Серед темної ночi - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 31

Всi глядiли на його зачудованi. Роман увесь час слухав, втупивши в нього свої палкi очi, боячися словечко згубити. I як ударив по столу здоровенний Патроклiв кулак, парубок ураз так i кинувся й скрикнув:

- А що ж, справдi? Разлi ж i ми не люди? Разлi ж уже как ми, дак i не зумiєм нiчого зробить? Да я вам таку штуку вшкварю, шо на всю губерню бахну, а в карманах аж засмiйоться!.. Хочете? Завтра в Диблi i п'ятеро коней возьмемо.

- Ну, ну, ти не очень заривайся! - промовив Ярош неприхильне.- Знаєм уже, как там брать…

- А я вам кажу, що возьмемо! Слухайте. Коло мого двора живе сусєд Струк. А в його на шпилi клуня. I так вона стоїть, що з усього села її видно. Ну, я запалю клуню, народ побiжить на пужар, а ви тим часом виведете конi.

На хвилину всi стихли, а тодi враз "ура!" зарепетували Патрокл, Кучма й Лукаш.

- Тихше! Цитьте! З улицi почують! - припиняв Ярош.

- Дарма! Чорт їх бери! Нехай чують! - не вгавав Патрокл.- Романе! Братику! Амiкус любезний, дай я тебе поцiлую!

I його величезнi лапи обхопили Романа, а щетиняста пика притислася до парубкового обличчя.

- Випиймо ж!.. Випиймо ж iще!.. I вiн пив сам, наливав Романовi.

- От так молодець!.. Це понiмаю!.. Щоб наша слава не пропадала!.. А, проклятi дерiї! - репетував уже зовсiм п'яний Патрокл.- Ви радi б нас у ложцi води втопить, бо ми злодiї, а ви чеснi! Брешете! Самi ви злодiї, усе по закону крадете. А ми не злодiї… Треба їсти - приходимо й беремо!.. Так, беремо!.. I воюємось з вами!.. Ви нас убиваєте, а ми з вами воюємось!.. Хто подужає, той i прав. Homo homini lupus est. А хто воює, той - герой! А ви чорт зна що, мужлаї!.. А я - Патрокл Хвигуровський… Патрокл - герой. Хвигура - образець…

I його п'яна голова вже схилялася на стiл.

IV

Роман хоч i лiг звечора п'яний, але хазяї, клопочучись пiд вiкном, збудили його дуже рано. Ледве прокинувся, згадав про вчорашнiй свiй замiр, i думка про це нове дiло вже не дала йому спати. Йому не лежалося. Вiн схопився, одягся… В цю мить почув, що хтось береться за дверi i хоче до нього ввiйти. Дверi вiдчинилися.

- Левантина!..

- Романочку! Братику! Не займай мене!.. Дай менi вiдпочити!.. Я вiд хазяїна втекла… Усю нiч блукала… Не займай мене… Забожись, що не займеш!..

- Ну, та шо ти! Та хрест меня побей, коли я що-небудь!..- забожився швидше Роман, iзрадiвши.Iди та лягай спать! А, бiдняга!..

Його маленька свiтличка перебита була в кiнцi, i за тiєю лересiчкою шальовочною вiн спав. Туди вiн i повiв Левантину. Вона впала на лiжко i зараз же заснула. Вiн постояв, подивився на неї, усмiхнувся, тодi зачинив за нею дверi в свiтлицю i пiшов з дому, замкнувши кватирю.

Iшов вулицею такий задоволений та радий. Сама прибiгла! Ну, нехай виспиться,- однак вона його рук не мине. Та тепер йому й не до неї. Адже вiн учора забожився, що сьогоднi пiдуть у Диблi. Треба вмовитись, щоб хлопцi були готовi.

Вiн пiшов до Яроша, але того не було дома. Не знала й жiнка, куди пiшов. Роман зазирнув до чайної,- i там його не знайшов. I де вiн у чорта подiвся?

Роман пiшов блукати по городу по всяких закутках, де мiг зустрiти Яроша. Нiхто нiде його не бачив…

А Левантина тим часом спала. Спала довго, до пiзнього обiду. Щось її нарештi збудило. Розплющила очi, глянула на хату i спершу не могла зрозумiти, де вона. Чи се ще нiч? У маленькiй комiрчинi темно. Нi, он крiзь не зовсiм прихиленi дверi видко щiлину свiту. Чи це їй сниться? Ба нi, за дверима щось гомонить… Романiв голос… Вiдразу згадала все.

- Яв тебе два раза бил, усюди шукал,- казав комусь Роман.

- Ходил до Хведорченка, щоб за свидетеля бил,- одповiв хтось невiдомий.

- Да, я й забул… Ну, а в Диблi хлопцi готовi? Диблi? Левантинине село?

- А ти таки думаєш? - питався незнайомий голос.- А єслi не пощастить?

