Серед темної ночi - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 28

- Ух, як страшно! - скрикнула Левантина i несамохiть притулилася до Романа.

Вiн знову хотiв її обняти, але вона зараз же повернулася й вибiгла з театру.

- Боже!.. I як тобi не страшно було тут ночувати! -промовила вона, йдучи з їм далi стежкою.- Я б зроду не пiшла сюди,- краще б на вулицi!

- На вулицi полiцiя не дозволить,- нада ховаться туди, куди вона не загляда.

I вiн знову почав розказувати про своє минуле життя в городi, багато прибрiхуючи, казав, що вiн її любить i нiколи не покидав любити. Вона слухала те, i їй згадувалось, як вiн покинув її на поталу, на глум людям, але вона зараз же проганяла вiд себе цi згадки, i вони зникали, а вона впивалася його солодкими словами… Вiн малював їй краще життя. Казав, що незабаром хазяїн дасть йому кращу посаду, вiн одбиратиме аж триста рублiв на рiк, i тодi вони могтимуть жити вкупi.

Левантинi здавалося, що вони могли б жити вкупi й тепер або хоч звiнчатися й тепер, але вона це тiльки подумала, а чомусь не сказала…

В саду було таємно й тихо, високе склепiння з вiт схилялося над ними так захисно-прихильно, i вони були тiльки вдвох, i вона так хотiла йому вiрити. I сама не помiтила, як його рука обняла її стан, i дiвчина не пручалася. Вони йшли, близько-близько притулившись одне до одного. Якась солодка знемога починала опановувати її всю вiд цього доторкання, вiд його ласкавого голосу… I його губи нахилились їй до уст, i, заплющивши очi, вона вiдповiдала йому на поцiлунок…

I вiдразу розгорнулися вгорi вiти, i темне, поважне, високе небо глянуло на їх своїми очима-зорями. I цей погляд мов одразу розiгнав Левантинi мари. Вона вирвалась од Романа, вiдскочила i, простягши поперед себе руки, мов хотiла вiд його оборонитись, скрикнула:

- Нi, Романе, нi! Не займай мене!.. Не хочу!.. Зроду не хочу!..

Вона вся тремтiла. Ще раз сказала: "Не хочу!" - i пiшла швидко, мало не побiгла, назад, мов боячися його, мов утiкаючи вiд його. Вiн поспiшався слiдком за нею, кажучи, що вона дурна, що нема чого боятися. Але вона йшла хутко, нiчого не кажучи, не дивлячись на його.

Незабаром вийшли з саду. Левантина мов заспокоїлася, пiшла тихше. Роман почав говорити про iнше: розказував дiвчинi, що вiн був у театрi, i як там гарно, i що то театр. Вона спершу тiльки слухала його, потiм почала й розпитуватися, зацiкавившися. Про те, що було в саду, вже бiльше не згадували.

Вiн повiв її додому iншими вулицями, не тудою, кудою вона йшла. Як проходили проз один двiр, вiн показав на невеличку хатку:

- Отут я живу.

Левантина нiчого не сказала, тiльки швидше пiшла далi, мов боялася, щоб вiн не повiв її до себе. Як вийшла на свою вулицю, попрохала його не йти вже за нею i швидко дiйшла додому.

Вертаючись Роман од неї, сердився, що йому так не щастило. Але це ще бiльше розпалювало його. Вiн зовсiм не сподiвався, що Левантина буде така вперта. Думав, що як у городi сама собi, то ще краще… Бери, каже, та вiнчайся… Туди к чортам! Саме тепер йому женитись та дiтей заводити.

Але нехай не бришкає! Його рук не мине.

I вiн почав учащати в крамницю - чи не побачить Левантини. Але Квасюк помiтив, що цей парубок не дурно зробився охочий у його купувати, i не став зовсiм покидати в крамницi Левантину. Роман почав тодi стерегти дiвчину на вулицi в той час, як вона мала йти на базар. Вона знала це i боялася тих зустрiчей, разом i бажала їх. Перш нiж вийти з хвiртки, страхаючись, позирала, чи нема де Романа, обходила iншими вулицями, а не стрiвши його, почувалась так, мов її надiя одурила… I сама гнiвалася на себе за те почування…

Але iнодi йому щастило перейняти її. Тодi вiн проводив її до базару, силкуючися спершу завести дiвчину на якi iншi вулицi, щоб довше ходити. I все так гарно до неї говорив i прохав вийти.

Якби вона не бачила його, то їй би легше було: вона б його потроху забувала. Але оцi зустрiчi, оцi втiкання вiд зустрiчей i жаль за їми, оцi розмови й думки, думки про його та про його слова, не давали їй спокою.

Лихо було Левантинi з Романом, а ще гiрше з Квасюком. За ним не було їй просвiтку. Вiдколи Квасючка поїхала - в'яз до неї, як шевська смола, лiз обнiмати й цiлувати її. Вона звичайно штовхала його, втiкала з хати й сiдала надворi, аж поки вiн iшов знов до своєї бакалiї. Добре хоч те, що не мiг довго сидiти в хатi.

