Дяк - Вовчок Марко - Страница 1

Звався він Тиміш Іванович і був дяком у нашій церкві. До нас тоді його надано, як у Макухах спразнили церкву, то звідти він переведений.

Не знаю от, як вам доводилось - яких бачити дяків по селах, а мені то все траплялося, що як дяк, то й приземок, і сухобразий, і посліпий: сперву загнате у тій семінарії, а там нестатки ймуть, та ще як який піп нагодиться або й попадя, що од його з церкви, а од її з хати гуляй, - то ні з чого дякові підцвітать. А сей Тиміш Іванович не такий - і трохи на їх не походив: се був чоловік зросту і сили ставень, і на вроду не згірший, і на вдачу. Дивлюся я на його, то от неначе б межи гуси сірі орел сизокрилий вивівсь. Стоїть у церкві, то за всіх головою вищий, а гласів зведе, дак і стіни церквові гудуть. Ішовши по селу, кивне кому головою - з усіх голів шапки так і поспадають; чи всміхнеться, чи заговоре - йому і мова, і сміх знімуться, як вітер, одусіль.

Усі його в нас любили; балакливий був чоловік, веселий, громадський. В господі він, здається, що обідав тільки та вечеряв, а то, було, усе коло чиїхсь воріт із люлькою сидить та говорить-розказує, а коло його тичба людей - і чоловіки, і парубки, і діти, і молодиці цікаві з коромислом на плечах зостановляться та й слухають. А робочої доби, що людей нікого в селі немає, він сам собі ходить-проходжа на води, на діброви - шукав би, не знайти.

Було хазяйствечко там якесь в його, та не дуже він за його дбав. Дячиха господарювала і усьому лад давала. Невсипуща з неї хазяйка була; цілісінький вона день, було, тупає-порається коло господи, її і в хаті, і надворі, її на городі і коло загороди - скрізь її повно. Жінка в його була молода і з себе гарна, прудка й моторна, як соколиця.

Люди укмїчали, що якась несогласка в дяка у хаті... Що ж його зробиш! «Щастя, - примовляв сам він, - як трясця: кого схоче, того трусить. А в чуже ніхто не втручайся, бо не поможеш». Мовчали люди. Жалували дяка, дячисі низенько кланялися, стрівши.

Тоді моя пасіка була у березничку, що за селом гайок, - шкода мені й досі тієї пасіки, що я її спродав! Така пасічка, що святий би не засмутивсь, живши в ній. Там я уперше з дяком познайомився. Блукаючи, та й забрів він... Вклонились та й розговорилися. Він мою пасіку похвалив. «Славний ви господар який!» - каже; а я знов його спів похвалив.

- Ну, - каже мені дяк, - тепер ви мене похвалили, а я вас, - сядьмо ж, сусід своїх посудьмо-погудьмо абощо.

Засміявся та й сів коло мене. З ним гомонячи, і час, було, не змигнеться. Як він глаголав, як він розказував, знав він якого, Боже мій, Боже! Я старий, а слухаю, було, як дитина.

- Добре вам, вченим! - кажу йому. - Всього ви довідались, а ми темні люди - то як у лісі.

- Ге! - одкаже мені. - Та й я, дружбо, як у лісі; тільки, бач, багато вже ходив, блукав, дороги хоть не знайшов, та деякі стежиночки натрапив.

- Ой здорово ви усього знаєте!..

- Та так - наче от аза до буки дещо й знаю.

Зайшов він і вдруге, і втретє та й став до мене ходити.

Було, прийде, сядемо. Вітерець листом шешелить, бджола гуде, та пурх по кущах - пташки перелітають, то воно й балакається - точиться розмова, точиться.

Одного ранку, ще до сонця, по білій росі, завідав він мене у пасіці.

- Еге! - кажу. - Не переспали, мабуть!

- Здається! Та ще вам похвалюсь: ніхто так зарані з хати, як я, а з двору - як сусідині гуси!..

- Оце! - кажу. - Ви та гуси... Чого б то так заразом?

- Бо моїй дячисі дав Господь голос дзвінкий - так усіх здіймає...

Що його тут казать!

- Трапляється, - кажу, - усього трапляється у житті.

- Таку правду кажете, що я й чував.

- Усякому бува горе, усякому бува і добре.

- Чув я й се, та не зрадувавсь...

- Мені, - кажу на себе, - і пожилося, і пожурилося; за те спасибі і за те не змагаюсь...

- Добра душа - п’є й з ковша! - сміється.

І такеньки куди, на яку стежечку не набреду, він усе остючками коле...

- Бодай вас! - на його. - Де ви такі родилися, де ви й хрестилися!

- У Савлуківці, - каже.

