Пiд тихими вербами - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 37

Еге, треба, щоб правда була однакова про всiх… треба, щоб громадської кривди не було… треба, щоб люди горiлки не пили… Усе треба, усе треба, а як же його зробити, щоб тому требовi догодити? Це якби всi люди пристали на те, що так краще жити - без горiлки, без кривди, то тодi б усе добре було. Так же люди того не розумiють, а коли й пристають до цiєї думки, то потроху.

Та таки ж пристають! Як розберуть добре в головi та як своїми очима побачать, що так лiпше, то й пристають. Виходить, треба людей до того нахиляти - i направою, i дiлами. А хто ж те робитиме? Та, мабуть, кожен, хто розумiє, що цього треба. То й вiн, Зiнько…

Та чи може ж вiн багато зробити? Людей така сила, а вiн сам. Як от сам? От уже в його є товариство… воно бiльшатиме, ростиме… кожен з їх прихилятиме ще людей,- аж поки все село займуть… А за одним селом - ще села, а за селами й далi… I перед Зiньковою душею ставало iнше життя: таке, де всi люди будуть тверезi, працьовитi, розумнi, письменнi… усi поганi порядки поперемiняють на кращi й житимуть так, як у євангелiї сказано, щоб свого ближнього, як самого себе, любити… Тодi не буде того лиха, тодi цi бездольнi люди не сидiтимуть у тюрмi, i вiн, Зiнько.

Ой боже, боже, боже! Вiн намiряється людей прихилити, товариство збирати, а сам у неволi в тюрмi, в розлуцi з тими, хто йому найдорожчий за всiх на свiтi!.. Мати!.. Гаїнка!.. Що з їми дiється? Як вони живуть, бiдолашнi? Та нема ж кому їм пособити, та нема ж кому їх оборонити!.. А люди ж лихi, нерозумнi,вони ще й знущатимуться з них, безоборонних! "Чоловiк твiй душогуб! Син твiй душогуб!" - от що казатимуть їм люди, а в безщасних аж душа вмиратиме вiд того слова. I за що ж це все? Яке право було в цих людей: у Копаницi, в Рябченка, в слiдчого - зламати, знiвечити так йому i всiм їм життя? О, проклятi, проклятi кривдники!.. I страшне обурення, лютiсть обнiмала Зiнька на цих людей, така лютiсть, що вiн, здається, зараз би пiшов i помстився над їми, зробив би їм щось!..

Але трохи заспокоївшися, починав думати iнакше. Помстився! Зробив би людям зло, та й годi, а нiчого не направив би. А давно вiн думав, що треба прихиляти людей до добра, до правди i словом, i дiлом… Яким же дiлом? Хiба злим?

I вiн знову починав живити в собi тi думки, щоб людей до життя доброго доводити. Оце буде робота боговi вгодна, а не помста! Оцим людська душа спасеться! I вiн починав молитися, благаючи, щоб вiн послав йому сили вiдбути це лихо i присягався палко й щиро, дбати, як вийде з тюрми, щоб правда ширилась серед людей, дбати про це щодня, завсiгди, дбати так, як люди дбають про свої дiти, про своє хазяйство!..

Так дбатиме… тодi, як вийде з тюрми…

Чи вийде ж?

Нiякої полегкостi, нiякої й малесенької надiєчки досi нема! Слiдчий мордує його допитами та лає, що не признається. Тiльки й є надiя на суд, що той по правдi все розбере й визволить його… А як же й суд - нi? I вiн задзвонить кайданами й пiде туди, на Сибiр!..

Страшний холод проймав Зiньковi душу, несила обнiмала його, стискала, до землi хилила… Не мiг часом ворухнутися, лежачи на брудному полу ниць… Нi їсти, нi пити… На людей якби не дивитися, не чути їх… Умерти отак лежачи, щоб не болiло…

Але не вмирав. Тiльки безнадiя холодна зазирала йому в душу своїми сiро-зеленими очима, нерухомими, мов_ скляними… i дивилась на його душу, i дивилась, а душа в'яла, сохла…

Хоч би хто ходив до його, одвiдував!.. А то мов повмирали всi!.. Нi мати, нi Гаїнка, нi товаришi!.. Невже ж вони забули за його, що не прийдуть?!

Нi, нi! Не забули. Це щось не так, це або їх не пускають, або вони хворi. Боже, боже! Хто ж їм пособить, хто ж їх догляне? Може, їх уже й на свiтi нема?

Тяжкi, безнадiйнi думки мiшалися iз згадками про минуле, про любих, серцевi дорогих людей. Мов намальоване ставало перед їм життя на волi… Заплющував очi i бачив сам себе серед поля широкого. Весело та дружно йдуть воли дужi, глибоко плуг лемешами впивається в чорную землю, за скибою скиба лягає, а Зiнько йде за плугом, руки на чепiгах, i радiсно йому розкривати землянеє лоно, щоб кинути в його золотеє зерно… Кидає, сiє, i от уже сходи зеленiють, от пiдбиваються вгору, колос викидають… Красується колос, i вiдкрасується, i похилиться важкою, повнозернистою головою додолу… Дзвенить коса, покiс лягає…

"Гаїнко! Не оставайсь!" - смiючись, гукає Зiнько.

