Павло Чорнокрил - Вовчок Марко - Страница 3

- Годі! - погукнула на весь голос свій, аж загуло у темноті. - Чого тобі треба? Де ж твоя жінка? Веди мене до неї, нехай побачимося! Пусти мене! Я тебе не хочу! Я жити не хочу у світі! Як я тебе покохала, лихого чоловіка!

- Серце моє, не плач, постривай, - промовляє до неї, начеб справді мав чим втішити її і порадити. - Не кидай ти мене, - просить, - не втікай од мене!.. не кидай!..

- Не кидати? Як же мені бути з тобою, з чужим чоловіком? Чужий, на всі віки чужий! У тебе Бога нема!.. Нехай же так важко тобі, як ти занапастив мене!

- Тебе і себе, дівчино!

- Іди ж собі геть від мене! Йди! Щоб не бачити тебе! Щоб тебе не чути! Лучче б ти вмер... Що ж мені робити? Що мені діяти? Не кидай мене при лихій годині, - пожалуй!

І обіймає його, і ридає, і благає...

- Не покину! Вже пізно нам розлучатись. Я тебе кохаю, я тебе, поки життя мого, не покину!

Сперву вже повівало лихо над тим коханням, а це впрям пойняло, як вода. Як не бачаться - гіркий світ, а побачаться - ще гірший. Сидять, було, просиджують ніч темну рука з рукою, а в серці горенить мов отрутою.

- Розкажи мені, будь ласков, яка твоя жінка? - промовила Варка.

- Як же мені розказувати? - спитав... - І нащо питати?

- Розкажи мені, розкажи! Чого одвертаєшся? Як в мене нічим хвалитись перед тобою, ти мені похвалися!.. Яка ж вона? Яка краса її?

- Вона хороша.

- Спасибі Богу! Любить тебе?

- Любить.

- І жалує?

- Жалує.

- І добра й люба?

- Добра й люба.

- Чого ж тобі ще треба? Чого коло мене ти шукаєш? - погукнула. - Іди до своєї хати, до милої жінки!

- Годі, дівчино, годі! нащо розпитувать! Не так було б мені свою праву руку одрубати важко, як тую правду визнати-вимовити. Пожалуй ти лучче моєї бідної голови!

Вона вирвалась із його рук.

- Де ти з нею пізнався? - пита.

- Тут, у селі.

- І дуже вподобав одразу?

- Вона мені до вподоби була... А за що ти мені муки завдаєш, дівчино?

- І хутко її посватав?

- У півроку.

- Мав час на роздуму! Півроку зналися!.. І часто бачився тоді з нею? щодня?

- Щодня.

І от мов устала перед очима його та вісень тепла та ясна, коли він побрався з Галею: як тоді на полі серпи блискали, а на ланах широких коси дзвеніли зрана, а ввечері до села тягнули важкі вози, хитаючись; викладалися стіжки коло кожної хати, по усіх дворах чулися голоси веселі; як червоніли рясні яблука по садках, черкаючи крильцями, пурхали в гілках пташенята... Згадалося, як він вів Галю з церкви у рутяному віночку; як у його вбогенькій хатині веселіш стало і як запахло свіжими квітками за божничком... Гірко йому все теє пригадалося, як гірко згадується добро, що було колись тобі навіки миле і тебе не зрадило воно, не перейшло, а одбіг його сам чоловік невситимий. Нікого було йому винуватить, нічого осуждати, тільки хіба себе самого...

В його на руках дівчина його люблена ридала... Плакав і він того вечора сльозами.

Занедужала Галя. Йшла якось по роботі з поля, удень душно було, а тут - де взявся вітер, буря, дощ ливний: захолодилася вона та й занедужала.

Лежала собі сама душею. Доходили молодиці знакомї навідати; нашвидку пожуряться, пожалкують та й до свого діла поспинаються кожне. Павла вона сливе й не бачила: удосвіта йде на роботу, а вертається трохи не опівночі.

«Де він буває?» - думалося їй. Коли б він ходив межи люди, чула б од молодиць, а молодиці питалися, чому се її чоловіка не видко ніде. «Де ж він буває? Десь на самоті тужить, як колись...» Згадала вона, що колись ще, як зазнавалася з ним, вона його одшукувала в лузі, де понад річкою, або у гаю самого з журбою своєю: «Чи ж тепер такенька?» Тоді він зрадіє, було, її забачивши, тепереньки втікає... «Чи ж розлюбив? І як це розлюбляють? І за що? І чому? І нащо?» Думаючи і почує, що влита сльозами... «Оце, оце, - говорить сама до себе, - мов дитина, плачу... Оце!..» А сльози таки ллються невпинимі... Втомиться - роздрімається - все округи мішатись починає ув очах; що дослуха - наче крізь воду проточну, тільки чує добре серце своє, що болить воно рівно, однаково, болем болющим...

