Викуп - Вовчок Марко - Страница 2

Одвів нас старий у комору на добраніч, та й полягали ми спати. Чую я - не спиться щось моєму парубкові: то сіно перевертає, то зітхає, далі й вийшов.

- Чи не піти б і мені за ним? Може, знадоблюсь для сторожі.

Лежу собі та й думаю, а сон мене так і клонить: сіно пахуче, свіже. Чую - рип! «Ну й добре, що не пішов: се Яків...» Він! постояв трохи й знов шмигнув. «Е, ні, постій!» - тут і я за ним. Бачу: підбирається під хатнє віконце, да ба! Він і льнув до його, і бився голубом, і стукав тихесенько, ніби травицею, - віконце не одчинилось. Чи спала молода козачка, чи батько не спав, хто його знає! А ми пішли, як прийшли, - ні з чим.

- Не журись, - кажу, щоб його розважити, - колись і перед нашими ворітьми сонечко зійде!

Він тільки рукою махнув та й заривсь у сіно.

- Якове! о Якове! - кличу.

Мовчить, неначе не чує, спить.

Тоді я й собі на бік - та й справді заснув.

Повставали раненько, до сонця. Старий випроводжав нас за село (бо Хмелинці село козацьке, а до панського буде ще з півверсти); зняв шапку: «Боже поможи!» - та й попрощались. Ідемо собі, коли де не візьметься Марта з коромислом, і хоче щось сказати, і соромиться, а сама як вишенька.

- Що се, Мартусю, - кажу, - чи не нас вийшла проводжати?

Я вже мусив розмову почати, бо мій парубок тільки очима світить та поза мною посувається, знай, до дівчини.

- Я була, - каже, - в Галі; додому йду. Боже вам поможи, дядьку! - Та й стрибнула поміж верби.

Увійшли в панський двір; сонечко вже підбилось височенько; питаємось - сплять. Посідали коло мальованого рундука, дивимось. Сад якраз перед очима. І туди стежки, і сюди стежки, все жовтим піском повисипувані, і квіток цвіте без ліку, все кружками, кружками; і лавочки зелені, чистенько так, порядошненько.

- Славний садок, Якове!

- Славний, - каже, - дядьку!

Довгенько-таки ми сиділи та журились, поки дождались. «Пані встала», - кажуть. Кликнули нас до покоїв. Увійшли. Аж в очах нам замигтіло: і зеленіє, і червоніє, і біліє, і синіє... чого там нема! Може, доводилось зазирнуть у жидівську крамницю? всього багацько; зразу й не розбереш, що добре, а що, вибачайте, годиться в сміття викинути, аби людей дурити, аби, бабо, рябо? Так і тут: по кутках блищить, по стінах сяє. Повибігали якісь панночки, куці та бистрії, як сороки; повертілись, повертілись перед очима та й круть за двері! Обідньої вже доби сама пані вкотила, як на колесах; пухла така, ніби на дріжджах зійшла; у перснях, у атласах. Прийшла просто до дзеркала, повернулась двічі, так і зашуміло по покоєві, як сухе листя; плюхнуло в крісло, аж її підкинуло; тоді зирк на нас!

- Чого вам треба? - питає.

- До вашої милості, - кажу, так і так - да низенько кланяюсь.

Вона й стала тоді ніби пильніш на нас дивитись да й каже, що тепер усе дорогше стало, що в того-то да ще в другого пана парубки одкуплялись, то по півтисячі за себе положили

- А в якого ж се пана, добродійко? - питаю та знов низенько кланяюсь.

- Тобі нащо, в якого пана? - а самій мов у вусі закрутило. - Нащо тобі?

- Да що, - кажу, - у того пана - нехай йому Бог дає здоров’я - такі люди багаті!

- А ти думаєш за скільки одкупитись?

- Та ми б то думали, вельможна пані, як по наших грошах... Да що! мабуть, Бог не судив.

- За скільки ж ти думав?

- Да що вже даремно вашу милість турбувати! Бувайте здорові, добродійко!

А сам до дверей.

Яків мене хіп за рукав:

- Дядьку!

Я йому моргнув - не мішайсь!

- Слухай-бо ти, - кричить пані, - постій!

Завернула, знов питає:

- За скільки хочеш одкупитись?

А я таки не кажу.

- Що, мовляв, вашу милость клопотати нам!

Далі бачу, що вона вже червоніє, як жар найчервоніший, кажу:

- Я, милостива пані, думав за двісті карбованців.

