Серед темної ночi - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 12

Як вiн увiйшов у свою хату, то там були всi дома.

Зiнько аж з мiсця зiрвався, побачивши Дениса:

- Денисе! Що це тобi?

Не вiдмовляючи йому, Денис промовив просто до батька:

- Ото ж ваш синочок наробив.

- Хто? Роман? - спитав батько.- Знову билися? З чого ж це?

- Аз того, що ми - кум Терешко, Струк та я - пiймали його з салом у байрацi.

У старого Сиваша затремтiли руки.

- Та й били його?

- Або вiн нас бив, поки йому руки назад скрутили.

- Нащо ж ви йому руки крутили?

- _ Щоб у волость одвести. Шкода тiльки, що старшина не схотiв у холодну посадити.

- I ти вiв його зв'язаного… через село в волость?

- А то ж би нiс чи вiз на собi?

I вiдразу всi очi повернулися до старого батька. Вiн устав бiлий, увесь тремтячи, як лист пiд вiтром, i звiв угору проти Дениса руку.

У -хатi зробилось так тихо, мов усi перестали й дихати.

- Бодай же ти довiку був…

Але слово прокльону спинилося на устах у безщасного батька, i вiн, як стояв, упав на стiл головою i заплакав старими, тяжкими, як камiнь, як огонь, пекучими сльозами.

- Так мене зганьбив!.. Увесь рiд наш чесний так зганьбив!.. Брата не пожалiв!.. Хоч би мене, старого, пожалiв!.. Мою стару голову таким соромом, такою гакьбою покрив!..

I нi слова бiльше. Тiльки чути було, як мати хлипала, стоячи в кутку бiля дверей. По Зiньковому обличчю котилися сльози…

Частина друга. СЕРЕД НОВОГО ТОВАРИСТВА

Вийшовши Роман з волостi, повернув знов у город.

Ще нiколи вiн не був такий лютий на брата й на селян, як тепер.

Йому, бувши вже не простим мужиком, зазнати такої ганьби, такого сорома перед цiлим селом!

I все через його, через цього клятого Дениса! Якби вiн його зараз отут, серед шляху, стрiв - задавив би його, розтоптав би, як гадину!

Та гарнi й батько з Зiньком, потураючи такому хамлетовi, як Денис. Вони могли б оддiлити його, Романа, дати йому що треба,- вiн би пiшов од них, i нiчого б тодi не було.

А тепер!..

Та всi вони, всi йому за шкуру сала залили!..i Всi цi мужлаї клятi!

Вiн повернувся до села, що вже поринало в долинi, визираючи з-за горба солом'яними покрiвельками, з бiлими димарями, розкиданими серед ясно-зелених куп густих верб i темного листу садкiв. Зняв кулак угору, i крiзь затисненi зуби вилетiв якийсь пiвзвiрячий згук лютостi й зненавистi! Повернувся i пiшов швидко-швидко.

Довго йшов, поки хоч трохи втихомирилося серце i мiг думати i про щось iнше.

Що саме вiн зараз робитиме в городi?

У кишенi в його бряжчало трохи грошей,- зосталось од попереднiх крадiжок,- але їх не могло стати надовго.

Ет! Там видно буде! Стукатиме скрiзь,- десь та вiдчиниться.

Але як вiн увiйшов у город i проходив вузькою вулицею, поглядаючи на невеличкi одноповерховi будиночки, пооббиванi дошками i помазанi сiрою фарбою, то не знав, у якi саме дверi має почати стукати. Всi були однаково непривiтнi, однаково замкненi вiд кожного чужого.

I так iшов усе далi, аж поки дiйшов до невеликого базару, засмiченого, захаращеного шопами й рундучками, обставленого великими й малими бакалiями та крамницями. Цi бакалiї й крамницi надихнули йому думку: а що, якби туди в прикажчики?

Недовго думав i зайшов зараз же у велику бакалiю. Там було кiлька покупцiв, i крамарчуки метушились, поспiшаючися все подати, не баривши покупця. Один пiдбiг i дуже ввiчливо озвався до Романа:

- А вам что угодно?

- Та менi хазяїна.

Обличчя в крамарчука зараз одмiнилося, скоро виявилось, що це не покупець. Вiн недбало кивнув рукою на високого худого чоловiка, що стояв за касою:

- Он!

Роман пiдiйшов до хазяїна, поздоровкався.

- А що скажете?

Роман почав був казати, але ще й не доказав усього, а вже хазяїн замахав руками:

- Не нужно! Не нужно! У нас усi прикажчики єсть.

Роман вийшов з цiєї крамницi i подавсь у другу. В другiй хазяїн спитав:

- А рекомендацiї єсть? Цього в Романа не було.

