Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 2

Тому я так сильно здивувався через декілька тижнів, отримавши від нього поштою всі ті сім наговорених днів, усю їхню гречану вовну, всі бочки з арештантами, все, що тоді прозвучало, від першої фрази й до останньої, з усіма паузами, затягнутостями, еканнями та иканнями, тобто в абсолютно первинному вигляді, збереженому у форматі mp-3 і перегнаному на компакт-диски, кожен день на інший диск, тобто дисків виявилося також сім. Крім того, в пакунку знайшовся лист — уперше я дістав лист, написаний ним від руки. Відчуття було досить незвичайне. Тої хвилини мені вперше подумалося, що я його, Еґона Альта, зовсім не знаю. Він писав, зокрема, й таке: «Я майже впевнений, що тобі це може і повинно знадобитися. У будь-якому разі ти маєш повне право зберігати це при собі — ну хоч би як згадку. Або як згадку про згадки чи як спогад про спогади. Бо хіба не ти написав, що твоя пам’ять дозволяє тобі робити все, що ти забажаєш? Тож роби, що забажаєш, герою!».

Остання фраза звучить, як останнє напучування. Цей написаний від руки лист виявився прощальним. За кілька днів перед моїм остаточним виїздом з Берліна, себто на самому початку травня 2006 року, я випадково довідався про його загибель в автокатастрофі. Це трапилося вночі на, коли не помиляюся, 37-му кілометрі автобану А93 між Нюрнберґом та Швандорфом. Він сидів за кермом і, як це називається в новинах від дорожної поліції, не впорався з керуванням. Я знаю цю трасу — незадовго перед тим, а саме 26 квітня, я виступав у згаданому Швандорфі з фрагментами «Дванадцяти обручів», моє читання супроводжувалося грою на кількох саксофонах та безлічі інших, доволі смішних інструментів у виконанні Норберта Фоллата. Саме він, Норберт Фоллат, і віз мене тією дорогою вдень, зустрівши у Нюрнберзі на летовищі. Тому я добре пам’ятаю цей відтинок автобану А93 і можу стверджувати з усією певністю: там немає нічого особливо складного, там узагалі нічого складного немає. Швидше за все з Еґоном Альтом трапився так званий секундний сон. Зрештою, тепер уже ніхто не визначить справжньої причини. Ніхто не довідається також, якого біса він там робив уночі, в тому Оберпфальці, на своєму розгепаному старому ситроєні, тому самому, що ним він шість вечорів поспіль з ревом від’їжджав у пітьму з-під моїх вікон — не дивлячись на значне перевищення алкогольної норми у крові. І це щоразу йому вдавалося — доїхати додому щасливо. Тільки от певного разу не вдалося. Втім, я можу лише припускати. Я навіть не знаю, де його поховали. Тобто від знайомих його знайомих я згодом дізнався, що це мав бути цвинтар Норденд у Берліні, та його частина, що по-нашому звалася б Гефсиманською. Уявіть собі — наприкінці серпня я прилетів до німецької столиці на кілька днів передусім для того, щоб навідати його. Однак нічого подібного до його могили на тому цвинтарі не виявилося. Напівспорожнену пляшку бренді я залишив посеред центральної алеї.

Так, наче його не існувало ніколи на цьому світі.

Точніше не його, а його тіла з продавленою кермом грудною кліткою. Автомобілісти кажуть, що це типовий варіант — грудна клітка, продавлена кермом.

Мені знадобилося трохи пожити з цією історією, звикнути до неї, час до часу переслуховуючи з дисків особливо улюблені й особливо зненавиджені шматки. Других — додам для ясності — виявилося значно більше. Урешті, десь наприкінці літа, я дійшов висновку, що не маю іншого виходу: аби від цього звільнитись, я мушу зробити те, чого не встиг зробити він, тобто видати це книжкою. При цьому я довго переконував себе, що це може виявитися потрібним не тільки мені.

Усю осінь 2006-го я розшифровував наші розмови (переважно власну, іноді нестерпно багатослівну балаканину) і переводив їх у письмо. При цьому його задум поступово ставав моїм. Хоча, з іншого боку, що мені насправді відомо про його задум?

