Пiд тихими вербами - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 48

Чула, що вмирає. Вмирає, бо вiн умирав i прогнав її вiд себе.

Знала, що заробила це.

Вороги вбивали - не вбили, а вона вбила, вона своєю зрадною рукою подала йому смерть.

Знала, що нема й кари на таке лиходiйство.

Душогубовi-розбiйниковi є кара, а їй нема, бо нiхто такого не зробив, як_ вона.

Знала, що їй уже нема нiчого на свiтi, сама темрява.

I вмирала в темрявi.

Не могла ворухнутися, не могла скрикнути, у неї не було вже сили, її тiло вже не жило, тiльки душа жива болiла так…

О, як без мiри, без краю!..

Ця нiч, ця темрява - вона гнiтила їй душу, роздавлювала, знищувала, а душа все почувала, все болiла.

А там Зiнько вмирає.

I вона не смiє туди пiти.

Боже, боже! Нащо ця душа невмируща? Хай би вона вмерла!.. Тiльки б не цi муки, не це мордування!..

Хоч би кричати здужала!..

Нема голосу…

Дiд вернувся вiд Васюти з поганою звiсткою: саме як Васюта ще вдень був в Чорновусi, лiкар побiг поштою на станцiю, на машину: на три днi їхав у губернiю, в город!

Помочi не було.

Зiнько вислухав це мовчки.

А дiд, стоячи над їм, казав:

- Зiiiьку! С'їну! Прости мене!.. Це я тебе занапастив'.. Це я добув зiлля в знахаря i Гаїнцi звелiв… Говорив, хлипаючи, i весь трусився.

- I ви, дiду,тiльки промовив Зiнько, та й не сказав бiльше нiчого.

Усю нiч мати з дiдом були коло хворого. Раз у раз його корчило, пекла згага, i вiн пив, силкуючись її залити.

Перед свiтим сказав:

- Ноги обважнiли…

Мати торкнулася до нiг.- нони були холоднi. Вiн зрозумiв це з її погляду.

Холоднi, мамо? Це вже смерть iде.

- Синочку мiй! Не кажи так! - простогнала бесщасна мати._

- А що ж, мамо. коли воно правда. Я сьогоднi вмру.

В хатi настала тиша.

Темряве свiтло осявало блiде обличчя хворого i двi прибинi горем постатi коло його лiжка: мати сидiла, дiд Дориiл стояв похилившися.

Враз вiн схилився до землi i вдарив перед лiжком поклона:

- Сину! Зiньку!.. Прости мене!..

- Бог простить, дiдусю! Я на вас не гнiваюся… Тiльки не кажiть про це нiкому, нiкому!.. I Гаїнцi звелiть, щоб не казала…

Дiд, хлипаючи, встав.

- Сину,- промовила мати.- Покличу батюшку- може через те бог полегкiсть пошле.

Хворий помовчав, тодi сказав тихо:

- Добре… А ви, дiдусю, пiдiть покличте моїх товаришiв, усiх… А до мене хай Гаїнка тим часом увiйде.

Мати й дiд вийшли з хати, а трохи згодом туди ввiйшла Гаїнка.

Тихо спинилася бiля порога,

- Гаїнко!.. Iди!.. Сядь отут… бiля мене…

Вона пiдiйшла покiрно i сiла на лiжковi. ': -_ Дружинонько моя, поцiлуй мене! - попрохав хворий.

Вона зiрвалася, впала навколiшки, обхопила йому ноги i почала цiлувати їх мовчки.

- Встань, Гаїнко!..

Вона не вставала, а уста шеiютiли, припадаючи до нiг:

- Нiженьки мої… слiдочки вашi цiлувала б, якби ви ходили!.. Не ходите!.. Вбила!.. Отруїла!..

- Сядь тут бiля мене!.. Поцiлуй в уста!..

Нахилилася до його, цiлувала в уста, в очi, в руки.

- Не ти мене, дружинонько моя вiрна, струїла… Ти менi здоров'я хотiла, моя добра… Любив тебе на цьому свiтi i на тому любитиму… Як я тебе покину? Така маленька… така полохлива… Та тебе люди заклюють… Як я тебе покину?.. Вiн плакав.

Узяв її руки в свої, притулив їх до грудей та й затих, знеможений.

Вона сидiла не смiючи ворухнутися. Вiдпочивши, озвався знову:

- Живи з матiр'ю, з дiдом, не ходи до батька: там тебе занапастять… Нiкому не кажи про знахареве зiлля. Чуєш? Я тобi велю. I дiдовi, й матерi звелiв… I сама забудь по це… Не думай!.. Менi однак умирати було,довго не прожив би… Байдуже, коли трохи швидше… Тiльки тебе жалко покидати… Iще жалко: не зробив… Ох!:.

Знову затих.

У неї душа кричала вiд несвiтського болю, але нi одне слово не проходило крiзь уста.

У сiнях затупотiло. Це прийшов батюшка…

Вiдбули його.

Уже розвиднилося зовсiм, як круг Зiнькового лiжка постали товаришi.

- Пiдведiть мене! - промовив хворий. Пiдвели, заложили за спину подушки. Вiн сiв.

- Уже груди нiмiють… Час прийшов умирати… Як сидiв у тюрмi, заприсягся не покидати цього дiла - за правду стояти… Не судив менi бог справдити мою присягу… Короткий мiй вiк… Нехай моя присяга буде вашою!

- Буде!.. Буде, братику наш, товаришу наш вiрний!..

- Спасибi!.. Добувайтеся правди!.. Тяжко без свiту!.. Де вiн?.. Де вiн?..- питав хворий, уже блудячи словами.- Коли б хто показав!

Затих на мить, опритомнiв.

- Мати стара зостається в мене, дружина молода - з дiдом нехай вони в цiй хатi живуть… А ви їх догляньте, братики!..

- Доглянемо!.. Не турбуйсь тим!..

- Хай вам бог заплатить!.. Мамо! Спасибi тим рученькам, що мене носили-годували… Тим нiженькам, що за мною ходили!.. Прощайте, мамо!..

Ридаючи, припадала до його мати.

- Гаїнко! Дружино моя вiрна, серденько моє дорогесеньке, раю мiй любий!.. Прощавай!..

Вона мовчки до нього припадала, не можучи вимовити слова.

Тодi прощався з дiдом, з товаришами i кожному казав останнє привiтання.

А вони питали:

- Кажи, брате,- може, ще що звелиш?

- Нiчого не звелю,тiльки не забудьте мого заповiту!..

- Не забудемо!.. Глянув по хатi.

- Одчинiть вiкно!.. Вiдчинили.

- Хоч би сонце зiйшло… Як темно!.. Сонце ще не сходило.

- Гаїнко!..

Кинулася до його,вiн прихилив її голову собi на груди…

- Ще не зiйшло сонце?

- Скоро зiйде,- вiдказав Карпо.

Стих на хвилину, тодi ворухнув устами:

- Прощав…

Зiтхнув тихо, не доказавши слова, голова йому похилилася вниз…

Рука впала з Гаїнчиної шиї…

У Чернiговi, 1901

This file was created

with BookDesigner program

[email protected] /* */

26.06.2008