Циганка - Васильченко Степан Васильевич - Страница 8

Перші хвилини, коли зачинилася за ним ляда, Грицько сидів мов скований, і йому здавалося, що мало не ввесь світ перевертається перед ним. Потім помалу спокій став сходити до його, і він почав пригадувати подробиці події.

«За віщо він так осоромив мене? - думав Грицько. - Що я такого поганого вчинив?.. При всьому класі, при Галі - шмаровоз! сопливий!» Краска сорому зачервонила знов йому лице.

Підвів голову, став озиратись кругом. На горищі валялися старі лампи, якісь залізні прути, поламані меблі; за тряпками розвішані були низки узвару; кругом виднілося пір'я і птичий послід. Тишею й покоєм оддавало кругом, і в Грицька од серця помалу одлягло. В маленьке кругленьке віконце пробивалося блакитне світло весняного дня. Грицько підійшов до його і став дивитись на рідне село, що виднілося згори як на долоні.

«Шмаровоз», - пригадалися йому слова вчителя. «Може, в тім і біда моя, що я шмаровоз, - думав він, - яка вона й справді мені пара?.. У мене ось чоботи подрані, свитка зовсім стара і шапка з діркою; у мене батько та мати бідні, прості люди, а вона панянка... Ну і бог з нею - нехай шукає собі іншої пари».

Пригадавсь Грицькові гімназист Валя, якого він бачив на святках з Галею. «Ото їй скорій до пари, - думав собі Грицько, - панич з блискучими ґудзиками, ще й годинник у кишені, - а я що? Коли б іще хоч новеньку свитку пошили батько та козирок новий купили, тільки де там... матері он нема за що навіть чобіт купити.

Та нехай би й нову свитку справили батько, вже ж мені далеко в їй до Валі. Ні, не пара я їй. «Знать не стать мужику-вахлаку любити дворянську дочку», - пригадались йому слова Некрасова. Завтра ж треба написати їй, щоб мене забула. - Грицькові стало шкода себе. - Нехай шукає собі другого, а моя дорога інша. Я собі потихеньку буду вчитися... Ех, і вчитись буду я! Поступлю в технічну школу, а тоді, може, й вище куди, буду студентом... Приїду коли-небудь додому - Галя тоді зовсім забуде про мене, - буду собі гуляти де-небудь, вона тоді побачить, не впізнає й буде питати кого-небудь: чий то такий молодий студент? А їй скажуть: хіба ж ти не впізнала? То ж син нашого будошника, Грицько, той самий, що ходив до школи в подертій шапці. І вчитель тоді побачить і скаже: я знав, що з його вийдуть люди, він і в школі добре вчився. А я йому тоді пригадаю, як він посадив мене в курник, і йому стидно буде».

Замарився Грицько, незчувся, як надворі почало смеркати. Обійшов горище, надибав сушені груші, взяв скілько штук і почав гризти. Сів під виводом і став марити далі.

«А може, я й екзамену не здержу в технічне! - подумалося йому. - Ні, хіба ж я дурніший за других?.. Інші видержують, а я хіба ні? Хіба я чого не знаю? Ну, от хоч би взять історію - чого я там не знаю? - У пам'яті Грицьковій одна за другою встав ряд історичних подій, царів, полководців. - Зараз усю історію од палітурки до палітурки розкажу! - подумав він. - Арихметики, може, не знаю?.. Чи була ж у задачникові така задача, щоб я не зробив? Ех, ви! Давайте мені найтруднішу задачу в світі - зроблю! Валя з блискучими ґудзиками довіку не зробить тих задач, які я можу зробити!.. От хоч би, наприклад, оту...»

Грицько став згадувати про якусь трудну задачу, став вираховувати її в голові. Потім перейшов думками на географію й став конспективно повторяти її від початку до краю.

Далі якось географія почала змішуватися з історією та граматикою, і стади зринати в голові якісь давні малюнки...

Коли в коридорі почулася чиясь важка хода, Грицько кинувся й помітив, що він уже спав, прихилившись головою до виводу. Двері прочинив той же сторож і покликав Грицька, щоб той ішов додому. Грицькові знову пригадалась та образа, що сьогодні мав він од учителя, і він помалу, мовчки став виходити з курника.

- За віщо це тебе? - спитав сторож. - Хвалили, хвалили Музиченка, а то на тобі: зразу в курник!

Грицько хотів щось сказати, та почув, як зразу до очей підступили сльози, і він нічого не сказав дідові, тільки махнув рукою.

На заході червоніло небо і де-не-де по йому світилися зірки. Десь на краю села дівчата співали веснянки, гомоніли й галасували діти. Грицько мало помічав теє й поспішав додому.