Уночi вона защiпала на защiпку дверi з кухнi в свiтлицi. Але одного разу прокинулася, почувши бiля себе когось. Схопилася спросоння як божевiльна.

- Не пужайсь! Не пужайсь! Ето я…- озвався знайомий гидкий їй голос, i вона почула на собi його руку. Зiрвалась з лави та - з хати! Перебiгла двiр i заховалась аж у другому кiнцi його за сажнями дров.

Була боса, в самiй сорочцi та в лихенькiй спiдничинi.

Вона сидiла там довго, тремтячи зо страху й холоду, цокотячи зубами. Сидiла, аж поки подубiли з холоду ноги, i всю її мов трясця трусила. Тодi догадалася злiзти на горище над кiнницею i закопатися в сiно. Там зогрiлася i, дрiмаючи та прокидаючись, пролежала до ранку.

Уранцi, тiльки рипнула дверима в кухню, Квасюк зараз же вийшов з другої хати:

- Где ето ти бродяжиж по ночах? Давно нада по хазяйству пораться, а вона бiга.

Так говорив, мовби сам нiчого й не зробив, а вона була винна. Не стала з ним сперечатися, тiльки сказала:

- Оддайте менi пашпорт та заробленi грошi, то я пiду вiд вас.

Вiн зареготався:

- Иш, какая умниця! Хазяйка з дому, а вона будеть рощитуваться, без роботницi хазяйство покидать! Дав би я їй деньги й пашпорт! Нiчого не дам! Хочеш iтить - iди такая, какая єсть, то посидиш у полiцiї та по етапу додому пошлють.

Левантина боялась полiцiї та етапу. Вона згадувала, як одну з їх села дiвчину приведено додому етапом. Боже, якого сорома було! А скiльки назнущались з бiдолашної в полiцiї?

- А що? Вже й спужалась? - казав далi Квасюк.- Ну, єслi ти така нiжна, то я тебе больше й не займу. Живи сiбє,- я до тебе й не торкнуся.

I почав божитися й присягатися, що не займатиме. Вона не знала, чи вiрити йому, чи нi. Якби не той пашпорт та грошi, то зараз би втекла. А так - що вона робитиме?

Зважилася зостатися, але того ж дня купила за свої грошi кiльця до дверей i замок, бо защiпку можна було вiдкинути з Квасюкової хати в щiлину. Прикрутила кiльця i замикала на нiч дверi, але не могла спокiйно спати. Раз у раз прокидалася, бо їй усе марилося, що хтось увiходить до неї.

Стрiвшися Левантина з Романом, похвалилася, що їй погано жити, що хазяїн до неї в'язне.

- Дак що? Бросай тут та ставай на другую службу! - порадив той.

- Як же я кину, коли вiн нi пашпорта, нi грошей не вiддає?

- Скверная штука: без пашпорта нiхто не при-йметь… Ну, а ти таки бросай та й переходь до мене жить. А тим часом пожалєємось у полiцiю, що воно пашпорт не оддайоть. Поки пашпорта получит та службу найдеш, то живи в меня.

Левантина не приставала на це i все думала, що його робити. Правда, ось уже кiлька день хазяїн її не займає, але хто його зна, як воно далi буде.

I справдi, далi не було нiчого гарного. Квасюк нишком висмикнув з дверей кiльце i знову його застромив - аби держалося. Левантина не помiтила цього.

Вночi вiн попхнув дверi, кiльце вискочило, i вiн увiйшов у кухню. Левантина почула це вже тодi, як вiн обхопив її руками. Вона скрикнула, прокинувшись, i схопилася, але вiн зараз же знову звалив її на лiжко. Вона почала вiдбиватися з усiєї сили, але тiєї сили було мало, щоб подужати здорового чоловiка. Вона вже знемагала в останнiй боротьбi. Його гидка пика лежала їй на обличчi. Сама не знаючи як, ухопила його зубами за щоку i стиснула зуби так дуже, що вiн скрикнув з болю i розняв руки. Вона вiдiпхнула його i чула, як вiн упав додолу, загрюкотiвши. За мить вона вже була надворi. Страх так опанував її, що вона вибiгла з двору на вулицю i тiльки там пiшла тихше.

Iшла вулицею i вся трусилася з страху, з турботи, з холоду. Пiсля першого випадку з Квасюком вона спала завсiгди вбрана, але була боса, i холод дошкуляв її у ноги. Пiшла швидше вулицями без нiякої мети, не знаючи, що робити. Було вже нерано. На порожнiх пiвтемних вулицях догорали лiхтарi, ледве блимаючи. Де-не-де блукали стукачi, розганяли свiй сон, калатаючи в калаташку; а деякi вже спали, прихилившися до дверей на якому рундучку.