Гайдамаки - Вовчок Марко - Страница 8

Спершу не вважав я на той тітчин клопіт, бо стара трохи звикла клопотатись та турбуватись, а далі і я укмічаю, що й справді не та вже наша Катря, що була. І спокійна, і привітна, і робоча, та не та. Скаже тітка: «І голосочка твого не чутно, і не всміхнешся ти», то вона й всміхнеться, і заспіва, та не той усміх, не той голос. Щось таке їй сталося, а що - не второпаю. Все вона, здається, в думках та в гадках. Дивиться, а наче не бачить; озвися до неї, не чує, а почує, то наче не розбере; все немов прислуха; аби десь не те грукнуло, шелеснуло, - стрепехнеться, як сполохнута пташка; біжить по воду або там по що-небудь, та разом і забуде, кудою й по що поспішається. І змарніла дуже. Завважав, мабуть, і батько. Якось пита:

- Нездужаєш, дочко?

Не признається.

- Я, тату, здорова.

І на сей раз не призналася. Тітка Мокрина каже: «Ти, дитино, як з хреста спущена, не йди», а вона:

- Піду, тіточко, піду... Що се ви... Да я здорова, як та риба на глибині... Що б то мені не йти по зіллячка! Таки без мене і не знайдете, де найкраще росте...

От так розмовляємо, сидячи коло хати у затінку, - а день парний, дрімливий, сонечко парить, наче з-за туману. Перед очима гаєві дороги, то понад ними немов куриться, і скрізь такі гаєві пахощі, що аж на голову важко... Коли дивимось, щось зачорніло на дорозі з Степових Хуторів. Ніби хтось до нас простує. Ближче - чорниця, і до нас завертає. Затурбувалась тітка Мокрина - звісно, в крепацькій статі усе страха, усього боїться.

- Вкрий, Пречиста! Чого се вона до нас береться?

А вона вже коло хати.

Похода легка й бистра; сама висока, хоч би й парубку, а так у чорні завивала позамотувана, що тільки зористі іскраві очі блищать.

- Спаси, Господи!

Голос тихий, немов придушений. Тітка Мокрина вітає, просить до хати:

- Мабуть, втомилися дуже? - пита. - День Господь дав скварний такий...

- Ледве дихаю, - промовляє чорниця.

Та до Катрі:

- Дівчино, дай мені водиці напитись.

- Катре, витягни свіженької. Та хутенько, дитино! - впада тітка Мокрина. - В нас водичка славна.

Катря до криниці, а чорниця за Катрею услідок.

- Треба їй сприяти, - клопочеться тітка Мокрина, - чим її шанувати? Чорниця-то постує, а рибки, як на горе, нема...

А чорниця п’є - не нап’ється.

- Вона, мабуть, вже цілісіньке відерце вицмулила, - кажу, - та все цмулить.

- Чи тобі жалко Божої водиці, Матвійко, - уріка тітка Мокрина. - Хай собі п’є на здоров’ячко. Є в нас трохи медку, то оджалуємо їй медку, а паляничка свіжа.

Дістала тітка Мокрина з скрині калиточку, відлічила десятку, ставить мед на стіл, несе паляниці, та дарма заходу - чорниця, досхочу напившися водиці, подякувала і ні до чого не доторкнулась: дуже, каже, поспішаюся - спізнилася, бач, а дорога несвідома. Йде з-за Опанасовки у монастир.

- Там вам було з Степових Хуторів звернути на Кривчуки. Дурно ніженьки притомили, - жалкує тітка Мокрина. - Вам би у Степових Хуторах розпитаться дороги.

Вона, каже, розпитувалась, та якось, мабуть, помилилась. Казали звернути через лощинку, а вона якось лощинку тую проминула. І просить:

- Будьте ласкаві, скажіть дівчині, нехай мене проведе на окрай пущі, щоб мені знов не блукати. А може, яка ближня стежина є? - пита.

- А є така стежина, - каже тітка Мокрина, - а там знов стежиною, повз Криву Балку, устронна... Проведи, Катре, та добре розкажи, дитино...

А в Катрі по личику, як жар, очі світяться.

- Добре, тіточко.

А чорниця:

- Ой не барися, дівчино, не барися! Проводь. Хутенько, бо дуже я поспішаюся...

І зникла з Катрею поза зеленими купами.

- Не встигне до змроку, - каже тітка Мокрина, - чорничка, добре, як пізненько доправиться, бо монастир той далеченько, а дорога несвідома... стежками... З Глуховки там знов аж тричі звертати... А сонечко усе нижче та нижче... Час би й нам братися - зарані б зілля набрали... Коли б же той двірський посланець не дуже барився, та забрав те панське зілля. Здається, гарненько я його перетрусила - самісінька найкраща травичка, казав Жменя, як найдуться корінці або яке сміттячко, то не подякує... Ой, не подякує... Здається, травичка немов шовкова, м’якенька, свіженька, а хто його зна... - знов почала переглежувать ту панську травичку.

