Твори у п'яти томах. Том 2 - Шевченко Тарас Григорович - Страница 2

Терном заростають.

VII. Н. КОСТОМАРОВУ

Веселе сонечко ховалось

В веселих хмарах весняних.

Гостей закованих своїх

Сердешним чаєм напували

І часових переміняли,

Синємундирих часових.

І до дверей, на ключ замкнутих,

І до решотки на вікні

Привик я трохи, і мені

Не жаль було давно одбутих,

Давно похованих, забутих,

Моїх кровавих тяжких сльоз.

А їх чимало розлилось

На марне поле. Хоч би рута,

А то нічого не зійшло!

І я згадав своє село.

Кого я там коли покинув?

І батько й мати в домовині…

І жалем серце запеклось,

Що нікому мене згадати!

Дивлюсь: твоя, мій брате, мати

Чорніше чорної землі

Іде, з хреста неначе знята…

Молюся! господи, молюсь!

Хвалить тебе не перестану!

Що я ні з ким не поділю

Мою тюрму, мої кайдани!

VIII. «Садок вишневий коло хати…»

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.

Сем’я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх;

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тілько дівчата

Та соловейко не затих.

IX. «Рано-вранці новобранці»

Рано-вранці новобранці

Виходили за село,

А за ними, молодими,

І дівча одно пішло.

Подибала стара мати

Доню в полі доганяти…

І догнала, привела;

Нарікала, говорила,

Поки в землю положила.

А сама в старці пішла.

Минули літа, а село

Не перемінилось.

Тілько пустка на край села

Набік похилилась.

Коло пустки на милиці

Москаль шкандибає.

На садочок позирає,

В пустку заглядає.

Марне, брате, не вигляне

Чорнобрива з хати.

Не покличе стара мати

Вечеряти в хату.

А колись… Давно колись-то!

Рушники вже ткались,

І хустина мережалась,

Шовком вишивалась,

Думав жити, любитися

Та бога хвалити!

А довелось… ні до кого

В світі прихилитись.

Сидить собі коло пустки,

Надворі смеркає,

А в вікно, неначе баба,

Сова виглядає.

X. «В неволі тяжко, хоча й волі…»

В неволі тяжко, хоча й волі,

Сказать по правді, не було.

Та все-таки якось жилось,

Хоть на чужому, та на полі…

Тепер же злої тії долі,

Як бога, ждати довелось.

І жду її і виглядаю,

Дурний свій розум проклинаю,

Що дався дурням одурить,

В калюжі волю утопить.

Холоне серце, як згадаю,

Що не в Украйні поховають,

Що не в Украйні буду жить,

Людей і господа любить.

XI. КОСАР

Понад полем іде,

Не покоси кладе,

Не покоси кладе — гори.

Стогне земля, стогне море,

Стогне та гуде!

Косаря уночі

Зустрічають сичі.

Тне косар, не спочиває

Й ні на кого не вважає,

Хоч і не проси.

Не благай, не проси,

Не клепає коси;

Чи то пригород, чи город,

Мов бритвою, старий голить

Усе, що даси.

Мужика, й шинкаря,

Й сироту-кобзаря.

Приспівує старий, косить,

Кладе горами покоси,

Не мина й царя.

І мене не мине,

На чужині зотне,

За решоткою задавить,

Хреста ніхто не поставить

І не пом’яне.

XII. «Чи ми ще зійдемося знову…»

Чи ми ще зійдемося знову?

Чи вже навіки розійшлись?

І слово правди і любові

В степи і дебрі рознесли!

Нехай і так. Не наша мати,

А довелося поважати.

То воля господа. Годіть!

Смирітеся, молітесь богу

І згадуйте один другого.

Свою Україну любіть.

Любіть її… Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї господа моліть.

Не спалося, — а ніч, як море…

Не спалося, — а ніч, як море.

(Хоч діялось не восени,

Так у неволі). До стіни

Не заговориш ні про горе,

Ни про младенческие сны.

Верчуся, світу дожидаю,

А за дверима про своє

Солдатськеє нежитіє

Два часовії розмовляють.

Така ухабиста собой,

И меньше белой не дарила [2]

А барин бедненькой такой.

Меня-то, слышь, и подсмотрили,

Свезли в Калугу и забрили.

Так вот-те случай-то какой!

А я… Аж страшно, як згадаю.

Я сам пішов у москалі;

Таки ж у нашому селі

Назнав я дівчину… Вчащаю

І матір удову єднаю.

Так пан заклятий не дає:

Мала, каже, — нехай дождуся.

І, знай, вчащаю до Ганнусі.

На той рік знову за своє;

Пішов я з матір’ю просити.

«Шкода, — каже, — і не проси.

П’ятсот, — каже, — коли даси,

Бери хоч зараз…» Що робити?

Головко бідна! Позичать?

Та хто таку позичить силу!

Пішов я, брате, зароблять.

І де вже ноги не носили!

Поки ті гроші заробив,

Я годів зо два проходив

По Чорноморії, по Дону…

І подарунків накупив

Найдорогіших… От вертаюсь

В село до дівчини вночі,

Аж тілько мати на печі,

Та й та, сердешна, умирає.

А хата пусткою гниє.

Я викресав огню, до неї…

Од неї пахне вже землею,

Уже й мене не пізнає!

Я до попа та до сусіди.

Привів попа, та не застав,—

Вона вже вмерла. Нема й сліду

Моєї Ганни. Я спитав

Таки сусіду про Ганнусю.

«Хіба ти й досі ще не знаєш?

Ганнуся на Сибір пішла.

До панича, бачиш, ходила,

Поки дитину привела

Та у криниці й затопила».

Неначе згага запекла.

Я ледве-ледве вийшов з хати.

Ще не світало. Я в палати

Пішов з ножем, не чув землі…

Аж панича вже одвезли

У школу в Київ. От як, брате!

Осталися і батько, й мати,

А я пішов у москалі.

І досі страшно, як згадаю.

Хотів палати запалить

Або себе занапастить,

Та бог помилував… А знаєш,

Його до нас перевели

Із армії, чи що?

Так что же?

Ну, вот теперь и приколи!

Нехай собі! А бог поможе,

І так забудеться колись.

Вони ще довго говорили.

Я став перед світом дрімать,

І паничі мені приснились

І не дали, погані, спать.

Думи мої, думи мої…

Думи мої, думи мої,