Серед темної ночi - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 22

Другого дня ввечерi Левантина пiшла до Струкiв. Увiйшла в хату i несмiливо стала бiля порога. Сiм'я саме вечеряла, i за столом сидiла нова наймичка. Та Левантина й сама не хотiла жити в Струкiв, а за iншим прийшла.

- А, здорова! Чого тобi? - вiдказала Стручиха не-прихильно на її здоровкання.

- Прийшла вам подякувати за службу, тiтко, та щоб ви менi грошi мої вiддали.

- Якi грошi?

- А за вами ж моїх зароблених шiсть рублiв.

- Ба, яка швидка! Покинула саме в жнива, я повинна була за дорогу цiну наймати, а тепер ще й грошi править! Нема в мене твоїх грошей! Якi були, то всi пiшли на дорогу цiну оцiй дiвцi.

То було правда, що Стручиха поєдналася з новою наймичкою дорожче, нiж iз Левантиною, але ж вона не хотiла пам'ятати, що на всьому селi нiхто так дешево не жив, як у неї Левантина.

- Тiтко,озвалася дiвчина,- а бог же бачить!

- Що ти менi тим очi вибиваєш? Ич, яка язиката зробилася, як з паничами зазналася! Iди собi, йди вiдкiля прийшла!

Струк розсердився:

- Що ти справдi, стара, вередуєш? Коли дiвчина заробила, то вiддай! Ну, вiдверни там, що переплатила Гапцi, а то вiддай!

Стручиха почала знову верещати, але Струк сам вийняв три карбованцi й вiддав Левантинi. Тим i здобрiла дiвчина замiсто шiстьох.

"Пiду я з цього села! - думала Левантина, вертаючись до баби.- Пiду свiт за очi! Тiльки тут i є добрих людей, що мати хрещена та Зiнько, а то хоч би воно все й завалилося, опрiче церкви божої! Пiду, де знайду роботу, то там i стану".

Випрохала собi в волостi бiлета, заплативши за нього два карбованцi з своїх трьох, поклонилася в ноги матерi хрещенiй, за ласку й помiч дякуючи, та й пiшла.

Вийшла з села, стала, озирнулася. А на небi саме сонце сходило та й сипало золотим своїм промiнням i на хатки бiленькi, i на верби кучерявi, i на далекий темний гай, i на широке поле… I все, що спало або ще сонне було, нерозбуркане, набиралося сили, жвавостi i озивалося до могучого, без краю високого й без краю животворчого свiтила тисячма рухiв, голосiв, пахощiв, кольорiв… Мов земля здригнулася, i заблищали, й заплескали хвилi свiтового життя…

Тiльки в душi в Левантини нiщо не озвалося радiсним голосом, нiщо не прокинулося, опрiч iще бiльшого болю.

Поглянула на село.

- Не зазнала я в тобi щастя-долi, тiльки слiзоньками стежечки свої зросила. Нехай тi стежечки зелена рута покриє, а оця дорога до тебе терном заросте, щоб i нога моя сюди на ступала бiльше!

Пiшла не озираючись.

V

А тим часом, поки Левантина боролася з своїм лихом, у Диблях був розрух великий i заколот. Зроду-звiку не чути, щоб так коней крадено! Бувало, звiсно, що коли-не-коли i вкрадуть… та й то бувало на степу: хлопцi пасуть, не доглянуть, а воно й поведе. А тепер це лиха година та нещаслива настала! Де ж таки! Просто в двiр iдуть, беруть конi - замалим не з-перед очей - та й ведуть. I не можна й спинити, страшно: усяке згадує, що сталося з дiдом-стукачем: провалили голову, та й уже. Воно дiд не вмер, та добре ж,_ що незручно вдарено. А то й каюк дiдовi був би. I то з мiсяць у лiкарнi пролежав, та й тепер кволиться. А боронитися якось треба. Бо де ж таки! Тiльки чоловiк зiб'ється, стягнеться на ту конячку горюшну, а вже її й нема, й нема. Не можна бiдолашному в пера вбитися. Он уже в скiлькох забрано конi: у Сивашiв троє, у Хоменка двоє, у Грицька, у Оксена… Руйнують, та й годi, проклятi коноводи! Уже й засiдали на них, i стерегли - не пособляється. I не знати хто,- хоч би вiдав чоловiк, де шукати. А то як украли, то вже й пиши пропало.

Найбiльше за всiх клопотався Денис. Та й було чого! Скiльки працював, дбав, щоб збитися на добрi конi: збився, придбав i - от тобi, маєш! В одну нiч - як вода вмила!.. Пiсля крадiжки вiн аж плакав з жалю й зо злостi. I досi як згадає, то так серце вогнем i вiзьметься. А надто ще… одно… Та цього вiн нiкому не казав, не признавався… сам собi думав до слушного часу.