- Ой, коли б же той посланець не барився, - зітхає. - Здихати б мені ту травицю, а то раз у раз заглядаю та мацаю, - а чи м’якенька, а чи зелененька... Трохи й обридло...

- А як у двір візьмуть та не вподобають, - кажу.

- То нехай... я тим часом трохи відпочину... Дякувати Господеві, - чи се не посланець простує? Еге ж! Данилко Кальниченко!

- А ми тебе, Данильчику, виглядаємо, як рідного батька.

- Ось я й тут, - каже Данилко - такий був жвавий, чорнявий та кучерявий парубок.

- Що ж там у дворі, Данилочку? Чого сподіваєтесь?

- А хто його зна, - одказує, - що буде, то буде. Більш копи лиха не буде - нехай з копу.

- Не чутно за Дороша?

- Ні, - наче у воду впав. Казав справник: «Таки вишукаю», та ще не вишукав.

- То всі ви там живенькі?

- А поки що живенькі, що буде далі, побачимо. А щось, мабуть, буде, бо десь подівся Грицько Очеретний, а з ним і Бондаренко Савко.

- Боже мій! - сплеснула руками тітка Мокрина. - Втекли?

- Позавчора пан послав Грицька у містечко до Янкеля по рушницю і по той возок - по ту штучну панову бідку, а його й досі нема. Питали Янкеля. Забрав рушницю, запрягся у бідку, та й побравсь, каже Янкель. І бачив, каже, як він за дібровкою зник, - бо як Янкель в кінець містечка живе, і йому далеко по дорозі видно... А Савко як поніс у Грайворонське панові лист, то й досі несе... Справник запевняє усіх, - запевняє, вишукаю і на залізній мотузочці приведу. От, казав, тільки справлюся у Кривчуках та й за ваших візьмуся. А в Кривчуках щось таке дуже чудне діється, - якісь розбишаки уявилися і панський двір зруйнували, чи що... Бувайте ж здорові, бо Жменя не любить, як хто де забариться.

- Щасливо!

- Мати Божа милостива! - журиться тітка Мокрина. - Заступнице! Втекли. А кудою втікати? Скрізь однакова напасть!

- Хіба не можуть так добре заховатись, що й не знайти? - кажу.

- Ти, маленький нерозсудо! Тобі ще й очима не осягнуть хрестьянського лиха...

Та й згадала:

- Онде сонечко. Чи не час нам по зілля? Та чого се Катря так бариться? Гукни, Матвійко.

Гукнув - не відгукується.

- Біжи, Матвійку, та поклич. Мабуть, та чорничка: проведи та проведи далій, а вона й слуха...

Я льотом долетів до гайового окраю - нема. І по стежині аж до Холодного Шпиля - не видко. «Оце нуда, думаю: треба аж на шпиль махнути».

І вже стрепенувся я залускотіти, коли чую, щось жебонить недалечко, праворуч. Прислухаю - жебонить щось поза спорохнялим деревом, де поп’ялась усяка чепиця. Я тудою. Чорничка з Катрею стоять... і так тісненько стоять і за руки держаться. І добре я розгледів чорничку: (трохи вона розхрісталась, і чорниче завивало посунулось з чола) уста, як вогонь, червоні, і над устами, як бува у чорнявих дівчат, темною смужкою пушок, очі, як свічі... і такі мені ті очі знайомі...

Сполохнув неначе: чорничка метнулася за межи чепицею - хміль, дерезу, терен, павутиння як ножем проняла і зникла. Дивлюсь на Катрю. Чи вона сміялася, чи плака¬ла, чи злякалась, чи зраділа. По личку, як полум’я, і не вільно їй, здається, дихати.

- Тітка кличе, - кажу.

- То ходім скоренько, - відказує.

- А чого вона досі стояла? - питаю, ідучи.

- Хто? - пита.

- Тая чорниця. Так поспішалася, а тут...

- Втомилася дуже...

- А чого тебе за руку держала?

- За руку? - немов дивує.

- Авжеж...

- Се тобі виснило, братіку...

- Бачив! - наполягаю.

- Оце реп’яшком узявся! - жартує.

- А я таки бачив! - наполягаю. - Добре бачив!

- Нехай і бачив, реп’яшок ти мій любенький. Хіба ж тобі те шкодить?

І стихенька обійма мене за шию рукою.

- Хіба тобі що шкодить? - перепитує.