Серед темної ночi - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 9

- А как же його зробить? З таким батьком разлi що зробиш?

- А неправда ж, Романе, нема чого нарiкати на батька, коли сам погано робиш: своїми гордуєш, кудись у пани пнешся… З того доброго нiчого не буде.

- Понiмаєш ти там!

- Та вже ж, може, трохи й я тямлю. От ти розбери сам. Служби тобi ще нiякої нема, може, й довго не буде; оддiляти тебе батько не хоче. Доводиться тобi поки в нас жити. А яке ж воно життя буде, коли раз у раз сварка?

- Пущай мене не зачiпають!

- Та де ж вони тебе зачiпають? Воно ж таки правда, що треба ж щось робити, не можна дурно хлiб їсти. I Денисовi кривдно: вiн же робить. Уже от ви й билися, а далi ще гiрше буде. Що ж воно з того доброго? Краще ти, Романе, помирися з батьком та з братом та пособляй хоч трохи в роботi… поки знайдеш собi службу. А там батько, бачивши, що ти шануєшся, i оддiлить тебе… Хоч крутись там на роботi, я вже тобi пособлятиму так, що вони й не знатимуть,- аби щоб сварки не було.

Зiнькова прихильнiсть таки зачепила за серце Романа. Ходячи сьогоднi по байраку, вiн уже багато думав про те, як вiн далi житиме в сiм'ї. Нiчого не мiг вигадати, хоча й бачив, що так далi жити не можна. Вiн одказав Зiньковi:

- Як же я покорюсь? З мене ж люди смiяться будуть.

- Чудний ти! А тепер iз тебе люди не смiються? Та все село вже тебе взяло на глузи. Чого ж ти тепер не боїшся того смiху, а тодi його тобi страшно? А я тобi так скажу: тепер з тебе смiються i дурнi й розумнi, а тодi коли й смiятимуться, дак самi дурнi.

Роман подумав трохи й вiдказав:

- Ну, пущай… Може б, я й зробив… Не задля їх, а задля тебе, що ти такой до мене добрий… Так как же його зробить? Не пойду ж я до їх кланяться!

- Та й не ходи. А тiльки вiзьми та й вийди завтра на роботу, та й роби. А там воно вже якось саме станеться…

- Пущай же подумаю, може, й вийду…

I справдi, другого дня вийшов городити тин iз Зiньком, Денис глянув на його спiдлоба, батько здивувавсь, але нiхто нiчого не сказав. Тiльки Зiнько дуже зрадiв, клопотався з Романом, гомонiв i все зводив, щоб i з батьком та з Денисом у них розмова була. Мати йому допомагала. Одначе тi мовчали.

Роман робив увесь день. У нього заболiла спина, руки, ноги. Другого дня вiн вийшов був на тiк, але робив тiльки до снiдання. Поснiдавши, вiн уже не пiшов туди i бiльш уже не брався до роботи. Зiнько i вмовляв його, i прохав, та нiчого не помоглося. Романовi здавалося дуже важко робити, батько не зласкавiв одразу, та й сором було перед селянами, що вiн високо лiтав, а тепер низько сiдає.

Тим часом чутка про його сватання в Сучка пiшла по селу. Дочулась про це й Левантина. Вона одного разу почала плакати й казати Романовi, що- вiн її покидає, бо сватає Сучкiвну.

- Тю на тебе! - вiдказав Роман.- То все дурниця! То я був випивши та для шутки й пiшов, щоб посмiяться. А вони з великого розуму думали, що я справдi на їх ступу Горпушу оком накинув.

I вiн почав її цiлувати i пригортати i казав, що вiн її нi на кого не змiняє i свататиме скоро - от зараз, тiльки службу знайде… Все це вона вже чула, та й не раз, але кого любиш, тому хочеться вiрити. I вона вже вiрила йому й казала:

- Гляди ж, Романочку, не зрадь мене! Бо як ти не пожалiєш, то хто ж мене пожалiє? Находь службу швидше, бо…

Левантина замовкла, а Роман знову почав її улещати, i вона забула свiй сум.

Iдучи Роман од неї додому, сам собi думав про те, що треба справдi службу швидше знаходити та тiкати звiдсiля. А то, гляди, ще Левантина дитину знайде, то клопоту повна голова буде.