У голову заходив, мiркуючи, що б його зробити.

Нарештi йому таки пощастило.

Пiсля того як украдено коня в Оксена, то на який час затихло було,- аж поки люди забулися трохи та не так уже коней берегти стали. А вже так пiсля жнив украдено знову пару добрих коней у Денисового кума Терешка Тонконоженка. Скоро Денис про халепу дочувся, зараз пiшов до нього. Кум такий, як хмара. Почав його Денис розважати, а далi каже:

- От що, куме! Скiльки люди не шукали коней, нiхто досi не знаходив. А ми давай таке зробимо. Є в Чорноусi знахар Гострогляд. Кажуть, що до його багато людей ходить ворожити, як конi або воли пропадуть, то як скаже де, то там i найде чоловiк.

- Та невже? - зрадiв Тонконоженко.

- Їй-бо, правда! Угадає, мов там був. Ходiм до його!

- А що ж йому треба нести?

- Грошей. Кажуть, що треба положити скiлькись там рублiв.

Кум Терешко швиденько вбрався, взяв грошей та й у дорогу вдвох iз Денисом. Поки йшли до Чорноуса, то Дениса брала страшенна нетерплячка, ще бiльше, нiж Тонконоженка: що то скаже знахар?

Увiйшли в Чорноус, зараз чоловiк воли жене, вони його й питають за Гострогляда.

- А нащо вам? Чи не конi шукаєте?

- Авжеж, не що! - I вони почали йому розказувати про своє лихо i питати, чи може тут Гострогляд допомогти.

- Такий не може! Як скаже, то як ув око влiпить! Такий знахар, що на всю округу. Спершу вiн так помагав людям - од хвороби тощо, а це взявся й за злодiїв ворожити. Народ до його так плавом i пливе, бо як сказав, що нi, то вже нi, а як сказав, що буде, то вже в тебе конi дома.

Балакучий дядько залюбки розказував, який гарний знахар Гострогляд. Йому до вподоби було, що в їх у селi та живе такий великий чоловiк,- от цiлком так, як город там якийсь хвалиться iнодi своїм славетним ученим, чи що. А нашi подорожани залюбки його слухали i з великими надiями пiдiйшли до знахаревої хати. У хату вступили не то з повагою до неї, а з деяким навiть страхом.

Увiйшли в хату - знахар мов i не чує їх, i не гляне. Несмiливо поставали бiля порога й промовили:

- Здоровi були, дядьку!

Знахар нi пари з уст, мов нiкого i в хатi нема. Обом гостям стало якось моторошно. Стояли i несмiливо поглядали на дивного хазяїна. Чоловiк iще не старий, з невеличкою бородою руденькою, в чумарчинi. Бере зiлля i зв'язує пучечками. Позв'язував усе, що було на столi, зложив докупи. Тодi глянув на їх.

Глянув - i Денис одразу зрозумiв, за що Гостроглядом його прозвано: такий у нього погляд, що як зирне, то так тебе й пройме всього.

- А, здоровi, дядьки! Що скажете?

- До вашої милостi,- гостi вклонилися.

- Сiдайте та кажiть!.. Хоч я…- припинився i так пильно на обох поглянув,- i знаю, чого ви прийшли, та все ж кажiть.

Посiдали. Тонконоженко почав розказувати. Гост-рогляд слухав мовчки, iнодi тiльки покивуючи головою, мов потакуючи.

Вислухав, подумав…

- Посидьте тут, а я пiду подивлюсь. Пiшов з хати. Дожидаються куми, i кожна хвилина того дожидання за годину їм, мабуть, здається. А знахар усе не йде та й не йде.

Рипнули дверi, Денис iз кумом здригнулися. Увiйшов знахар, сiв мовчки за стiл, подумав…

- Так-так-так… Одна конячка була гнiда, з лисиною на лобi?

- Вона! - скрикнув Тонконоженко.

- На переднiх ногах мички бiлi?

- Їй-бо, вона! - Терешко аж зiрвався на ноги: не мiг висидiти.

А знахар спокiйно та байдужно казав далi:

- А другий кiнь вороний, добрий кiнь.

- Ой, добрий! - вигукнув бiдолашний хазяїн доброго коня.

- Так… Знаю, де твої конi. Можна знайти.

- Дядьку! Будьте милосерднi! Скажiть - де! Я вже вам не пожалiю!..прохав Тонконоженко, стурбований надiєю побачити знову свої конi.

- Та що ж…байдужно, не поспiшаючись, одказав знахар,- можна й сказати… аби було за що.

- Та я хоч i зараз ладен… Кажiть - скiльки! - поспiшавсь Тонконоженко.

- Двадцять п'ять карбованцiв положи - матимеш конi.