На Розпутті - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 37

- Не вигодно - не бери!

- Знаємо ще й те,- не покидав свого дід Степан,- як ти взяв скуп з економії.

- Откуда ж би то ти знав?

- А знаю! Люди хотіли в окономії брати землю, та не давали стільки, скільки окономія хотіла. А тебе Олійниченко підпрохав, а ти прийшов та начебто взяв ту землю. А ми повірили та й заплатили дорого, щоб у тебе переняти. Хіба не правда?

- Мало чого люди не накажуть! Хотів узять, бо думав, що вигода буде, а як ви дорожче дали, то й беріть! - промовив

Семененко і, одвернувшись, пішов геть.

- Добре! - загомоніли люди.- Оце так вичитав! Спасибі дідові Степанові!

Тим часом вийшов староста з писарем. Люди повставали,- починалася громадська рада.

Писар, відомий уже нам Іван Іванович Попов, заходився вичитувати щось із паперів, та люди мало те слухали, маючи все одну думку. Як писар, повичитувавши своє, завернувсь і пішов у волость, громада зупинила старосту.

- Стривайте, дядьку Герасиме.- А що ж про луку?

- Та що ж про луку?

- Та що там чуть?

- Та хто його зна, що воно чуть...- одмовив староста, скидаючи шапку та чухаючи потилицю.

- Кажуть, подав пан бомагу?

- Та кажуть...

- Та хто ж казав?

- Та я од людей чув...

Громада не знала, що робити. Справді, офіціально нічого не було відомо, а поголоску про луку пустив Олійниченко, маючи своє на думці.

- Кажуть,- почав Грицько,- що щось приїде, одбере в нас луку і гроші за те, що косили її. А якщо не дамо грошей, так цінуватиме.

- Овва! Підожде!

- Де таки видано, щоб усю громаду цінувати!

- Авжеж - ні!

- Такого й закону нема!

- Нєт, єсть! - озвавсь, як Пилип з конопель, Семененко.

- А ти хіба знаєш?

Пішли до писаря. Писар довго морочивсь, вишукуючи, що треба, та гримаючи на мужиків за те, що не дають йому робити діла, але таки знайшов десь, що є такий закон.

- А що?! - спитався Семененко.

- Так то ж тоді, як громада справді винна, а не тепер.

- За свою землю та ще й будемо платити.

- Та вона ж наша з діда й прадіда!

- Дозвольте, люди добрі, мені слово сказати! - озвавсь чийсь голос.

Молодий парубок, скинувши шапку, виступив з громади. Хто знав його перш, тому важко було б пізнати в йому Андрія - так одмінився він - постарівсь і змарнів. Глибока зморшка лягла між бровами, але очі тепер мов палали.

Люди озирнулися на його. Хоча парубки й не можуть мішатися до громадських справ, але Андріїв батько був хворий і в громаду не виходив,- тим Андрій міг тут бути.

- Кажи! - озвався хтось.

- Ще аж ту весну,- почав Андрій, втупивши очі в землю,- був я у Гайденка.

- Це в того, що в Костівці?

- Еге! І говорив я з їм про цю землю. Він мені казав, що це суд неправий.

- Авжеж ні!

- Казав, що на землю є десятилітня давність. Оце коли хто проволодів землею десять год як хазяїн, і ніхто до його не чіпавсь і землі тієї не однімав, то вже й не одніме, хоч би земля й не його була.

- Он ба! А це ж земля наша, з діда й з прадіда!

- Ач, який мудрий! - скрикнув Семененко.- Які закони познаходив! Де ти їх вичитав? Чого ти бунтуєш громаду? Хіба можна проти начальства йти!

- Проти начальства я не йду, бо ще й начальства ніякого нема,- відмовив Андрій, і очі йому блиснули,- а тобі панський полигачу, кажу: не в'язни не в своє діло, коли хочеш, щоб до тебе були добрі! Коли ти одкинувсь од цього діла з самого спершу, то чого ж тепер в'язнеш?

- Їщо би я чужую землю трогав!

- Ну, то й не в'язни, коли не хочеш гіршого!

- Ба! Він ще й нахваляється! Та я тебе в суд! Та я!..

- Та цить, Артеме,- озвавсь дід Степан,- бо він правду каже. Дай і людям казати! Кажи, Анрію!

- Ну, попадьошся ти до мене кагдась! - просичав Семененко, ховаючись за людьми.

- Так я й дізнававсь, як це діло вийшло,- почав знову Андрій,- так каже Гайденко, що ніяк не зна, а що тільки не по правді. І казав мені Гайденко, що він тоді прохав Раденка, щоб той діло припинив, і той сказав, що припиню. І справді,- припинив був аж на год, а тепер он що - знов!..