- Ще й как пощастить! - одказав Роман i почав упевняти свого гостя: розказував усе, як треба зробити, доводив…

Спершу Левантина мало що розумiла. Але дедалi все виразнiше й зрозумiлiше виявлялося їй те дiло, що мало статися…

- Я вас бросю в ярку,- сказав нарештi Роман.- Как запалю, то ви немножко посидiть, пока народ згвалтується та побiжить на пужар. Тогда вже й ви… Найлучче берiть у третiй хатi скраю злєва,- Панас Гаман,- у його ха-ароших коней троє. От трьом i бу-деть робота. А сколько всех нас будеть?

- 3 тобою шестеро.

- Харашо. Дак двом приказать, щоб селi аж возлi млина. Знаєш? Там саме возлi млина у Середенка конi - велика хата, а возлi неї тополя… Усе люди й сторожi будуть на пужарi, то вам воля будеть!

- Смотри, сам не попадись! - перестерiгав гiсть.- Тепер вони знають, хто в їх конi брал, то будуть на тебе засiдать.

- Чортового батька попадуть меня! - вiдказав Роман.- Я знаю, куди тiкать… Ат, чорт! - схаменувся вiн.

- Чого ти?

- Та я й забил, шо ми не самi в хатi.

Вiн пiдiйшов до дверей i зазирнув у щiлину.

- Нє, спить.

- А хто там?

- Дєвка одна.

- Туди к чорту! Чого ж ти не сказал? От роззява! Усєм би ти мастак бил, єслi б только не так панькався з бабами. Ну шо, єслi послишала?

- Нє, так спить, шо не послишить.

- Ходьом у сенi, чи що.

Вони вийшли i розмовляли довгенько ще в сiнях. Тодi Роман вернувсь у хату, мабуть, по шапку, i кудись удвох пiшли.

А Левантина чула вже досить, щоб зрозумiти все… Тепер вона знала, чим зробився Роман i хто брав у їх на селi конi… Коновод!.. Злодiй!..

Боже єдиний! За що ти так караєш її? Покарав коханням, покарав i коханим!..

Злодiя покохала!..

Тяжким болем проймало їй душу, розривало серце. Мало вона зазнала, дак ще це!..

Зiрвалася з лiжка: тiкати! Тiкати звiдси!

Побiгла до дверей, торкнулася до них,- дверi були замкненi. Кинулася до вiкна,- воно не вiдчинялося.

Вона сидiла як у тюрмi.

Вона ж мусить тiкати вiдсiля швидше, швидше. Мусить бiгти в своє село, перестерегти Струка, перестерегти людей, щоб береглися, щоб запобiгли лиховi. Вона повинна сказати… Що сказати?

Що Роман - злодiй, палiй! I його вiзьмуть до тюрми, судитимуть, може, й на Сибiр зашлють… I вона пошле його на Сибiр?

Ця думка вiдiбрала в неї враз усю ту силу, що була прокинулась. Знеможена вiдразу, сiла i схилилась на стiл.

Не вважаючи на все, що було, у неї в серцi завсiгди жеврiла iскра кохання до Романа, i останнiми днями ця iскра розгоралася все бiльше й бiльше. Еге, вона тепер так добре, так виразно почувала, що вона його кохає, що вона нiколи не покидала його кохати. I вона пошле на Сибiр того, кого кохає! Того, кого кохає? Нi! Вона кохала Романа, хоч i грiшного проти неї, але чесного парубка, а не коновода, не злодiя, не палiя! А тепер вона вже його не…

Але ж нi! Вона його любить, любить такого, як вiн есть, i не може вирвати, викинути з себе того.

Любить! А нащо ж вона його любить, що з тiєї любовi буде? Хiба вiн буде їй дружиною? Хiба вона пiде за злодiя, за палiя? Що ж їй робити? Що?

Ухопилася за голову руками. Голова палала, розскакувалась од думок, але не давала поради.

А може… були всякi грiшники та й каялись… Чому ж би Роман не мiг покаятись i знову чесним зробитись?

Вона його прохатиме, благатиме, вона йому руки цiлуватиме, аби тiльки вiн не робив того, не йшов туди, покинув своїх товаришiв… Вона благатиме його доти, аж поки вiн послухається її, покине все, i тодi вони будуть знову щасливi…

А як же не послухається?

I щось починало їй казати, що даремна її надiя, що не має вона такої сили, щоб вирвати Романа з того багна, в якому вiн опинився. Вона силкувалася задавити цей голос, та не могла…

Чи послухається, чи нi, а вона його благатиме. Коли не поможе, тодi - дiйся воля божа! Вона вже нiчого не здолiє тут зробити.

Як то? То вiн тодi пiде пiдпалить село, обкрадатимуть людей? I вона те знатиме i нiчим не перешкодить тому, не оборонить людей? Та хiба ж тодi не впаде й на неї той грiх? Люди кидаються в полум'я, рятуючи людей, а вона не обрятує їх, хоч їй в полум'я не треба кидатись, а тiльки побiгти в Диблi й сказати…