Олив'яний перстень - Васильченко Степан Васильевич - Страница 6

— Нападають на піонерів, то й є за що, — одрубала Настя.

— А за що? Ану скажи, за що? Ану?

— Та годі, от люди! — зводить на мир Василь.

Нехай у школі тільки те й роблять, що гризуться, чого ж тут? Всі ми тут однакові — пролетарські діти.

Проте впинити не було вже змоги.

— Що там — годі!..

Загорілась одна з тих гуртових суперечок, якій краю не видно. Махали руками, поблискували очима, літали сердито граблі по покосах, ламаючи зубці… Гомін, як на мітингу.

… Тихо кінчають роботу, мовчки, сопуть. Хто смутний, хто ображений, в кого ще чуб навстовбурчений.

Скінчили роботу — не радісно. Посунули додому мовчки. По одному, по двоє.

— Насте, клич же Соню вечеряти до гурту, — звеліла мати. Настя прохала сухо з офіційною гостинністю.

Соня почувала образу, проте щось недоказане, нез'ясоване потягнуло її за гуртом.

XI

Вечеряли також під грушею, до місяця. Пробували налагодити якусь розмову, не в'язалася. Ні, ні — та й виривались іскри ще не погашеної сварки.

Рипнула хвіртка.

Мати:

— А годі, діти, либонь, хтось іде.

Дослухається.

Загавкав собака.

- І хто ж це воно так пізно! А піди, Насте, проведи.

Настя пішла.

Вертається Настя, а за нею якась жінка з дитиною на руках. Вийшла на проміння на місячне, вітається:

— Добривечір, хліб-сіль!

— Хто це? Не вгадаю поночі, - приглядається Оксана. — Це ти, Марино? Чи не свариться прийшла, що мої женці похазяйнували в тебе на полі?

— Так цьому таки правда? — зацікавлено промовила молодиця, підступаючи ближче.

— Удова! Марина! — кинулись. Похмурі, сердиті, скучні лиця прояснились, оджили відразу.

— Та зв'язали ж. Як там вони зв'язали, може, не до ладу, того не знаю, ну, а таки зв'язали.

— Чому не до ладу? — образилась Настя. — В'язали, як і люди в'яжуть.

— Чотири копи й вісім снопів вийшло, тітко! — весело додав Вітя.

— Ну, то як же це? — допитувалась молодиця. — Хтось вас послав чи хто звелів?

— Та хто їх посилав — самі пішли, — казала Оксана. — Що їм, молодим та здоровим: пішли, заіграшки, зв'язали, наговорились, наспівались, ще й додому завидна прийшли.

— Ну, кажіть же ви! — дивується молодиця. — А я почула, то й віри не пойняла. — Одкашлялась: — Вертаюсь оце з дитиною з левади, бачу, у Гордія вечеряють коло хати. «Гордію, — кажу, — чи не зв'язав би ти мого жита завтра, а я тобі колись заплачу або одроблю». — «Ні, каже, завтра іду косити своє». Бідкаюсь, хто б же це послухав. Коли Погорілко старий за плечима: «Та чого ти, Марино, турбуєшся, жито твоє стоїть вже в копах!» — «Так, — кажу, — той саме тепер час, щоб хтось пішов в'язати вдовине жито». — «Так я ж тобі кажу, що твоє жито зв'язане». — «Хто?» — питаю. «Школярі», — каже. А я ото ж таки чула, що до вас прибули з Києва товариші, й вірю, і не вірю. Та оце й думаю, дай зайду, спитаю.

Почала призиратись у темряві до товариства, привітно осміхається.

— Так оце вони й є. Чим же мені дякувати, товариші, за вашу послугу?

Замахали ложками, руками:

— О, о, яка там дяка!

— Нічого не треба.

— Воно не стільки того жита, сама б зв'язала, коли ж одно що руку опарила, а друге — оцей, оцей, оцей… — почала гойдати на руках дитину, гаряче пригортати до грудей, зазираючи їй у вічі, - оцей мені кателик руки зв'язав! Оце моє горе!

Призираються до неї: лице марне, очі заклопотані, запалі, рука зв'язана, як прач.

