинався на сеймі: «Я польський дворянин і сенатор. Предки мої, хоч руські, та Свентольдичі, які своїми радами й прикладом з’єднали дворянство роксоланське з тілом Речі Посполитої. Я нічого спільного не маю з бунтівниками: там немає шляхти». А я маю слухати всіх тих брехливих сирен? Гай — гай! Ти прибився нізвідки з голими словами — і я маю вірити? Бачив мій табір, пане Немирич? То не слова, то жива могутність народу цілого! А ще підходить орда з Тугай — беєм, моїм побратимом. Чи нам досить слів? Я йду туди, куди йшов, і нависатиму над панством, як меч караючий! Передай про се тому, хто тебе послав. І запевнень твоїх мені мало. Від короля Владислава мали ми листи з королівськими печатями, а Потоцький потоптав і ті печаті. Шкода говорити! Хай пришле мені Ян Казимир своїх послів туди, де я буду. А вже тоді подивлюся. Йду туди, куди йшов!

Виговський тоді змовчав, про Немирича мови не заводив, та за кілька днів поставив переді мною нового гостя.

— Прибіг твій хрещеник переяславський, гетьмане, — сказав безвиразно.

— Як зветься? Хто такий?

— Каже: Павло Тетеря. Мовляв, ти його батько хрещений.

— Тетеря? Ну! Де ж він?

— Зараз буде. Та тільки лячно мені, гетьмане, стає, як погляну, що відтручуєш од себе людей задних. Не сталося б того й з хрещеником твоїм. Він — бо теж шляхтич індегнатований і, здається, освічений вельми, може, як і пан Немирич, якого ти прогнав од себе ні з чим.

— Ні з чим? Як то? А голова на карку — хіба то вже така малість? Одне моє слово — і козацтво б розшарпало його на такі шматки, що й у день Страшного суду ніхто не позбирав би до купи. Прийшов до мене цілий, відійшов теж цілий.

Виговський мовчав осудливо. Не наважувався встрявати в суперечку, але й од свого не одступався. Стояв, мов докір моїм учинкам нерозумним. А що ж розумне? Чи тільки те, що вважає мій писар генеральний? І я мав не відпускати того пройдисвіта з пустими руками, а мерщій вручити йому свої універсали гетьманські на підтримку елекцїї Яна Казимира? Тоді хто ж обере короля — гетьман Війська Запорозького чи пан Немирич та пан Виговський? Коли вже я надумав, то споряджу на сейм своє посольство козацьке та й звелю: чиніть так, а не отак — та й по всьому. Чи, може, хотів би спрямовувати руку гетьманську, пане писарю? Закороткі руки Бог тобі дав!

Рвалося все це з мене, та я гамував ті слова в собі, тільки важко поглянув на Виговського, а пан Іван мовби знітився, і засовався на своїм стільці, і навіть засоромився на своє натренство. Коли б же вмів я прозирати будущину не тільки всього народу, а й кождого, передовсім усіх тих, ким оточував себе, в кому хотів мати опертя! Побачив би я тоді, як над могилою моєю пан Виговський видере булаву з рук мого сина нещасного, а тоді, розмахуючи булавою, понищить усе найсвятіше, зроблене мною, оббреше мене і мій народ, примилившись до старшини продажної обіцянками нобілітації всіх у шляхетство, спробує відірвати Україну від Росії, а його вчений радця пан Немирич, пускаючи в хід своє красномовство аріанське, вимальовуватиме перед зодягненими в свитки посполитими райські видива свобод умислових, університетів, гімназій, друкарень, нічого не пошкодує, аби тільки вернутися з пісних поліських земель на жирну полтавську чорноземлю. Чом не прислухався я до слів простосердного, але мудрого Мартина Пушкаря, полковника полтавського, який уже в Чигирині мовив про Виговського: «Побачите, що з тої іскри за вогонь вознітиться!»

Чому ж те, що ми народжуєм, нас з’їдає? Як самиця павука, що починає жерти самця, щойно він береться її запліднювати, і жорстока ся любов неминуче кінчається смертю того, хто кладе початок новому життю. Вгніздившись, мов жирні воші на багатому ковнірі, всі оті, народжені мною, виговські з’їдають мене, жеруть, мов гусінь серед зеленого листя, мов шашіль, що забрався в дубовий креденс, мов хробак, який розкошує в тілі вбитого героя, — ненажерливі, захланні, суцільні роти, горлянки, бездонні провалля невситимості.

Виходило, що я оточував себе негідниками і всіляко відтручував народ, який мене возвеличив. Чи вже воно так ведеться споконвіку, що народ завжди жертва зради? Споконвіку пишуться закони, які передбачають найжорстокіші кари зрадникам, але карають не тих, що треба. Головні зрадники сидять у палацах і спихають гнів усезагальний на малих, часто нещасних людей, що опинилися в безвиході. Зграя посіпак. Зграя…

— Поклич пана Тетерю, — сказав я Виговському втомлено.