Зрозуміло, що фіксувати все це на письмі таким, яким воно записалося з повітря і вуст, тобто збереженим один до одного, було і неможливо, і, на щастя, не потрібно. Моя обробка всього наговореного матеріалу полягала в тому, що я, по-перше, перекладав його з німецької на українську, по-друге, видаляв з нього зайве, усував змістові прогалини і просто — згадувані вже мимрення, по-третє, намагався записувати його таким чином, щоб, з одного боку, не втратити його розмовність і безпосередність, а з іншого — зробити придатним для читання, себто значною мірою я все-таки оштучнював (олітературював?) вимовлене. До своєї честі хочу додати, що я не прикрашав своїх відповідей, не робив їх жодним чином розсудливішими чи мудрішими, ніж вони були насправді — отже, висловлені мною дурниці залишилися на виду.

І по-четверте. Я не міг не втриматися від деякої автоцензури, себто приховування, згладжування і просто усування багатьох моментів, які могли здатись особливо нищівними чи прикрими щодо деяких, згадуваних у цій книжці осіб.

До речі, про них. Зауважу на всяк випадок: усі персонажі, всі дійові особи цього твору є вигаданими, а будь-які співпадіння в іменах чи схожість у ситуаціях — випадковими. Це тільки мені, одному з її співучасників, вони можуть помилково здаватись іншими, не випадковими і не вигаданими, а страшенно близькими і справжніми, ніби це, єдино можливе життя.

Але то виключно моя проблема. Насправді ж дедалі очевиднішим робиться факт, що всі ми і цей світ разом з нами, належимо іншому, значно більшому від нас Авторові і є його не цілком випадковою вигадкою. Тож йому і нести за всіх нас повну юридичну відповідальність.

24 грудня 2006 року

1. МІЙ МЕРТВИЙ ДРУГ РАДУ ТЕОДОР

Почнемо?

Починай, але з самого початку.

І коли все це почалося?

Мені здається, восени 2003-го, два роки тому. У Гайдельберзі. Там є така кнайпа в самому що не є старому місті і вона якось так по-американськи називається — «Drugstore».

Знаю, це на Кеттенґассе.

Можливо. У кожному разі це лічені хвилини від Ринку і від університету, і від усього того дещо карамельного середньовіччя. У тій кнайпі збираються всілякі місцеві шахісти. А, може, не шахісти, може, збирачі поштових марок. Чи якийсь тому подібний сорт замкнутих у власному колі напівідіотів. Там можна сидіти годинами і нічого не замовляти — лише газети. Я приїхав до Джейкоба на свій поетичний вечір, але в мене ще лишалася купа вільних годин. Я був зі Стефою Пташник, ми ходили удвох під довгим і цілком безнадійним дощем, бо то було наприкінці жовтня, і врешті ми прибилися до тієї «Drugstore». Мені це сподобалося, бо я тоді головним чином перекладав бітників, а Стефа сказала, що ця кнайпа якось пов’язана з людьми 1968 року і тому в неї така американська, трохи наче бітницька назва. Отож ми там просиділи якусь годину, потаємно розглядали всіх тих фріків, котрі у відповідь лише позиркували на нас і шаруділи своїми всохлими жовтневими газетами. Крім того, ми обговорювали Стефині переклади пісень для мертвого півня, я пив чай з велетенської чашки, якоїсь уже навіть і не чашки, а миски, тобто вже навіть не пив, а сьорбав, ну а потім пішов до клозету відлити і мені цілком зненацька подумалося, що то насправді такий фільм зі мною — ось я чомусь у Гайдельберзі, в кафе з американською назвою, йду, виконую якісь рухи, думаю про раптову зупинку серця, заходжу до сортиру ітеде і в той же час я все це дивлюся — не зовсім збоку, звісно, але й не зовсім ізсередини. І слідом за тим подумалося, що у фіналі цього фільму герой мусить померти і що в такому разі зробимо з глядачем?

Тоді я про всяк випадок спробую з усіх сил користатися цим твоїм внутрішнім кінематографом — поки він працює. От коли ти намагаєшся пригадати собі якісь найперші найраніші враження — що в тебе перед очима?

Підлога, дошки підлоги такого брудного темночервоного кольору, сильно подряпані дошки, шпарини між ними. І в тих шпаринах зачаїлася безодня! Жартую — безодні ще не було. Мабуть, я повзав тією підлогою. На мені були приблизно такого ж кольору, малинового, грубі фланелеві штани. Я ніколи їх не бачив, що називається, ніколи свідомо не зареєстрував, але я певен, що вони в мене були.