Пiд тихими вербами - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 41

Зараз по обiдi почали приходити люди. Перший прибiг Васюта, за їм Карпо й Дмитро з жiнками, тодi Михайло; з родичiв були: Ликера - Гаїнчина мати, дiд Корнiй Грабенко та ще троє. В хатi стало повно, як у вулику. Увiходячи, всi поздоровляли Зiнька з щасливим поворотом.

Пiсля всiх прийшов Савка.

- Де це ти був? - напався на нього Васюта.- Казав, що зараз прийду, а сам зачепився за пень та стояв увесь день, витрiшки ловлячи.

- Та таки й стояв,одказав Савка - та дивився, як Панаса забирано.

- Як то забирано? Куди? Нащо?

- Набiгли якiсь полiцейськi з города та й забрали, бо це вiн убив Грицька - з Iваном удвох… Дак той сам пiшов у город та й признався, а це й цього забрано…

Дак он воно що!.. Брат - брата!..

Всi затихли на хвилину… Тодi загомонiли вiдразу. Це все не жарти! Засварилися так, що i вбивати один одного почали. I все за тую землю. Яка то вона дорога людям стала! I як то досi нiхто не догадався, що це Панас? Воно таки на його i впадало, та здорово перебивалося тiєю брехнею про Зiнька та про Ївгу. Цьому люди поняли вiри, то за Панасову сварку з братом i забулися. Що ж воно далi буде, коли й тепер уже таке через землю починається?

Суворим, похмурим голосом озвався Карпо:

- Нечестивi на праведних вiйну воздвигають,- а що ж праведним чинити?

Якби ж то знати, що чинити! Зiнько радив наймати в панiв усiєю громадою землю, а згодом купувати її - адже й банк на теє. А надто не попускати громадської землi в чужi руки.

Дiд Корнiй Грабенко не згоджувався: не попустиш, коли з рук iрвуть! Он пересельську вирвали. Пiдмогоричив кого треба, та й амiнь! Дбати, щоб горiлки не пили? Ну, це вже Зiнько абищо вигадує! Увесь свiт п'є, а ми самi його не переробимо! Та й не можна без горiлки: упиватися не треба, а як закон велить на весiллi пити, то треба. Що? Зiнько каже, що й весiлля без горiлки можна? Ну, це вже дурниця, це вже вiн закон ламає!

Дем'ян, другий родич Зiнькiв, був не вiд того, щоб горiлку пити кинути, дак же однак не пособиться: заробiтки малi, а всякому хатньому требовi й краю нема,- хоч i не питимеш, то пiдеш до багатирiв кланятися. Хiба що ото скидаться грiшми, як Зiнько радить, та завести таке товариство, щоб один одному пособляв,- це справдi добре було б.

Одначе Корнiй Грабенко i з тим не згоджувався. Та його не слухано, а слухано, як Зiнько розказував про товариство запомоги, то вiн i пiшов собi додому, а за ним iще двоє родичiв. Порозходилися додому й жiнки, бо треба було по хазяйству. Опрiч чотирьох чоловiк товариства, зосталися тiльки Михайло, Савка та Дем'ян. Цi троє пристали до гурту i навiть зараз же подали по п'ять карбованцiв у складку. Дiд Дорош усе дослухався мовчки, а далi й собi озвався:

- Слухав я вас, слухав, та й думаю собi: люди хоч i молодi, а роблять до ладу. їй-бо, до вподоби менi! Та тiльки не знаю: чи самих молодих у вас до гурту приймають, чи, може, й старих, га?

- Та як же! Вже ж i старих! - загомонiли навкруги.- Ще й радi будемо, коли старi нам поради даватимуть.

- Поради!..всмiхнувся дiд,- Такi мудрi поробилися, що де вже нам, старим, радити!.. Ну, а одначе приймiть i мене до свого гурту!

- Та невже, дiду? I ви пристаєте? - зрадiв Зiнько.- Оце так добре!

Усi дуже звеселилися, а Васюта гукав на всю хату:

- Восьмеро нас тепер, восьмеро!

- Було б дев'ятеро, якби бiдолашний Грицько жив! - промовив Дмитро.

- Так! - сказав Зiнько.- Нехай же вiчний упокiй буде його душi, а ми його, нашого любого товариша, будемо повсякчас iзгадувати добрим словом у своїй громадi.

- Будемо! Будемо! - вiдказало товариство. Згадали тут i за дiтей Грицькових. Вони зосталися без путящого догляду. Ївга давно їх покинула: пiшла з своїм сином додому. Громада настановила над ними опiкуном Панаса Момота. Вiн старшого хлопця вiддав у найми, а тих двох забрала Грицькова сестра - добра жiнка, та в самої гурт дiтей, та не гурт чого їсти; чоловiк її гнiвається, що чужих дiтей набрала. А тепер, як Панаса взято, то й дiти, й худоба зосталися без опiкуна. Треба подбати, щоб настановлено доброго чоловiка, та запомогти сиротам. Надто ж, що Грицько їх товариш був. Урадили й наважились досягти, щоб у громадi опiкуном настановлено або Зiнька, або кого iншого з їх товариства.