Почала знову:

— Посадила оце я його в дворі в коробці та, хай бог простить, і забула. Голова забита, ну зовсім він у мене з думки вийшов. Пішла аж до могил накопати картоплі. Як забула, то й забула, згадала оце аж увечері, як прийшла додому. Сюди, туди, — немає мого Уласа. До сусідів — ніхто не чув і не бачив. Бідна головко! Як не своя бігаю по кутку, вже й не знаю, що й думати. Старі жінки радять: «Слухай, молодице, вухом до землі, воно так не сидітиме, десь плаче». Почала я слухати. Побіжу на майдан, припаду ухом до землі — не чути. Побіжу на город — не чути. Аж у Мартиненковій леваді слухаю — десь гуде. Я ухом припаду до землі — і далі, послухаю — і далі. Ну й що ж ви собі думаєте? — В очах молодиці затремтів острах. — Сидить моє золото коло самісінької криниці, а криниця та ще без цябрини. Квіточки плавають по воді, видно, понакидало. І як воно туди само не впало, — я вже й сама не знаю.

Пригнула голову до дитини з острахом, з жагучою любов'ю.

— Ну, що б ти собі думав, коли б упав у криницю? Га? Кажи!

«Золото» поважно, як учений у кріслі, сиділо на руках у матері, позираючи чорними очицями на місяць.

Зітхнула. Кинулась.

— Ну, це ж я забалакалась. Спасибі ж вам, товариші, за вашу послугу. Прощавайте! Та ви хоч коли зайдіть до мене в хату, може, я розживусь на пляшку того проклятого самогону, то хоч по чарці вип'єте!

В запалих очах блиснула весела іскра. Всі зразу засміялись.

— Чого? — дивувалась молодиця. — Не п'єте! Ну, так посидите. Заспіваєте.

Іде, приказує:

— Зайдіть же, зайдіть, — глядіть. Не погордуйте.

А наостанку:

— Воно аж на душі полегшає, як почуєш, що є ще на світі добрі люди.

Пішла повеселівши.

Оксана провела її очима.

— Веселої була вдачі молодиця: дівкою, було, всі вулиці гудуть нею: лихо приборкало.

XII

Ніби щось наворожила молодиця: пішла, зразу стало радісно й весело. Почалося так: Настя підсипала галушок. Валя глянув на Костя, підморгнув бровою…

— Пам'ятаєш: «Насте, го-ов!»

Кость пирскнув, похлинувся, кашляє. Вітя ложку од себе, хапається за груди: пирск! пирск!

— Що таке?

Розказують. Настрій міняється. Про суперечки не хотілось згадувати. Повечеряли — не хотілось розходитись. Була субота. Соня згодилась ночувати. Ніби магнітом стягнуло тепер Настю з Сонею. Обнялись, як улипли; довго, обнявшись, ходили по двору, гаряче про щось шепотіли, в закутку гаряче цілувались, сміялись. Збирались до гурту, чогось пригадували школу: учителів, шкільні екскурсії, вечірки… З'явилась думка — влаштувати в селі вечірку. Визначили день: тої неділі. Зразу ж почали складати програму, далі — скувалось щось подібне до летючої репетиції: декламації, далі перейшли на пісні.

Настрій розгорався, як на вітрі жар. Кінчали однієї, починали другої, мінялись тони, пісні журні мінялися на веселі, революційні на побутові, шкільні на вуличні, і всі разом спліталися в одну довгу, що в ній перемішалося все: журба, сміх, тихий смуток і молодий запал.

То підкидається сміхом, як крем'яхами:

То знову, як продовження цієї, - глибокий, чистий молодий смуток:

На тину, коло воріт, як із землі, виростають мовчазні, темні силуети, як тіні смутку за літами молодими. Жінки, чоловіки. Вийшла мати загонити спати, заслухалась.

— Так, гарненька пісня, — скупо похвалила вона. Проте, глянувши на це енергійне, задумане обличчя, на той прекрасний маленький вогник, що засвітився в її суворих та розумних очах, можна було зрозуміти, що та похвала високої ціни. Не погнала спати. Зітхнула:

— Та ви ж довго не загулюйтесь, діти.

…Згадали шкільні гри. Ніч, ясно, моріжок. Пішли по двору парами в ходячого сусіда, як, бувало, на вечірках по шкільній залі:

— Жито чи пшениця? Серп чи молот?

Віті несподівано в пару припадає Кость. Увесь вечір Віті здавалося у темряві, що Кость тисне руку Насті, раз навіть почулося, що коло тину вони поцілувались. Віті чогось забажалось узяти Костя під свою опіку.

— Слухай, це ти справді у любов надумав гратися з Настею? — тоном щирого «друга» запитав він Костя, а далі почав: