На Розпутті - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 14

- Ну, ось я й дома! - і правда ж, що нема і не буде ніде так гарно, як дома!

- Йо? - перепитав зрадівши батько.- Тільки тепер гляди, бережись, а то мати загодує тебе всякими своїми...

- Бозна-що ти кажеш, старий!..

- А то й ні? А ти б краще спиталася, чого це Демид приїхав.

- Авжеж чого: мабуть, попрощаться та на свої лікарі їхати! - і обличчя у Марти Іванівни засмутилося.

- От же й не вгадала, стара! Поганий ти угадько, поганіший за тих трьох циганових синів, що, знаєш...

- Та знаю вже!.. Але що ж там таке, коли не лікарі? - питалася Марта Іванівна.

- Лікарів, мамо, ще поки ніяких і нема, ще коли там будуть, а я приїхав просто у гості до вас,- сказав Демид.

- Оце гарно, синку, вигадав, хоч я на тебе надивлюся...

- Якщо ми з їм не помремо з голоду!..- перепинив Кирило Семенович.

- Ой, лишко!.. Я ж і забула за обід! - скрикнула мати і побігла до пекарні.

- Ну, а я піду в свою хату,- промовив Демид,- трохи вмиюся,- і вийшов. Його хата, та, що в їй він звичайно жив, як бував дома, була малюсінька світличка з одним вікном, з ліжком з одного боку та з лавою, селянським килимом укритою, з другого - з столом та з стільцем. Якщо додати сюди полички та книги та два-три письменницькі портрети, а серед їх великий Шевченків, то це й усе, що було в їй. Демид умивсь, передягсь і пішов до гурту. Там гарячий борщ уже парував на столі. Зголоднілі подорожні так залюбки заходились коло його, що ніколи було й розмовляти. Але як трохи під'їли, то Марта Іванівна, що не зводила з сина очей, запиталася несміливо, видимо боячись лихої відповіді:

- І довго ж це ти будеш у нас, синку?

- А поки проженете! - усміхнувсь Демид.

- Ні,ти кажи!

- Та й сам не знаю... Хочеться дома побути - уже, якщо звелите, з місяць поживу.

- Йо! - скрикнула радісно Марта Іванівна: вона ніяк не сподівалася такого.

- Боюсь тільки, що нароблю вам клопоту, - сказав Демид.

- Дарма, сину, - мати любе клопіт, їй без клопоту, як солдатові без війни! - озвавсь Кирило Семенович.

- І що-бо ти кажеш, старий - рівня до салдата! - промовила невдоволено Марта Іванівна. Вона завсігди воювала з своїм "старим": він любив її лякати і трошки глузував, що була така товкуща, а вона раз у раз ображувалася з того, хоча, звісно, в її без краю доброму серці ся образа держалася тільки доти, поки вона доказувала своє останнє слово про неї.

Після цього розмова зробилася зовсім весела. Батько й мати переказували Демидові усякі хуторянські новини, а Демид слухав їх, забувши на який час те похмуре гнітюче місто, що з його він приїхав.

Та лігши того вечора вже пізно спати у своїй хатці, в самотині, він почув одразу, що згадка про те місто знов починає панувати над їм, знов стискає йому серце. Але це було не надовго. З ліжка йому видко було у вікно. Осінь була суха і небо зоряне. Демид бачив, як ледве блищала здалека тоненькою смужкою річка, як темнів гай. Як він часто бігав у тії гаї, як часто купався в тій річці!.. І знов старі дитячі згадки обхопили його і занесли з собою в той мрійний, напівсонний край, де завсігди відпочиває серце людське від тих болющих ран, що завдає йому сувора немилостива дійсність. І Демидове серце відпочивало, і він сам не помітив, як заснув добрим спокійним селянським сном.

Він прокинувся другого дня вранці. Сонце тільки зійшло. Демид швидко одягсь, умивсь і пішов з хати. Батько вже десь клопотавсь по господарству; материн голос чуть було Демидові з пекарні. Нікого не стрівши, вийшов у невеличкий садок і пішов стежкою. Садок був уже пбжовтий; товстий шар зовсім жовтого листя лежав долі. Нога м'яко ступала по йому, шелестячи сухим шелестом. Демид любив те шелестіння і пахощі від такого листя. І ці пахощі, і трохи холодне повітря, і червоне ще сонце якось гарно впливали на його, робили бадьорішим, моторнішим. Широко, вільно дихаючи, пройшов садком, переліз через тин, перейшов луки і вступив у невеличкий круглий гайок. І там було так само, як і в садку: жовто і півмертво; видко було, що за кільки часу і цього не буде, сніг укриє все, і все буде мертве. Та дарма! Зараз звідусіль віяло свіжістю, бадьорістю, силою. Демид розумів - чому. Це мертве віщувало незабаром живе. Те живе, що має прийти, що одмінно мусить прийти, чулося у всьому: і в цьому світ повітрі, і в тому вічно осяйному сонці, і навіть у цьому жовтом листі, що, зогнивши, мусило дати пожиток новому буйному життю. Ні-ні, це була не смерть, а відпочинок - відпочинок здоровий, свіжий...