"Зiньку! Швидше, а то за ноги пiймаю!" - вiдгукує Гаїнка, поспiшаючися в'язати з усiєї сили.

Спинився вiн косу погострити, глянув позад себе: самi снопи лежать на постатi, нема непов'язаного, а Гаїнка стоїть i втирає рукавом пiт iз чола… Обличчя загорiло, почервонiло, сорочка пилом припала, i той пил зостається в Гаїнки на лобi. Помальоване обличчя стає чудне, але таке воно любе, таке гарне Зiньковi!.. Ой, щира ж та гарна робiтниця з його маленької Гаїнки!..

Нiч прийшла, зорi замигтiли… Вечеря вариться в казанку… Мати дрова пiдкидає, Гаїнка стоїть уся червона вiд огняного свiту… Як їсться смачно пiсля тяжкої роботи, а ще смачнiше спиться пiд зоряним небом променистим, на снопах запашних!.. Спить вiн i крiзь сон чує, як її головонька спочиває в його на плечi…

I тяжко робити, та й солодко - зробивши!.. Прийде недiля, дак справдi свято, i весело вийти в той садок, своїми руками саджений, поливаний, глянути на свою роботу, глянути на село пiд тихими вербами задуманими… Або з Гаїнкою вдвох на тiй пасiцi опинитися, де сонечко золотом сипле, i бджоли золотi гудуть, i пахощами вiє, i квiтом процвiтає, а вона, Гаїнка - найкращий квiт над квiти,- стоїть уся в золотому промiннi i смiється, мов дзвоники срiбнi дзвонять: "А не пiймаєш!.."

Та таки ж пiймав!.. Удвох iдуть додому, а дома вже товариство вiрне дожидає- на любу розмову, на науку зiйшлося, на пораду про справи громадськi…

А Гаїнка побiгла садком до рiчки по воду, i чути, як спiває… аж до хати лине та любая пiсня, i не сидиться в хатi, вискочив би туди в садок i дихав би пахощами солодкими, дивився б на небо, як воно зорями променiє…

I кинеться вiн, схопиться, а перед їм холодний мур тiсний, а круг його нiч темна, ворожа… смородом задушливої тюрми гнiтить…

Криком би кричав, головою об той мур бився би, аж поки розбив би її, щоб нiчого не знати, не почувати, не мучитись…

Гаїнко!.. Мамо!.. Де ви? Нащо ви покинули його самого вмирати, гинути в цих гнiтючих мурах?..

III. ТЕМНI ДНI

Забравши Остап Гаїнку з Зiнькової хати, пiшов з нею помалу вулицею, розпитуючися про те, як вона ходила в город та що там чула. Вона не дуже йому вiдповiдала, бо знов почувалася такою пригнiченою та знеможеною, як i попереду, ще до города. Вона навiть не цiкава була знати, чого саме її мати кликала, i забула про це, а йшла, куди ведено.

Дома зустрiла її мати, радiючи. Ликера була собi людина тиха й добра, та дуже боязка, несмiлива. Через те корилася чоловiковi в усьому, що вiн робив чи велiв. Найстарша з дiтей, Гаїнка, була в неї єдиною дочкою, i мати дуже її любила; любила й зятя i зовсiм не знала про новi чоловiковi замiри. Вiдколи Зiнька забрано, вона не один раз до Сивашiв забiгала, та не могла анi розважити дочку, анi вмовити, щоб одвiдала батькову хату. Тим iзрадiла тепер дуже, побачивши Гаїнку в себе. Та, радiючи, й журилась, дивлячись на цю людину, що ходила й розмовляла, мов сама не помiчаючи того, мов не живучи зовсiм або живучи не тут, а десь в iншому краї пробуваючи. Завела дочку до себе в кiмнату, поплакала над її й над своєю недолею…

Тим часом Остаповi чогось було трохи клопiтно на душi. Вiн трохи боявся жiнки. Хоч вона й звикла його слухатися, та, бач, тепер справа була така, що здорово вже її зачiпала… Дочку дуже любить i до Зiнька прихильна… Коли б якої шкоди не сталося!..

"Ет, дурниця! - вiдказував сам собi Остап, вештаю-чись по хазяйству.Звелю, то й буде все, як схочу! Треба ще Гаїчину худобу перевезти до себе завтра… Нi, не завтра,доведеться ще трохи пiдождати з цим… аж поки суд буде, а то репетуватимуть - i Сивашиха, та й так люди… От, чорт його й зна, як це погано, що й на того зважай, i на цього зважай! То зробив би, як схотiв, а то крути та мудруй то туди, то сюди! Чорт-вiть-що!"