Тодi вже загомонiли про пересельську землю. Надумали списати нову жалобу просто вже до губернатора, а на їй попiдписувати якомога бiльше людей - може, це пособить.

- Тепер,- казав Савка,- багато пристане, бо вже всi побачили, куди Денисове товариство хилить. Тепер таких буде бiльше, що за нами обставатимуть.

Зараз же Зiнько почав писати жалобу, вичитував написане, а кожен докидав, чого треба ще додати.

Наприкiнцi довго ще говорили знов таки ж про тую горiлку i таки врадили, щоб нiхто з товариства не пив її i в себе в хатi не мав.

Порозходилися товаришi вже пiзно ввечерi. Позад усiх лагодилися йти Васюта з Карпом.

- Ходiм уже, Карпе, додому абощо,- казав Васюта,- бо ти, мабуть, дуже спати хочеш: увесь вечiр мовчки сидiв, надувшися як сич.

Карпо справдi весь час був дуже похмурий та мовчазний.

- Я не спати хочу,вiдказав,- а невесело менi, що так воно робиться…

- От такої! - погукнув Васюта.- Тут треба радiти, а вiн сумує. I Зiнько прийшов, i товариства нашого побiльшало.

- Це-то добре, та от лихо: мала в нас сила дуже, нiчого не вдiємо проти їх.

- А я думаю так,- од казав Зiнько,- що як переважимо їх за пересельську землю, то до нас тодi багато пристане.

- Поки сонце зiйде, роса очi виїсть,- так саме похмуро не згоджувався Карпо.

- Ну, а що ж по-твоєму треба робити? - питав Васюта.

- Силу їх занапастити. У багатствi великому сила їх велика; розвiяти їх багатство за вiтром - не стане в їх сили, тодi й нас нiвечити не будуть.

- От такої! Як же ти його розвiєш? - спитав Васюта.

Карпо помовчав трохи. Вони були тiльки втрьох, бо вже й дiд Дорош пiшов спати.

- Глядiть же, братчики: що я казатиму зараз, дак щоб воно не йшло далi вух ваших,- промовив згодом.

- Да що це ти, Карпе, мудруєш сьогоднi? - засмiявся Зiнько.- Ми ж уже на те всi пристали, що що в нас говориться, того нiхто щоб не знав.

- До того кажу це, що тiльки двом вам звiряюся, а бiльше й з товариства щоб не довiдався нiхто.

- Ну, гаразд, гаразд,- кажи вже!

- Думав я, братчики, довго думами великими та й надумав: нема нам способу iншого, тiльки цей один: попiдпалювати всiх, то з димом розвiється i багатство їх.

- Карпе, що це ти? Схаменись! - скрикнув Зiнько.

Карпо, не вiдповiдаючи, сiв бiля столу i зiпер голову на велику свою кощаву руку. Втупивши очi в дiл, сидiв мовчки, двi зморшки глибокi виразно лягли впоперек нахиленого лоба. Врештi загомонiв якимсь гострим неприхильним голосом, ще бiльше протягаючи слова, нiж звичайно:

- Чого б я мав схаменутися? По правдi кажу вам: не менi схаменутися, а вам треба,- прийшов уже той час… I не занедбайте його, бо, коли занедбаєте,горе всiм буде!.. Нема iншого способу на тих людей… Треба їх судити божим судом, бо суди людськiї на свою руч вони повертають. Хiба не бачать цього очi вашi? Грицько з їми по правдi чинив - вони вбили його; Зiнько за правду став - вони в неволю його завдали.

- Завдали, та не вдержали: i вийшов же! - вiдказав Зiнько.

- Хвали бога, що Иван признався, а затявся б вiн - може б, i на Сибiр ти помандрував у неволю довiчну. Немає в їх змилування. Нехай же їх божий суд, огонь судить, бо таких не грiх зiгнати й зо свiту цього.

- Ото! - скрикнув Васюта.- Глянь, як наш побожний Карпо розгнiвався! Це, мабуть, такого з божественних книг начитав.

Карпо пiдвiв голову, глянув на Васюту, i справдi гнiвний огонь блиснув в його очах.

- А ти, Васюто, коли не знаєш, то не смiйся. Ти божественних книг не тямиш, а я тобi скажу, що як би прочитав тобi з їх дещо,- сам єси побачив би, що моя правда, що по-божому кажу я.

- Хiба ж палити, чи вбивати - то по-божому? - спитав Зiнько.

- Нi, нехай вiн скаже, по яких це божественних книгах написано, щоб таке робити? - допитувався Васюта.