I другого ж дня пiшов у сусiдню економiю. Сього разу йому пощастило. В економiї був лiс, а в лiсi два сторожi. Один несподiвано покинув службу й пiшов додому саме в той день, як Роман туди прийшов. Зваживши на його солдатський бiлет, управитель узяв його за пiдстаршого сторожа до лiсу. Не вподобалась Романовi ця служба, та iншої не було. Жити доводилося в лiсi в однiй хатi з старшим сторожем. Цей раз у раз посилав Романа на нiч обходити лiс i вартувати там. Спершу Роман ходив, а далi йому очортiло, та й за Левантиною занудивсь. Однiєї ночi, замiсто щоб обходити лiс, майнув до неї (верстов з вiсiм туди було) i з того часу почав навiдуватися до неї ночами частенько. А тим часом люди з того села, де була економiя, заходились коло Романа. Вони були дуже вбогi на дерево, то часто крали його в панському лiсi,- часом нишком од сторожiв, а часом, як сторож був не лихий, то купували в його дерево за дешеву цiну: дадуть йому якого рубля чи пiврубля та й нарубають чого треба. Лiс великий, то не скоро помiтиш кожне зрубане дерево. А сторож нiби того й не знає. Романа вони недовго вмовляли, i вiн почав добувати собi таким робом грошi. Вiн зовсiм не берiгся i попускав рубати стiльки, що вже й видко стало. А тут iще один чоловiк, не поєднавшися з Романом за цiну, та й виказав на його. Все виявилось, Романа прогнано зо служби, ще й грошей не вiддано… хоч вiн небагато й заробив, бо не прожив там i мiсяця. Довелося знову до батька вертатися.

IV

А на селi страшенно смiялися й глузували з Романа, лаяли за лежнi та за те, що високо нiсся. Його приятелi - писар, урядник, дяк та iншi - були до його прихильнi, поки в його бряжчало-в кишенi i вiн частував їх горiлкою. Та вiн давно вже повитрушував свої кишенi, витрусив i материну скриню. На селi скрiзь почали звати Романа голодрабом, ледащом. Приятелi почали одвертатися, стрiваючись на вулицi. Про те, щоб хто його в гостину до себе закликав, Роман забув уже, коли це й було.

Дуже це йому було прикро. I не через те, що з тих приятелiв якесь йому добро було, а так, сором, що от з усiма в товариствi був, а тепер занехаяно його. Вiн не знать що дав би, аби хоч трохи де добути грошей та знову привернути до себе своїх приятелiв зрадливих… привернути, повеличатися трохи, щоб усiм зацiпило, та тодi хоч i з села.

Надто, що й обiрвався вже. У нього тiльки й було одежi, що на ньому. А одного разу вночi, через тин перелазячи, розiдрав свого пiджака. Хоч i полатала мати, та вже не вдержиш його цiлим, як почалося дратися… уже он i лiктi видко… Грошей, хоч кричи, треба, а де їх вiзьмеш?

Це було через скiльки днiв пiсля того, як вернувся Роман додому з лiсу. Одного разу мiсячної ночi, iдучи вiд Левантини через тiк до повiтки спати, вiн побачив на току ворох пшеницi. У його промайнула в головi думка: "Якби набрати цiєї пшеницi та вiднести до Рябченка!"

Чого йому спав на думку цей Рябченко? От, i сам вiн не знає… Так чогось iзгадався.

Рябченко був такий собi чоловiк у їх на селi. Вiн мало хазяйнував, трохи шив чоботи, а бiльше - подейкували люди - накладав iз злодiями. Певне довести того нiхто не мiг, але на селi кожне звiдкись знало, що хоч вiн сам i не краде, дак злодiйське передержує. У нього кiлька разiв i трус був, та не могли нiчого знайти.

Отож вiн i згадався Романовi. Цей купив би пшеницi, якби однести. Звiсно, воно так неначе крадiжка… а втiм… яка там i крадiжка? Адже тут i його, Романове, добро. Адже й вiн один з трьох братiв, то й йому ж належить частка. Хiба ж вiн винен, що батько та Денис не дають йому тiєї частки? Коли не дають, то вiн може й сам узяти.

Таке думав Роман, лежачи в повiтцi, а далi встав та й пiшов у клуню шукати мiшка. Знайшов, прийшов до вороха та й зупинився. Чи брати, чи не брати? Ет, що буде!..

Вiн набрав з вороха мiшок пшеницi i хотiв нести до Рябченка. Та нi, треба спершу попитати його.

Нишком, обережно перелазячи через тини, пройшов городами до Рябченкової хати. Там уже було погашено. У Романа забилося турботно серце, як вiн злегенька постукав у вiкно. Нiхто не озвався. Вiн заторохтiв дужче.

- Хто там? - почувся голос iз хати.

- А вийди, дядьку, сюди!

Трохи згодом дверi на двiр одчинилися i крiзь них просунулася кудлата голова.

- Хто це? Це ти, Романе?

- Я.

- А чого?

- Пусти в сiни,- не хочу стояти на виднотi.