Вона мені:

- Да ти, мабуть, зроду дурний! да ти се, да ти те!

А я все кланяюсь мовчки, ніби вона до ладу говорить.

Виговорилась, устала:

- Коли хочеш одкупитись - одкупляйся скоріше за триста; бо впослі й за тисячу не одкупишся.

Яків мій зрадів та, як дурень з печі, в ноги їй геп! Дякує, бач, що його ж салом та по його шкурі!

- Ну, а гроші ж принесли?

Сама як у очі не вскочить.

- Hi, - кажу, - милостива пані, маємо при собі трохи, да не всі.

- Мені зараз гроші треба! - крикнула, - зараз таки! Я, - каже, - поїду в город сьогодні, і ви щоб там були, та все й скінчу. Ідіть заберіть гроші.

Сама як схопить дзвінок! по всіх покоях - дзінь-дзінь! Повбігали дівчата й хлопці.

- Коляску! - каже, - та не баріться!

А сама товчеться, як Марко по пеклу, - то папірчик із-за дзеркала витягне, то одмикає, то зачиняє; за нею й дві дівчинки мечуться, як тії жереб’ятка, що жахаються.

Поки в панському дворі лагодились та вбирались, ми хутенько перебігли до Хмелинців, наробили там крику, сміху, радості та веселості і знов вернулись до панського двору. Пані казала нам дать возочка; сама сіла в високу коляску, да й поїхали з Богом.

Городок наш - так собі городок, нічого. Мій батько казав, що колись по йому проходжали полковники та сотники, - так куди не глянь, славне військо, як той мак червоний; а тепер засіли жиди, як сарана. І пани живуть. У базар - то й чоловіка попадеш, бо в базар людей найбільше.

Заїхала наша пані до старого Мошки-жида. Покої високі й хороші, тільки так перцем і несе!

Зараз послали по якогось писаря Захаревича, а нам казали коло дверей підождати, поки він прийде. Прийшов він хутко. Поганенький на личку, рябий, як решето; штани сині широкі, якась куца свиточка і на шиї зелена хустка; під правицею шапка. Увійшов, зігнувсь, ізнітивсь, наче й не ступає, а чоботи здорові й добре змазані.

Пані його до себе зараз покликача. Вона в нас, як говорить з яким чоловіком, сидить собі просто, як добрий качан у городі, і все роздивляється, які в тебе брови, які уси, яка одежа на тобі. Хіба б який генерал, щоб вона голівку схитнула набік або глянула в вічі любенько.

Пождали ми ще трохи, поки пані радилась із тим Захаревичем. Вийшов він од неї, моргнув на нас та й каже: «За мною йдіть!» І пані з дверей каже: «Йдіть за ним!»

Ми й пішли.

А веселий чоловік був той писар Захаревич! Ледве ми вийшли, він почав сміятись і говорити, мало не танцює. Далі огрів мене зо всії руки по плечах та й каже:

- А що, схотілось на волю? І добре!

- Так-то добре, - кажу, - що краще нам і не треба до якого часу!

- То тільки біда, - каже, - що діло-то ваше дуже трудненьке. Не знаю, як то воно й буде.

- А що ж там таке? - питаю, а Яків так і побілів.

- А те, що треба вам тепер особії приміти писати; се трудно! Я б то й написав їх, та що скаже пан Биркач? Треба йому читати їх.

- А як добре напишете, поздоров Боже вас, пане, то, певно, нічого не скаже; хіба подякує.

- Хіба йому подарочок дасте, а? А я однесу. Се можна. Га?

Яків зараз і вирвався:

- Якого ж подарочка треба? навчіть, пане!

- Можна й грішми, хоч і сто рублів, то візьме: він добрий чоловік! - каже писар, а сам регоче.

- Ні, пане, ви нам кажіть, як треба, - се вже я йому. - За що гроші давать? Або ми панію свою спитаємо.

- Се не конче треба. Вольному воля, а спасенному рай. Можна й без грошей.

Се вже без сміху каже.

Сів конець стола, а стіл у його кривий; да і вся хатка на боці; по кутках дірки сміттям завалені. Написав щось да й каже:

- Я не зможу тут нічого; так і панії скажіть. Нічого писати!

- Як нічого? А другим щось пишете, пане!

- Пишуть особії приміти, мугирю! - каже той Захаревич, налаявши нас. - А в його які приміти? зовсім так, як і всі.

- Так се, слава Богу, що й ми на людей походим! - я таки озиваюсь.