Серед темної ночi - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 19

Серед коноводiв раз у раз оповiдано страшнi й правдивi пригоди з тими злодiями, якi потрапляли до рук селянам. Пiймано одного серед степу, як уночi хотiв забрати конi, та зараз же кийками його i вбито! I так люто бито, що всього на гамуз потрощено, з людського тiла зроблено страшну купу кiсток, м'яса й кровi. Найдено цю купу на полi, довго полiцiя шукала, хто це зробив i кого це вбито, але нiчого не могла знайти. Знало, хто й кого, багато людей: знали про це коноводи, але мовчали, щоб самих себе не виявити, знало чимало селян, та хто ж би з-промiж їх став виказувати?

Але все ж убивати було небезпечно: могла виявитися справа, i тодi виннi йшли на Сибiр. Через те коновода карано здебiльшого iнакше: бито й мордовано так, щоб уже здоров'я не могло до нього вернутися i вiн або в тюрмi, або незабаром пiсля неї попрощався з цим свiтом i не мiг уже бiльше нiкому шкодити. I як тiльки не мордовано безщасних! Одному повикручувано руки й ноги, другого пекли сiрниками, третьому стягли i зв'язали докупи голову з ногами i так покинули лежати всю нiч… Вигадали ще так бити, що признакiв на тiлi не було, що бито,- нiхто тодi й не причепиться. Вiзьмуть, прив'яжуть чоловiка спиною до дошки, а тодi пiднiмуть дошку з ним та й кидають на землю. Пiднiмають та й кидають - аж поки вдовольняться. На тiлi нема нiякої признаки, що бито, а в катованого коновода все всерединi повiдривається. Мало таких, що виживали пiсля того довго.

Громадянство викидало, виригало з-промiж себе людей, що не змогли з їм поладнати, не змогли знайти собi "чесного" шматка хлiба - чи то через нещасливi обставини особистi, чи через визискування iнших, чи через нещастя мати спадщиною iз батькiв i дiдiв нахильнiсть ламати загально додержуванi закони власностi. А цi викинутi з звичайного ладу люди мстилися тодi на громадянствi, ставали йому ворогом i завзято боролися з ним, чим могли. Так саме боролися за право жити, iснувати, як i громадянство.

Такими людьми були й коноводи. Вони нападали на мужика, мужик оборонявся. Щоб мати з чого жити, вони вiднiмали в мужика способи до його життя, а мужик однiмав у їх життя чи хоч здоров'я, волю. Це була повсякчасна боротьба, вiйна часто кривава, а гiрша за звичайну вiйну тим, що вона нiколи не кiнчалася згодою…

Роман також пристав до цiєї вiйни i незабаром зробився у нiй воякою. Дужий, зручний, смiлий i нахабний - вiн подужував скрiзь i щасливо вискакував з небезпеки. В своєму товариствi вiн був дуже корисний чоловiк ще й тим, що вiн був з Диблiв. Ярошеве товариство так добре вичистило свою частку повiту, так обурило проти себе мужикiв i примусило їх день i нiч берегти свої конi, що вже треба було трохи перечасувати, поки все це затихне та поки мужики розживуться на новi конi. Самi Диблi якось зоставалися досi незайманi. Роман знав там кожен двiр, кожного хазяїна i через те був чудовим проводирем товариству. Незабаром пiсля першої крадiжки вони дуже щасливо вивели ще четверо коней, а тодi знов троє… Роман мав добрий заробiток, жив на окремiй квартирi,- у тих же таки Рiвчаках,- перед людьми удавав, мов ходить на якусь там роботу, а справдi мав тiльки одно дiло…

Жив добре, не сподiваючися бiди чи то не думаючи, забуваючи за неї.

Але вона за його не хотiла забувати.

IV

А що ж тим часом робила Левантина? Левантина зараз же почула про те, що сталося з Романом: як його пiймано з салом, як iз його знущалися. Тепер усi тi, що їми вiн гордував, були радi вiддячити йому за те гордування лайкою чи глузуванням. А найбiльше нападався на його рiдний брат Денис. Той був такий лютий на Романа, що нiколи про його доброго слова не мав, а ганьбив, аж люди дивувались, що брат на брата так устає. Звiсно, казали: Роман ледащо, нероба, то ще й злодiйкуватий; але ж i Денисовi не годилось би так на його нападатися. А iншi обставали за Дениса, кажучи, що такого, як Роман, i милувати не можна - де ж таки!

Усе те мусила слухати й Левантина, слухати й мовчати. Озватися словом за Романа вона не смiла. Уже й так про неї та про його слава пiшла, а то ще гiрше буде. Треба мовчати, нiби згоджується.