Ставало гарно на душі. Він тяжко мучився досі. Вдарено його дуже, рана була глибока. Спершу здавалося, що сметельна; думав, що все скінчилося і нічого не може початися. І це вбивало його.

Але тепер, серед цієї природи повіяло на його впокоєм повіяло свідомістю, що далеко не все скінчилося.

- Боже мій! - думав Демид.- Який я себелюбець! За власним особистим нещастям, що розбивало цілком особисто частину мого життя, я забув про другу, величезну частину його - ту, що обнімає собою ввесь світ широкий, ясний та глибокий. Я марив про працю для народу, про поміч йому і про культурну роботу серед його, а скоро зазнав особистого нещастя,- зараз і забув про все!

Він вийшов з гайка. Перед їм прослалося поле. Половина його була чорна, зорана. Там, де кінчалося оране, чотири пари волів тягли плуга. За їм ішов Трохим, батьків наймит. Він нахиливсь над плугом і державсь руками за чепіги. Він так робив це, що здавалося,- не воли, а він, попихаючи руками, різав плугом землю. Побіч волів йшов хлопець-погонич.

Угрузаючи в ріллю, Демид перейшов аж до орачів.

- Боже поможи! - промовив він, підійшовши до Трохима та йдучи поруч з їм.

Трохим, не одриваючи ні рук, ні очей од плуга, кивнув йому головою, промовивши:

- Спасибі!

- На зяб? - спитався Демид.

Трохим знову кивнув головою, не покидаючи свого діла. Воли тихо тягли плуга, Трохим з напруженими руками керував їм. Демид ішов поруч з Трохимом. Так вони дійшли борозни. Хлопець завернув воли. Трохим витяг плуг з землі, підняв його. Воли потягли граділь у бік, колішня завернулася. Трохим заніс плуга і поставив як треба.

- Стій! - сказав він і випроставсь.

- Здорові були, Трохиме! - промовив Демид, подаючи йому руку.

- Та в мене руки умазані! - відмовив невисокий, але кремезний, з невеликими чорними вусами, моторний Трохим, поглядаючи на свої руки, умазані в землю.

- От ще вигадуйте! - сказав Демид, стискаючи йому руку. - А дайте я за вас поорюсь!

- А не забули? - спитав Трохим.

- Чому забув? - відмовив Демид і взявсь за чепіги.- Ви покуріть, а я піду. Ану!

Погонич ляснув батогом, і плуг рушив. Хоч Демид і сказав що не забув орати, але зараз же почув, що трохи одвик. Він вивчився орати в кінці цього літа, як орано на озиме,- вивчився, звісно, не з якої там потреби, а більше задля гімнастики, бо яко лікар вважав фізичну працю, та ще й надворі, за потрібну людському здоров'ю. Але тепер він чув, що руки його не так певно керували плугом, як тоді.

- Демиде Кириловичу! - гукнув Трохим, набиваючи люльку.- А то ж нащо огріх?

- Не буду! - відмовив Демид, але за малим зараз же й другого не зробив. Мерщій наліг з усієї сили на чепіги і поставив плуг як треба. Земля здималась поперед плуга, репалась і одверталась чорними соковитими скибами набік.

- Глибше! - гукнув Трохим.

Демид ще наліг на плуг - скиби потовщали.

На новій борозні Демид почув, що вже впевненіше керує плугом. Хоча Трохим, накурившися добре, ходив за їм і казав, щоб він віддав йому плуга, але Демид не послухавсь і орав доти, аж поки прибігла наймичка кликати їх снідати. Демид довів борозни, витяг, струснув плуга і перекинув його на бік. Погонич повиймав занози з ярем і налигані воли пішли пастися.

- Ну, ходіть! - промовив Трохим.- Тепер і попоїсти можна.

- Чому ні? - відмовив Демид і почув, що в його трохи болить спина і страшенно хочеться їсти.

- А вам, тату, ще багато орати на зяб? - спитався за сніданням Демид.