Може, хоч цей не буде отим хробаком! Бо й не схожий нічим на виговських і немиричів, високий, вродливий, брови врозліт, як у мене, очі ясні, постава горда. Кинувся до мене, ледве стримуючи схлип:

— Батьку!

І я пустив сльозу, обіймаючи свого хрещеника, якого вже давно не бачив.

— Де ж це ти обрітався, любий хрещенику мій!

— Дивився, як казав колись ще Горацій, quid velit et possit rerum concordia discors88, — мовив Тетеря.

— Хвала, хрещенику, — всадовлюючи його до столу і наливаючи доброго сікеру89 козацького, мовив я. — Не марнував часу, вхопив дещо з сього світу, скупого й неподільчивого. Стратив тебе з ока давно вже, тепер тішуся, що здоров єси, та ще й у добрих гуморах, як бачу.

Тетеря похвалив сікер (і це мені вельми припало до смаку, бо не прималювався мерщій до гетьмана), розгладив вуса свого молодого, але досить густого й пещеного, став розповідати про свої літа навчань і мандрів великих, що навіть я міг би позаздрити, аби був молодший. Навчався в Мінську в уніата Суші, який згодом став холмським біскупом. Учився добре, бо мав міцну пам’ять, а вже ж од отців—єзуїтів ведеться, мовляв, знаю стільки, скільки пам’ятаю. Пан гетьман мав науку в єзуїтів, то знає, як се вони притискують у пам’яті, прагнучи всіх своїх виучеників зробити, може, й філософами.

— З мене, мабуть, не зробили філософа, хрещенику, — сказав я йому. — Бо й що таке філософ? Як каже Платон у п’ятій книзі «Держави», філософи це ті, які люблять те, що знають. А є ще філодокси, які люблять те, про що мають свою думку. Я звик мати думку про те й про се, отож називаю себе філодоксом.

Ну, то гаразд. Як ученик з камінною пам’ятно, він, Тетеря, від Якова Суші перейшов на подальше навчання до Пражмова, маєтності впливових панів Пражмовських на Мазовші. Рекомендував його до них родак їхній, воєвода мінський Гедеон Раєцький. В Пражмові заприятелював з Миколаєм Пражмовсышм, своїм однолітком; коли той мав їхати до Риму для своєї освіти, то взяв і Тетерю. Там близько зазнайомилися з королевичем Яном Казимиром.

— Може, й ти посланий до мене від королевича? — подивувався я.

— Та де, пане гетьмане! Мене відправлено з Риму вже он коди. Нікого й не бачив з своїх покровителів. Був регентом канцелярії гродського суду у Володимирі—Волинському, тоді перейшов на службу до брацлавського каштеляна Габрієля Стемпковського в Луцьку і став аєнтом рукодайним у його справах. Тепер забрав усі папери Стемпковського й прибіг сюди, бо ті папери можуть знадобитися для вилічення кривд шляхетству.

— Ах, мій хрещенику, — сказав я йому. — Що ті твої папери? Маємо їх цілі пуздра. Гарби могли б ними наповнити, чи в паперах наші кривди? В душах наших. Добре, що прийшов до мене. Зостанешся з нами, чи як? Не тягне тебе до твоїх рукодайних?

— Чого б же біг, батьку?

Розчулився я тоді, мов перед рідним сином, взяв Тетерю, пригрів коло самого серця, як і Виговського, а вийшло Що? Шкода говорити! Може, й тоді, коли б козаки не спалили Луцька, то не прибіг би мій хрещеник до мого табору, а лишився б коло своїх панів. Хочеш думати про людей як ліпше, надто коли носив чоловіка ще до купелі церковної. А що ж виходить? Я не вельми клопотався здібними й освіченими. Здібного помічає народ і виставляє наперед себе, як Бога в хмарі супроти лих і стихій. Так було названо мене. Відтоді я вже не шукав здібних, бо треба було мені слухняних, окрім тих, кого мав. З усіх старшин лиш небагатьох мав освічених, серед них Виговського, Гладкого, Тетерю, Іванця Брюховецького. І саме з освічених згодом вийшли найзрадливіші (хоч були ж там, і такі чесні мужі, як Богун, Бурляй, Вешняк, Мужиловський, Пушкар). Виходить, освіченість ще не забезпечує порядності й вірності. Чоловік може бути й пам’ятливим, а лишатися нікчемою й плюгавцем. Якби вони зрадили мене живого, як то зробив Семко Забудський, — це ще не так було б страшно. Але вони зрадили мертвого, потоптали пам’ять і діло святе, ті ж, що топчуть пам’ять, не гідні зватися людьми. Це породження єхидни.