Великий характерник - Морозенко Марія - Страница 6

Щойно парубок відкинув клямку воріт, почув біля вуха різкий свист. Малий Іван Половець, застережно закликаючи: — Пригинайся, бо поцілю! — потішено посміхався до нього. У руках малого “вояки” зблискувала сріблом гнучка шабля.

Як оторопілий, Тарас Чорнопліт дивився на хлопця. Вірніше, на зброю в його руках. Стільки разів він хотів узяти цю стару козацьку шаблю до рук, але його щоразу обачними словами зупиняв хресний:

— Ні, не можна, зарано ще, поранишся.

Виходить, йому, завзятому парубку, ніяк не можна, а цьому голопуцьку гоже вимахувати шаблюкою біля голів!

То що, він кращий вояка?! Ліпший за нього?!

Розлютований Тарас Чорнопліт спересердя кинув на траву медові стільники, прямісінько до ніг “малого вилупка”, що застиг непорушно із шаблею в руці, а затим, потрясаючи кулаками, кинувся на малого. У відповідь Іван різко заніс у повітрі шаблюку, боронячись, дався до наступу. Хтозна, чим би все це закінчилося, коли б не Михайло Діброва. Почувши галас у дворі, він поспіхом вискочив із хати, гнівно крикнувши від порогу на розбурених хлопців, різко кинувся до хвіртки. Відібравши у малого Половця шаблю, хутко відніс її до хати.

Кілька хвилин, немов остовпілі, хлопці стояли посеред подвір’я. Опановуючи свої нестримні почуття, вони поволі приходили до тями. Михайло Діброва, за мить вийшовши із хати, підійшов до них ближче. Перше, що він зробив, студеним голосом озвався до малого:

— Більше шаблі до рук не братимеш. Бачу, зарано тобі ще.

А потім він обернувся до Тараса, пильним поглядом, звіряючи щось своє, видивився на нього. Важко сказати, що старий козак побачив у наполоханих очах. Видно, те, чого сподівався менше всього побачити. Бо ж інакше не зробив би того, що слідувало за всім тим. Вказавши пальцем на розкидані стільники, сивочолий чоловік важко видихнув:

— Забирай те, що приніс, і геть з мого двору!

Зіщуливши плечі, Тарас Чорнопліт подався геть. Медові стільники тягучо прилипли до його рук.

Відтоді у стосунках парубка із хресним усе змінилося. У них не було вже довірливих розмов та відвертих бесід. Поміж ними став Іван Половець. Вірніше, любов Михайла Діброви до малого і ненависть Тараса Чорноплота до нього ж. Тому то відтепер, зустрічаючись поглядом зі своїм хресним, хлопець опускав очі. Важкість думок тяжко падала на його повіки.

А Максим Діброва, всюди і скрізь вихваляючи велику вправність малого хрещеника до козацьких вправ, не знав і не відав, що почасти сприяє гріховним змінам у душі старшого свого похресника. Дбаючи про те, аби пригорнути серця нерозважливих мереф’ян до малої дитини, несправедливо покритої лиховісними прізвиськами, цей старий та мудрий чоловік залишався сліпцем у явному. День за днем він ставав в оборону Івана Половця. І день за днем полум’яніше роздмухував палючий пломінь люті у серці Тараса Чорноплота. Але ж нема такого вогню, що не прорветься назовні. Купальського вечора жахне полум’я ненависті рвійно вирвалося із наповненої ним по вінця молодої душі.

Цього вечора у руках малого Половця не було гострої шаблі. Не стояв поряд і Михайло Діброва. Занемігши напередодні, він не виходив із хати.

Купальського вечора Тарас Чорнопліт цілком відчував свою перевагу. Але ж він не волів показувати свої правдиві почуття перед іншими хлопцями. Потішаючись затіяною грою, молодецький ватаг, ніби хижий звір, поволі добирався до своєї жертви, перепитуючи лагідно:

— А хіба ти не замалий, щоб стрибати через багаття?

— Не малий, — хлопець понуро дивився навколо.