- Та й до Гайденка вже щось не став їздити.

- Мабуть, глек розбили.

- Та Гайденко не такий, як він.

- То чоловік простий і до нашого братчика - костівці кажуть - дуже добрий.

- Ну, та не перепиняйте парубкові,- хай каже!

- Кажи! Кажи! - вдалися знов до Андрія.

- Так ото ж я й кажу: позов не по правді. Не будем поступатися! Хіба мало вже ми витратили на цей позов? Хіба мало нас тягано? І оце нам тепер оддавати ту луку? Хіба ж воно годиться? Ні, луки ми повік не віддамо! Хай приїздить той пристав, чи хто там такий. Ми йому скажемо отак і отак: ми не десять, а тридцять год маємо цю землю і поступатися нею не хочем. Почує та й поїде.

- А тоді ж що?

- А тоді побачать начальники, що не поступаємось, і возьмуть собі в голову: мабуть, суд не по правді — треба пересудити. Та й пересудять.

- А пересудять же?

- А не пересудять, то ми подамо од себе знову прошення. Бо невже ж таки й поступиться? Держімося свого!

- Так! Так!

- Добре каже!

- Хоч молодий, а не дурний! - загомоніли громадяни, їм сподобались Андрієві слова, всім здавалося, що так зробити, як Андрій каже, буде добре.

- Авжеж не поступатися! - кричала громада.- Ми за своїм правом хоч до царя дійдемо!

Постановивши не "поступатися", громада розійшлася.

Андрій пішов і собі додому. Тяжко в його на серці було. Чув, що життя його розбито.

Змалку бачивши важке мужицьке бідування, наважився Вибитися з його, зробитися зовсім самостійною людиною. А такою міг він стати, тільки маючи землю - ось через віщо всі його думки повернулися в цей бік. Він кохав Орисю дуже, але не міг бути з нею щасливий, не досягши своєї мети. І він кинув її на рік, пішов на чужину, робив як на каторзі, часом, і вдень, і вночі, і досяг нарешті свого: заробив стільки грошей, що міг вертатися додому з певною надією на забезпечене щастя. Уже малював собі це щастя в думці, уже уявляв собі любе Орисине личко. Страшно, невимовне страшно й люто розбила доля всі його мрії!..

Орисина смерть викликала безліч розмов, безліч згадок Жіночі язики цокотіли, і потроху виявлялося, що той або та бачили Орисю з якимсь паном і якась дівчина навіть підгледіла що то був Гордій; нарешті всім навіч прибігала Орися до Гордія в Радівку і відтіля побігла як божевільна. Все це впевняло Андрія в тому, що ворогом йому був Гордій. Парубок ходив, як божевільний, але ні на що поки ще не наважившись Він кільки разів брався за сокиру, ладен зараз же побігти і розрубати нею Гордієві голову, але спинявсь; бравсь і за сірники але йому гидко було йти нишком і підпалювати. Його страшенно тягло до помсти, але рука не знімалася на злочинство. Почував, що не може не помститись, але як - не знав. Другого дня він був у громаді і відразу назначив собі свій шлях. Йому шкода було своєї громади; а надто ще громада йшла проти його ворога. Йому здавалося, що він мусить обурити громадян проти Гордія, щоб вони не поступались. А тоді, як оборонить громада своє право, то він, Андрій, візьме в громади папери і позиватиме Гордія за увесь той клопіт, що зробив він своїм позвом громаді. Він випозива і... Але що ж далі? Душа в Андрія палала, він чув, що такої помсти йому мало.

- Нехай буде, що буде! - казав він собі.- Але треба спершу це довести до краю. А там нехай не здивує!

Андрій досі не був у Демида. Пішов до його порадитися другого дня після громадської ради. Але як на те Демид ще зранку виїхав у місто і казали, що на кільки днів, бо має там діло. Цього Андрій не сподівавсь, і це йому було дуже погано: він певний був, що такого порадника, як Демид, другого не знайде. Треба було дожидатися його.

Але ще не встиг Демид вернутися, а вже приїхав пристав з становим. Вони звеліли зібрати громаду, поки сами обідали в Гордія. Пообідавши, пішли у волость. Громада вже стояла, дожидаючись панів, і розступилась на два боки, щоб дати й пройти до рундука. Пани посиділи трохи у волості, а далі вийшли на рундук, і пристав почав читати якийсь папір. Громада нічого не розуміла - чула тільки, що про неї та про Раденка.