- А я мало не проґавила вас! - несподівано почув він за спиною знакомий голос.

Грицько озирнувся. Засапавшись і розчервонівшись, його наганяла Галя.

- Ви на мене сердитеся? - просто й ласкаво спитала вона, йдучи рядом з ним.

- За віщо мені на вас сердитися? - одповів Грицько.

- Знаєте, мене така досада взяла, що ви через мене попалися, що навіть обідати не хотіла, а далі не витерпіла та оце вийшла вас зустрічати. - Галя щебетала жваво й весело і виймала щось із узлика, що був у неї під хусткою. - їсти хочете? Нате! - промовила вона, вийнявши з узлика пару пиріжків. - Я хотіла туди принести вам, та побоялася, щоб учителеві не попастися на очі.

Грицько скоса поглянув на пиріг, подумав і взяв один. На душі у його прояснилося.

- Ви думаєте - боюся, що ото він мамі розкаже? - казала Галя. - Нехай розказує: анітрішки не страшно.

- А ваша мама не буде сердитися, коли довідається, що... - Тут Грицько згадав про «Огородника» і хотів висловити Галі все, що передумав у курнику, аж став почувати, що охота до того пройшла.

- І зовсім нічого, - казала Галя, якось угадавши думку Грицькову, - я сама колись розказувала мамі про вас.

І що ж вона? - зацікавився Грицько.

- А нічого. Тільки каже, - Галя соромливо осміхнулася, - каже, що тобі не Грицько, а скорій Павлушка до пари. Грицько - найкращий ученик, а ти лінтяйка. І як уже мені він увірився! - казала інтимно Галя про вчителя. - Скільки витерпіла я, бідна, од його!..

- І я не думав, що він такий... грубий, - промовив Грицько.

Гали схилилася ближче до Грицька і промовила стиха на адресу вчителя:

- Чорт носатий!

- Руда собака! - таким же тоном додав Грицько. Коли б мені якось хоч до екзаменів доходити, а тоді - хай йому враг - і на екзамени не з'явлюся.

Грицькові стало чогось шкода. Пригадалось, що й він останній рік у школі.

- Куди ж ви тоді думаєте? - спитав він.

- Мене одвезуть у город держати екзамен до гімназії.

- Напишете мені листа, як будете в городі? - спитав він.

- Безпремінно напишу, тільки ж і ви пишіть. А тоді колись знімемося й карточками обміняємося. Добре?

Так розмовляючи й доїдаючи пиріжки, дійшли вони до того місця, де дороги розходилися: Галі треба було звернути до станції, Грицькові - до своєї будки. Прощаючись, обоє спинилися.

«Чого ж це ми ні слова про «теє» не споминаємо?» - подумав Грицько. Галя стояла й теж щось думала.

«Ні, мабуть, не вміємо ще ми кохатися!» - думав Грицько.

Аж тут сталося щось таке, чого він ніяк уже не дожидав: очі в Галі засвітилися якоюсь рішучістю, лице до ушей почервоніло; заплющивши очі, вона раптом нахилилася до Грицька і ткнула чимсь м'якеньким і ніжним чи в ніс, чи в губи. Од несподіванки Грицько навіть одкинувся назад.

Потім, зрозумівши, до чого це воно йде, він і собі простяг губи, щоб одповісти тим же, та було пізно: Галя вже одхилила голову, і його губи цмокнули в пустому повітрі.

Галя, закутавшись хусткою й схиливши голову, пішла швидко. Перші хвилини Грицько навіть не розумів добре, що саме сталося. Потім буйна радість хвиля за хвилею стала огортати його.

«Це ж вона поцілувала мене!» - подумав він, і йому захотілось закрити очі й стрілою побігти улицею, покотитись колесом з якими-небудь дикими вигуками. Йшов він, і здавалося йому, що дороги він не доторкається. Про те ж, що сьогодні він, перший ученик, сидів у карцері, в його вийшло з голови.

Що ж, немає без колючок рож...

Над Мар'ївкою спочивала ніч. Могутні дуби, що густою лавою стояли понад озером, повилися густими тінями. В небі сіялися зірки й виблискували в темній, як криця, воді. В гаю цвіли весняні квітки і пахли. На березі озера, в траві, лежали Грицько і Яків, коло їх валялися розкидані по траві книжки, жмутики конвалій. Яків лежав горілиць, курив цигарку й дивився на небо. Грицько лежав до його спиною й, зіп'явшись на лікоть, дивився мрійно на воду. Лінь і втома окутала їх.