Твори у п'яти томах. Том 2 - Шевченко Тарас Григорович - Страница 40

Ой по горі роман цвіте,

Долиною козак іде

Та у журби питається:

«Де та доля пишається?

Чи то в шинках з багачами?

Чи то в степах з чумаками?

Чи то в полі на роздоллі

З вітром віється по волі?»

Не там, не там, друже-брате,

У дівчини, в чужій хаті,

У рушничку та в хустині

Захована в новій скрині.

«Ой маю, маю я оченята…»

Ой маю, маю я оченята,

Нікого, матінко, та оглядати,

Нікого, серденько, та оглядати!

Ой маю, маю і рученята…

Нікого, матінко, та обнімати,

Нікого, серденько, та обнімати!

Ой маю, маю і ноженята,

Та ні з ким, матінко, потанцювати,

Та ні з ким, серденько, потанцювати!

СЕСТРІ[157]

Минаючи убогі села

Понаддніпрянські невеселі,

Я думав: «Де ж я прихилюсь?

І де подінуся на світі?»

І сниться сон мені: дивлюсь,

В садочку, квітами повита,

На пригорі собі стоїть,

Неначе дівчина, хатина,

Дніпро геть-геть собі розкинувсь!

Сіяє батько та горить!

Дивлюсь, у темному садочку,

Під вишнею у холодочку,

Моя єдиная сестра!

Многострадалиця святая!

Неначе в раї, спочиває

Та з-за широкого Дніпра

Мене, небога, виглядає.

І їй здається — виринає

З-за хвилі човен, доплива…

І в хвилі човен порина.

«Мій братику! моя ти доле!»

І ми прокинулися. Ти…

На панщині, а я в неволі!..[158]

Отак нам довелося йти

Ще змалечку колючу ниву!

Молися, сестро! будем живі,

То бог поможе перейти.

«Колись дурною головою…»

Колись дурною головою

Я думав: «Горенько зо мною!

Як доведеться в світі жить?

Людей і господа хвалить?

В багні колодою гнилою

Валятись, старітися, гнить,

Умерти й сліду не покинуть

На обікраденій землі…

О горе! горенько мені!

І де я в світі заховаюсь?

Щодень пілати розпинають,

Морозять, шкварять на огні!»

«Якби то ти, Богдане п’яний…»

Якби то ти, Богдане п’яний[159],

Тепер на Переяслав глянув!

Та на замчище подививсь!

Упився б! Здорово упивсь!

І препрославлений козачий

Розумний батьку!.. і в смердячій

Жидівській хаті б похмеливсь

Або в калюжі утопивсь,

В багні свинячім.

Амінь тобі, великий муже!

Великий, славний! та не дуже…

Якби ти на світ не родивсь

Або в колисці ще упивсь…

То не купав би я в калюжі

Тебе преславного. Амінь.

«Во Іудеї во дні они…»

Во Іудеї во дні они

Во время Ірода царя,

Кругом Сіона й на Сіоні [160]

Романські п’яні легіони

Паскудились. А у царя,

У Ірода-таки самого,

І у порогу, й за порогом

Стояли ліктори, а цар…

Самодержавний государ!

Лизав у ліктора халяву,

Щоб той йому па те, на се…

Хоч півдинарія позичив;

А той кишенею трясе,

Виймає гроші і не лічить,

Неначе старцеві дає.

І п’яний Ірод знову п’є!

Як ось, не в самім Назареті,

А у якомусь у вертепі

Марія сина привела

І в Віфлеєм з малим пішла…

Біжить поштар із Віфлеєма

І каже: «Царю! так і так!

Зіновать [161], кукіль і будяк

Росте в пшениці! Кляте плем’я

Давидове у нас зійшло!

Зотни, поки не піднялось!»

«Так що ж, — промовив Ірод п'яний,—

По всьому царству постинать

Малих дітей; а то, погані,

Нам не дадуть доцарювать».

Поштар, нівроку, був підпилий,

Оддав сенатові приказ,

Щоб тілько в Віфлеємі били

Малих дітей.

Спаси ти нас,

Младенче праведний, великий,

Од п’яного царя-владики! [162]

Од гіршого ж тебе спасла

Твоя преправедная мати.

Та де ж нам тую матір взяти

Ми серцем голі догола!

Раби з кокардою на лобі!

Лакеї в золотій оздобі…

Онуча, сміття з помела

Єго величества. Та й годі.

МАРІЯ

Все упованіє моє

На тебе, мій пресвітлий раю,

На милосердіє твоє,

Все упованіє моє

На тебе, мати, возлагаю.

Святая сило всіх святих,

Пренепорочная, благая!

Молюся, плачу і ридаю:

Воззри, пречистая, на їх,

Отих окрадених, сліпих

Невольників. Подай їм силу

Твойого мученика сина,

Щоб хрест-кайдани донесли

До самого, самого краю.

Достойно пєтая! благаю!

Царице неба і землі!

Вонми [163] їх стону і пошли

Благий конець, о всеблагая!

А я, незлобний, воспою,

Як процвітуть убогі села,

Псалмом і тихим, і веселим

Святую доленьку твою.

А нині плач, і скорб, і сльози

Душі убогої — убогій

Остатню лепту [164] подаю.

________________

У Йосипа, у тесляра

Чи бондаря того святого,

Марія в наймичках росла.

Рідня була. Отож, небога,

Уже чимала піднялась,

Росла собі та виростала

І на порі Марія стала…

Рожевим квітом розцвіла

В убогій і чужій хатині.

В святому тихому раю.

Тесляр на наймичку свою,

Неначе на свою дитину,

Теслу було і струг покине

Та й дивиться; і час мине,

А він і оком не мигне,

І думає: «Ані родини!

Ані хатиночки нема,

Одна-однісінька!.. Хіба…

Ще ж смерть моя не за плечима?.

А та стоїть собі під тином

Та вовну білую пряде

На той бурнус[165] йому священний

Або на берег поведе

Козу з козяточком сердешним

І попасти, і напоїть.

Хоч і далеко. Так любила ж

Вона той тихий божий став,

Широкую Тіверіаду[166],

І рада, аж сміється, рада,

Що Йосип сидячи мовчав,

Не боронив їй, не спиняв

На став іти; іде, сміється,

А він сидить та все сидить,

За струг, сердега, не береться…

Коза нап'ється та й пасеться.

А дівчина собі стоїть,

Неначе вкопана, під гаєм

І смутно, сумно позирає

На той широкий божий став,

І мовила: «Тіверіадо!

Широкий царю озерам!

Скажи мені, моя порадо!

Якая доля вийде нам

З старим Іосифом? О доле! —

І похилилась, мов тополя

Од вітру хилиться в яру.—

Йому я стану за дитину.

Плечми моїми молодими

Його старії підопру!»

І кинула кругом очима,