А серце не згоджувалось, не могло згодитися з тим. Йому Роман здавався iншим.

Це погано вiн зробив, що сало взяв у батька, та ще ж це дiло не таке вже й страшне. Та'дже раз у раз i дочки й сини беруть з дому нишком на складки i яйця, i борошно, i сало, i курей - усячину. Як довiдається батько - погримає трохи, та й усе. I всi про це знають, i дарма. А тут яку бучу збили: злодiя з парубка вчинили, хотiли в холодну посадити, рiзками бити! Чи то ж правда? Звiсно, Роман не на складку брав, а так… Але ж… то ж iз дому, там же й його, Романова, частка була. Хоч i погано, та як же було йому не взяти, коли йому з дому нiчого не давали? Прохав же, щоб оддiлити, так нi! А як би це гарно було! Роман казав їй, що тодi б зараз почав торгувати бакалiєю… i вони побралися б… А тепер - що сталося? Хто винен? Денис та батько й виннi… Зiнько - нi, бо вiн добрий: тiльки вiн сам i обороняв Романа, Дениса спиняв…

Такими думками силкувалася виправдати вкохану людину бiдолашна дiвчина. Вона сама. почувала, що трохи воно не так, що i Роман грiшний у всiй цiй справi з сiм'єю… Та на нього i так усi нападаються,- невже ж i вона ще нападатиметься? Вона, що так його любить?!

А любила вона його дуже. Так його любила, що все вiддала…

I що ж тепер буде? Невже Роман так її й покинув i не вернеться бiльше? Нi, нi, цього не може бути, вона тому певна. Звiсно, не може вiн тепер знову вернутись сюди: так його зганьблено! Вiн пiшов у город, шукає там собi служби. I певно найде: город - не село. Хоч, може, й не вiдразу, бо, кажуть, i там пошукати ще треба. А як найде та влаштується, то й прийде по неї… або просто покличе її до себе… Там вони звiнчаються та й житимуть собi любо, забувши про це село i про недобрих у ньому людей.

Тiльки коли б швидше вiн це зробив, щоб не спiзнився. Бо як спiзниться - ой сорому, великого сорому зазнає вона тут на селi. Де ж таки: покритка! Яка мати, скажуть, така й дочка. Уже ж як їй вибивали очi тiєю безщасною матiр'ю, то, мабуть, її душi й на тiм свiтi нема впокою! А тодi вже й поготiв. I погане цуценя гавкатиме.

"Ой Романе, Романочку! Який ти гарний, що й душу тобi вiддала, а який ти недобрий, що не пожалiв i вiночка дiвочого! Якби не це, дожидала б тебе, виглядала б тебе спiваючи, смiло б увiчi всiм дивилася, не боялась би за тебе словом озватися, вiд лихих ворогiв тебе оборонити! А тепер… Та вже не вернеш! Тiльки ж пожалiй мене, пошануй мене тепер, бо ти ж менi тепер i батько, й матiнка, i дружина вiрная. А я ж тобi вiрю, а я ж тебе дожидаюся!"

Вiрила й дожидалася…

А про Романа не було й чутки. Дибляни їздили на базар не до мiста, а до близького великого мiстечка, то мало що й знали про той город, як там i що там. То й про Романа нiчого не знали: як пiшов, то як вода вмила. Левантина вже й прислухалася, й причувалася, вже й розпитувалася декого обережно,- нi, нiчого не чуть.

Мабуть, йому, бiдному, не щастить там, мабуть, вiн шукає, та нiчого знайти не може. Це буває. От Стецько Гавриленко розказував, що одного разу два мiсяцi тiльки й жив з того, що на поденнiй коли-не-коли заробляв… так нiчого й не добувсь у городi та й вернувся додому. Коли б цього й Романовi не було! Поможи йому, мати божа!

А мiсяцi минали…

От i рiздвянi свята… Яка рада звичайно Левантина рiздвяним святам бувала! Як весело, випросившися, вимолившися в хазяйки, бiгати з дiвчатами по селу, колядувати, смiятися, гуляти на волi!.. А цього року й колядувати не пiшла: сказала дiвчатам, що хазяйка не пустить. Може б, i пустила, та Левантина й не питалася.

Вона все дожидала: може, рiздвяними святами Роман прийде. Може, досi де службу добру має, то й прийде з родичами помиритися. Вона позирала через тин до Сивашiв у двiр i вбиралася в святий день, думаючи: причепурюся, а може…

Та нi, нема… Минув Новий рiк, минуло Водохреще… Уже й не буде…