Пiд тихими вербами - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 33

"Боже мiй! Що ж я наробила? - думала вона.- Чого ж я досi не пiшла! Та чи я скам'янiла, чи я занiмiла, що сидiла дома? Моє сонечко там поневiряється, а я з мiсця не рухнуся!.."

Вона не розумiла, як це так сталося, що аж до вчорашнього вечора справдi мов кам'яна була. Тiльки вже як отой гидкий зачепив її - вона вся стрепенулася, душа мов огнем зайнялася. Пекло її, мордувало всю нiч… I тепер пече!.. Ой боже! Яка довга ця нiч! Хоч би швидше, швидше ранок!

Ще й не розвиднiлось, а вона вже схопилась.

- Уже йдеш, дочко?

- Iду, мамо.

Засвiтили. Вона вбиралась, поспiшаючися.

- Ти поснiдай, дочко!

- _ Не хочу, мамо,- в душу не йде.

- Дак вiзьми в город,- уже ж там увесь день будеш, то схочеться їсти.

Таки примусила взяти харчу трохи, ще й три карбованцi грошей.

- Може, дозволять Зiньковi дати… Та й так, гляди, комусь давати доведеться, бо вже без того не обiйдешся.

Перехрестилася Гаїнка, вдарила поклон перед образами та й пiшла. Мати хотiла випровадити її аж за царину,- не звелiла, сама побiгла, бо самiй лишитися хотiлося.

Пiшла вулицею. Довгi перiї хат простягалися далеко i зникали в темрявi. Хати ще спали, понасувавши на голови великi покрiвлi. Стiни ледве бiлiлися з-пiд кудлатих острiшкiв, мов обличчя з-пiд великих брiв, що звисали вниз на заплющенi очi. I враз одна хата блимнула тими очима, розплющила їх, i двi смуги свiту лягли впоперек улицi перед Гаїнкою. Трохи згодом тьмяно, мов позiхаючи зо сну, глянула на вулицю друга хата, далi третя… Поки однi ще дрiмали в останньому досвiтньому снi, iншi прокидалися вже, i кожна перегороджувала вулицю пасмами свiтла. Гаїнка переходила яснi смуги, поспiшаючись, то вступаючи в сяєво, то пiрнаючи знову в темряву, i темрява здавалася тодi ще гiршою, мов безнадiйнiсть пiсля променя боязкої надiї. По дворах скрипiли дверi, ворота, де-не-де зачорнiли вже людськi постатi. Село розбуркувалося, а Гаїнцi хотiлося бути вiд його далi, далi, аж там, у городi, куди вела її непевна надiя, то оживаючи, то згасаючи в душi.

Нарештi вона перебiгла останню свiтляну смугу i зовсiм пiрнула в темряву. Чи скоро ж свiтатиме? Глянула на небо: хмар не було,- клалося на годину.

Iшла в темрявi, добре знаючи дорогу. Перейшовши, мабуть, з верству за село, побачила, що перед нею починає сiрiти своїми курними колодовбинами шлях. Праворуч, на темному просторi, виразно зазначилася чорна купа великого лiсу, а просто неї в полi - високе самотнє дерево.

"Це той дуб над ярком",- подумала Гаїнка i йшла, дивлячись на його, як вiн усе бiльше та бiльше визначався, а темний простiр ставав усе менше та менше чорним. Ще згодом - i якийсь сiро-срiблястий свiт мов почав наливатися в темряву, i темрява, мiшаючися з їм, ставала з чорної попелястою, з попелястої бiлою. Уже добре видко стало траву над дорогою - всю в срiблястих непрозорих перлах; праворуч попiд лiсом клубками котився, сходився й розходився бiлий туман; дихати було мокро; похолоднiшало. Гаїнка пiшла швидше, щоб нагрiтися.

Незабаром червона смужка зазначилася лiворуч над польовим обрiєм. Ще трохи - i червоне промiння сипнуло, бризнуло по небу. Туман пiд лiсом заколихався дужче, заклуботався й почав розходитись, блiднути й зникати. Срiблястi перла на травi замигтiли ясно-червоним, синiм, зеленим, золотим… тремтячи й граючи кольорами…

Гаїнка вже була далеко, йшла швидко, моторно, i мов якась нова снага, нова мiць уступала в неї,мов не йшла вона, а самi ноги її несли. Вона пiде, вона побачить його - цiєї думки було їй поки досить. Що там далi буде - вона не знала. Тiльки здавалось їй чомусь, що далi буде щось любе, ясне - таке, як ця роса мигтюча, як те сонечко праведне тепле, що пiдби-, вається вгору, грiє й свiтить. А лихо, а горе - воно, як той туман, перед сонечком розвiється…

Пiзнього снiдання була вже в городi. Не знала навiть, де острог,мусила й про те питатися. Попиталася в якогось мiщанина.

- Острог? - поглянув на неї, дивуючись, i додав:-А хiба ти туди хочеш?