- А по какой частi ви служили? Роман одказав, що швейцаром.

- Та нi, по торговой частi… чи в бакалейной, чи в мануфактурi?

- Та я по торговой савсьом не служил.

- Е, дак ви нам не пiдходите,- вiдказав хазяїн i одвернувся у другий бiк.

Роман вийшов знову без нiчого. Але вiн уже наважився походити сьогоднi по крамницях i почав заходити в кожну пiдхожу по черзi. Здебiльшого нiде не треба було прикажчика, а як часом i не вiдсилано його вiдразу, то зараз же виявлялося, що вiн торговлi не знає, i пiсля цього вже годi й говорити. Обiйшовши так десяткiв трохи не зо два крамниць, Роман побачив, що тут йому нема чого сподiватися. Треба було це облишити.

Почувся на втому й голод. Купив на базарi хлiба, тут же сiв на рундучку їсти. Базар був порожнiй, бо було вже пiзно i день не базарний. Коли-не-коли тiльки перейде засмiченим майданом який чоловiк, але нiхто не займав Романа. Мiг їсти як хотiв помалу i думати скiльки хотiв.

Думав усе про одно. Завтра пiде по палатах тощо: чи не треба там сторожа. Не дуже до вподоби Романовi було те сторожування, та вже лiпше це, нiж нiчого. Пiшов би й сьогоднi, та пiзно: з усiх палат члени вже порозходилися. Щоб так-сяк добути день до вечора, походив по городських бульварах, почитав на стовпах афiшi та iншi оповiстки та розпитався, де тут є "ночлiжний дом". Скоро почало вечорiти, пiшов у той "дом" ночувати за три копiйки.

Не сподобалось йому там. Велика свiтлиця була така нечиста й темна, що лiпше було б її темницею звати. На стiнках колись були шпалери, але це було дуже давно, бо тепер од них позоставалися тiльки де-не-де великi й малi клаптi. Обдертi стiни були такi занехаянi, обпльованi, помазанi роздавленими блощицями, що Романовi гидко було на їх дивитися. Чорнi, затоптанi грязею помости попрогнивали. У вiкнах найнижчих шибок зовсiм не було: їх так часто бито, що хазяїн позатулював там дощечками. По всiй хатi стояли широкi ослони з дерев'яними приголовачами - i серед хати, й попiд стiнами. Котрi були порожнi, а на котрих, на якомусь дрантi, сидiли або лежали люди. Пiд чорною вiд сажi стелею висiла поганенька лампа i ледве освiчувала тьмяним свiтом цей притулок людського вбозтва.-

Роман обiбрав собi порожнiй ослiн пiд стiною в кутку.

Скинув пальто, пославсь i мовчки лiг. Ще було рано спати, i вiн, лежачи, почав роздивлятися, серед яке товариство потрапив. Були старi, зовсiм сивi дiди, були здоровi, дужi люди i хлопцi рокiв шiстнадцяти-сiмнадцяти. Простої сiльської одежi було мало,бiльше всяке городянське вбрання. Якi сидiли або лежали самi собi, а якi купками, розмовляючи,- певне, знайомi. Он недалечке троє лагодяться вечеряти: порозкладали перед себе на якiйсь ганчiрцi порiзаний хлiб i ковбасу, а один зручно вибиває з пляшечки затичку, вдаривши дном пляшки об долоню. Притуляє пляшку до губiв, i Романовi чуть, як булькає горiлка. Надпивши трохи, передає другому… Романовi починає страшно хотiтися випити чарку горiлки i закусити отiєю ковбасою.

- Ти чого тут? - зненацька гримнув над їм страшний басюра.

Роман глянув i побачив, що бiля нього стоїть здоровенний чолов'яга, убраний у широке й довге лiтнє пальто, руде, заяложене й обдерте. На головi пом'ятий чорний бриль. Здорова пика з бородою.

- Ти чого тут лiг? - знову зикнув новий гiсть.

- Того, що тут место било,- вiдказав Роман.

- Ах ти, болван неучений, стультусяка халдейський! Хiба ти не знаєш, що це моє мiсто, га?

- А скудова ж би я знал? - сказав Роман, нехотя встаючи.- Я сьогоднi тут у первой раз.

- "У первой раз"! - перекривив здоровило.- Тебе нечиста мати принесе, мабуть, сюди ще мiльйон разiв, то знай, що на це мiсто в мене давность земська, понiмаєш? Я тут ночую, я, Патрокл Хвигуровський!

- Що це там уже бурса розвоювалася? - озвався хтось iз другого кутка хати.

- Сердиться! - додав другий.

- Цитьте, ви, суси тупорилi! До сих пор не можете розшелепать того, де бурса, а де семинарiя! Бурса!..