- Не чув я, що се таке за Савлуківка; добрі, десь, людове савлучане.

- Як бачите.

- Авжеж, хоч і зайшлі родителі, та духу нам іще замоглись.

- І родителі не зайшлі, а таки з щирої Савлуківки. Я, - явіть, - не попович, а з козаків.

- Як! Як же ви вийшли на дяки?

- А самі ж кажете, що на віку усього трапляється, - трапилося й мені.

- Та у дяки як би то вам попасти?..

- А так: мене, бачте, поставили на дяка нишком - як жидівську контрабанду. Та вам як розказать своє житіє усе, то буде на ввесь день казки!

- Батька мого, - каже, - звали Іваном Савлуком. У нашому селі за Савлуками світу не видно: що хата, то й Савлук. Кажуть, що колись-то, колись, за царя Гороха, як людей було троха, та й ті урозтіч розбігалися, блукав наш предкопращур козак Савлук по горах, по долинах, по усяких українах, шукаючи, чого - я не знаю, та, може, і сам козак Савлук не знав. От той козак Савлук ходив, ходив - і набрів оцей низкоділ, де тепер село; та чи він уподобав, чи то вже ноги одходив, оселився тут. По йому і село зветься Савлуківкою, з його усі ті і Савлуки пішли по світу.

Батька я не зазнаю свого: я народивсь, а він хутчій вмирати заходився; кажуть, ніби з переляку, що Бог сина дав... кажуть-то так, а на певність - не знаю. Зостався я з матір’ю на втіху, мовляла, єдину їй. З свого віку дитячого поперед усього пам’ятаю нашу хату білу та матусині сльози тихі, а ще - дзвона церковного - тонкого, жалібного.

Ріс я та ріс; мати плакала та плакала надо мною, та ще й побивалася.

- Ой сину, мій сину! Який же ти вдався на виріст і на вроду - та важка недоля твоя буде!

І що рік мені прибуде, то мати гірш мною вбивається, а я таки гоню, мов верба лугова.

- Чого, мамо, журитеся?.. - було, звідовуюсь.

- Годі, дитино моя мила, годі! - одкаже. - Тобі ще рано!

Да так славно пригорне, укриє тебе, що й послухаєш, втихнеш.

Ну, а що бачу, того не забуваю і за теє думаю. Було, оце узимку, зимними узденьми, надворі мороз лускає, сиджу з мамою, зоря вечірня розгорілася, то й кажеш собі: що се на світі за лихо таке? Що се за журба така буває? Признакомлюватись і мені з нею, бачиться! І як мені з нею буде? Чи вже таки не розважусь я й тоді, як куплю собі коника строкатого? Ні, думка була, якось я да втечу того смутку! Та, було, й засну в матері на руках... і присниться коник строкатий. Як правду вам сказавши, то й досі строкаті коники ще сняться, - не знаю, як іншим.

В нашому селі був священиком старушок древній дуже, а в його жінка в недузі лежала. Лежала вона вже кілька літ на ліжку та стогнала, а часом так їй трудно доходилось, що наймичка прийде, було, вже на неї плащмечко міряє, і усе вже давно було їй на смерть наготоване - тільки вмирать. А вона не вмирала, сохла; дак те споряджене плащмо [1] і лежить дурно. Приміряють - широке, ушиють; їй полегшає, то і знов сховають. Наймичка тая да, було, й насуравиться за се: «Оце ж! Нащо ж я з скрині дістаю та вшиваю! Скільки ниток марно іде... Лучче б лежали!»

Була ся наймичка людина розсудливая: все обміркує, усе виважить; а не боялася нічого; ні корів лихих борикання, ні непогоди, ні хвороби не знала і не дивилась. Сама була висока з себе, огрядна; брови мала чорні, широкі та густі, як з сукна; очі карі - і дивилася на кожного так буцім добирала, що з його треба виробити - чи садовину, чи городину? Звали її Явдохою, а по чоловіку - удовою Павлютихою. Жила вже Павлютиха кілька років у попаді, усім заправляючи господарством: шила, і мила, і білила, ткала і пряла, пекла і варила, - хіба неділею, святним днем, до церкви піде. Як її на очі зоглядаю: вийде і йде, було, не хапаючись, а постигне саме впору у свойому червоному очіпку з чорним окрайцем, у білій намітці... Вона і до церкви йшла, як до доброго батька і господаря, бо як чого не скінчить у тиждень, що вже казала собі скінчити, то не йметься і до церкви - така! Та й сього припадало дуже порідку; а то ще, було, і одпочине суботнього вечора на неділю. Одробившися зовсім, уступить до недужої господині і на низесенькому ослінчику собі сяде.