Такеньки минув тиждень, - коли їй вже зовсім недобре стало. Частіш почали молодиці убігати; причапали старі баби, охаючи. Всі входили в хату обережно, сиділи поважно - ніхто не всміхнеться; розмова тиха.

- Мабуть, мені помирати? - спитала Галя.

- Смерть не виміча нікого, моя дитино! - одказала їй стара бабуся, зовсім вже біла сама.

- Ви пожили вік, бабусенько... - промовила Галя.

- Пожила, доню. Смерті од Бога дожидаю...

- А я не сподівалася своєї такеньки хутко...

- Вона приходить непрошена, моя дитино!

- Он торік умерла Катря Кравчиха - молоденька, як ягода, була, - озвалась чорнява та жвава молодиця, пестячи дитину на руках.

- А Грімченка забули? Який парубок хороший, царство душі! - пригадала друга, зітхнувши.

- Люди молодії які мруть! - додала бабуся, схилившися на руку журливо.

День минав, мінивсь на вечір. Діти поснули на руках у молодиць; стали усі одна по другій розіходитись.

- А що се твого чоловіка нема? Вже люди з поля поприходили, - каже на Галю стара бабуся.

- Він зараз прийде...

- Може, куди завідав? Вбожество ваше, моя дитино... У кого він позичає?

- Я не знаю, бабусю...

- То я посиджу з тобою. Як тебе саму кидати?

- Ні, бабусенько, він зараз, таки зараз... прийде, не клопочіться, ідіть собі додому.

- Моя голубко, я при тобі побуду. При такій недузі самій не можна. Хто віченьки затулить, як твоя смерть прийде? Смерть не вість несе...

- Ні, бабусенько, ні, зозуленько, він прийде, не забариться... Я вже й одужала трохи... Здоровіш мені... А ви не турбуйтесь, вас дома діти дожидають, унучечки за ворітьми повибігали... Вас дома виглядають, не спатимуть...

- Не спатимуть-таки, правда! Дожидають, мої голуб’ята! Оце як побачать, з ніг мене звалять, тая пустота! А тобі ж полегшало, доню?.. То й добре! Спасибі Богу! Прощавай, дитино!

І пішла собі старенька додому. Галі наче легко зітхнулося. Усі їй мішали; здавалося, що швидше вона його діждеться, як усі порозходяться, що хутче тоді його побачить...

А його нема та й нема - і довго не було.

Говірка на вулиці, тупання; ворота рипали, віконця стукали; усе чула Галя... все його не було... Далі вже стихло село, стемніло, темно, ніч... тоді він прийшов.

Вона руки до його простягла у радощах.

- Павло! ходи сюди до мене, серце!

Він до неї доступив і став.

- Схились до мене, підведи мене трохи.

Він схиливсь, підвів її, слова не мовлячи.

- Павло! - кажуть... - Я вмру, мені тебе кидати жалко-жалко!..

Він весь затрусився.

- Голубе мій! Коли б же моя сила, я б тебе над усім постановила... Я буду Бога прохать, щоб тобі розкоші, щоб тобі добре усе... я люблю тебе рідненько!..

Взяв його острах якийсь сумний: здавалося йому, що сама смерть холодна коло його поруч, - хотів бігти - не зміг ухитнутись з її ручок замлілих.

Щось вона ще говорила йому, та вже невиразно, нишком; очі заплющилися, ручки опали.

Він кинувся до віконця - одсунув, кинувся до дверей - відчинив, дихнув важко-глибоко з грудей... Озирнувсь - вона лежить, тільки дише. Сів він да й просидів цілісіньку ніч біля неї, прислухавшись, чи ще дише, думаючи: ось-ось перестане...

На другий день Галі ще гірш, і третій, і четвертий; всі смерті її доглядають... Лежить вона, очі все заплющені, нічого не чує, не знає...

Ідуть дні, полегкості нема їй... Із Варкою щодня Павло бачився нашвидку. В розмову вона не заходила.

Зійдуться.

- Що? - поспитає вона.

- Так саме... усе гіршає! - одкаже...