- Я… нi… я…

- А чого ж тобi туди треба?

- Я… менi… треба менi…

Мiщанин придивлявся до неї пильнiше.

- Ну? - питавсь.

А вона стояла мовчки, почервонiвши, не зважуючися сказати, чого їй туди треба.

- Дак ти, бачу, за таким дiлом, що й сказати не можна! - промовив мiщанин.- Ну, дак питайся ж кого iншого, коли так.

Повернувся та й пiшов, промовивши крiзь зуби: "Еч захвойданки бiсовi!"

Гаїнка подалася далi. Побачила на вулицi солдата-полiцiянта з шаблею.

"Попитаю цього,- подумала.- Уже ж вiн знає, то, може, скаже".

Пiдiйшла й попитала несмiливо, ще й уклонилась:

- Скажiть, спасибi вам, дядьку, де острог? Полiцiянт оглянув її добре.

- А тобi нащо?

- Чоловiк мiй там сидить…- промовила тремтячим голосом Гаїнка, бачивши, що треба признатися.

- Чоловiк?.. Гм… а чого ж вiн там сидить?

- Нi за що…

- Авжеж, нi за що!.. Знаємо вас таких! Обiкрав або вбив - та й нi за що! Шахраї проклятi!

Полiцiянт лаявся, бо був гнiвний (вiд старших йому сьогоднi добре впало), а з гнiву вкинув зайву чарчину, а надто хотiв повеличатися перед селючкою, щоб вона не подумала, що й вiн з такого ж села, як i вона.

- Падлюки!.. Злодiї! Путящому чоловiковi спокою через вас нема!.. Валасаються!.. Чого стала? Марш! Щоб тебе тут зараз не було. Шарлатани! Шалапути!

Перелякана Гаїнка далеко вже вiдбiгла, а вiн усе не вгавав.

"Боже мiй! - думала собi.- Що ж це менi робити? Да тут такi люди, що я не допитаюся!.. Ой нi, треба допитатися!.. Питатиму, аж поки таки довiдаюсь. Попитаю ще панiв".

Назустрiч бiг якийсь панок iз цiпочком у руках. Озвалася до його, але вiн i не спинився навiть. Вона пiшла помалу вулицею, вдивляючись в обличчя: котре не таке страшне буде? Незабаром побачила якусь невелику дiвчину в темнiй сукнi, з книжками в руках.

- Здоровi були, панночко!

Бiлявенька панночка, дивуючись, глянула на неї своїми ясними очима. Очi були ласкавi, i Гаїнка недаремне оповiдала перед ними про свою пригоду. Панночка так добре розказала їй, куди йти, що вона враз утрапила простiсiнько до острогу.

Високi товстi мури оградою, а за їми здорова бiла кам'яниця. Гаїнку аж холодом пройняло, як вона на них глянула.

- Отут моє серденько гине, як квiточка в льоху попiдземному!..

Перед великою залiзною брамою стояв солдат. Пiдiйшла до його, вклонилася:

- Здоровi були!

Поглянув на неї повагом, не озвавсь i одвернувсь мовчки.

- Я до вашої милостi… Солдат мов не бачив її.

- Тут мiй чоловiк у тюрмi сидить…

Вiн не слухав. Вона витягла семигривеника, положила йому в руку.

Вiн подивився на його, повагом заховав у кицiеню, тодi повернувсь до неї й промовив:

- Ну?

- Адже це острог?

- Ну?

- Тут мiй чоловiк сидить… Зiнько Сиваш…

- Ну?

- Пустiть мене побачити його!

- Гм… Дурна баба!.. Проходь далi, тут так не пускають.- I одвернувся.

- А як же тут пускають? Скажiть, спасибi вам!

Але солдат знову не чув. Гаїнка ще витягла срiбну грошинку. Заховавши й цю, вiн повернувся:

- Твого… Зiнька, чи як там його? Судили вже чи нi?

- Нi…

- Ну, дак треба бумагу вiд слiдствувателя,- тодi й пустять.

- А може б, ви мене й так пустили? Та я б за вас бога молила!..

- Дурна баба! Кажуть тобi: принеси бумагу вiд слiдствувателя, тодi й пустять… А тепер - марш собi, не стiй тут, не можна!..

- Да де ж слiдствуватель живе хоч би менi знати!..

- Не моє дiло!.. Геть iзвiдси, бо не можна!.. Геть, кажу тобi!..

Гримнув так, що Гаїнка аж вiдбiгла злякана. Iшла вулицею й думала: "Коли б послав менi бог iзнову таку панночку, щоб вона менi розказала, де той слiдствуватель живе!"

Одначе цього разу пощастило їй дужче: зараз же якийсь добрий пан i розказав їй. Трохи зблукалась, а таки знайшла. На рундуку сидять люди, дожидаються. Пiдiйшла, поздоровкалась. Почали люди розпитувати, чого прийшла,- вона їм розказала…