— А чи ти не бачив, що ген там, попід вигоном, для малечі викладено старшими купу кропиви? Он чуєш, як весело розважається дітвора, стрибаючи через цей “вогонь”? — з насміхом випитував хлопця Тарас Чорнопліт. Та й всі інші усміхалися цим словам.

— Я не хочу стрибати через кропиву! — заперечливо схитнув головою Іванко.

— А нам яке діло до твоїх хотінь! Маєш робити те, що всі інші діти роблять.

— Я не дитина!

— А хто ж ти такий?

— Сам знаєш!

— Вилупок ти чортячий, он що я знаю! — Тарас Чорнопліт, втомлений ним же самим затіяною грою, люто відтрутив малого на землю, садонув його ногою.

Але повалений долі хлопець зненацька порвався вперед, уп’явшись зубами в руку ненависного йому ватага, повис на парубкові. Намарно Тарас Чорнопліт, волаючи, бив малого по голові, відштовхував від себе, той не відпускав його руки. Заледве що хлопці розборонили їх.

— Чортеня! Як боляче вкусив за руку. Он які сліди лишив! — скаржився молодим побратимам зневажений юнак. Споглядаючи косо на малого, палав помстою і гнівом. Єдине бажання, яке мав він перед лицем купальської ночі, мусив би тепер неодмінно задовольнити. Мав би вже нині поставити “малого нечестивця” на місце. Інакше вже на світанку зостанеться знеславленим перед усіма. “Покусаний хлопчиськом!” — кидатимуть йому вслід. Цього він не міг допустити. Тому-то гарячково обдумував, як повернути собі зневажене ім’я. Нараз і надумав. Коли хтось із гурту, картаючи, промовив:

— Та що ти заповзявся із малим? Найшов із ким водитися, — Тарас Чорнопліт уголос розсміявся:

— А й справді, — здавалося, що він нараз одумався. З усміхом дивився поперед себе. — Хоче хлопець спробувати свою спритність, нехай так і буде. Йди, скачи, малий! — підбадьорливо мовив. Утім, щось недобре відбилося в його очах. Хирлявий усміх слабко замасковував фальш.

Це запримітив гаразд Іван Половець. Тому то, намацавши під сорочечкою руків’я срібного ножа, якого мав завжди із собою, хутко подався до вогню.

Хлопець відступив назад, розігнався і стрімко побіг до багаття. Він уже мав би стрибнути через вогонь, коли нараз перечепився через якусь перепону. Тарас Чорнопліт поставив йому підніжку. Хлопчак з розгону сторчма впав у гарячу золу. Волаючи від болю, підвівся з колін.

Ніхто не пожалів його. Опечене лице палало вогнем, а всі, замість того, щоб кинутися на допомогу, сміялися з нього. А Тарас Чорнопліт, потішаючись своєю винахідливістю у зведенні порахунків із ненависним хлопчаком, зле пожартував: “Іван-побиван покотився, як баран”.

Іванко, заледве стримуючи сльози, похмуро поглянув на свого кривдника: “Як виросту, то поб’ю тебе”. Його слова покрив голосний регіт молоді та сердитий вигук зухвальця-Тараса: “А йди сюди, чортів сину, дам тобі кілька потиличників”.

Попечений вугіллям та здавлений болем, хлопець відступив кілька кроків назад. Але за мить, переборюючи палючий вогонь на лиці, подався різко вперед. У його руках зблиснуло лезо ножа.

Молодь принишкла.

Іван Половець наступав на Тараса Чорноплота. Той злякано дивився на малого. Він боявся його! Безнадійний страх бився у наполоханих очах. Чувся він і в тремтячому голосі:

— Хлопці, кидайтеся на малого вилупка!

Пробуджені наляканим голосом свого ватага, юнаки кинулися на хлопця. Іванко подався навтікача.

Він біг довго, не чуючи під собою ніг. Біг, гнаний болем образи, подалі від людей. Ховався від них у гущавину лісу, за густі шати дерев. Біг доти, доки не спіткнувся об міцний дубовий пень. Удруге за один вечір хлопець отримав підніжку. І хай від цієї виступила липка кров на нозі, вона все ж не була такою болючою. Перша вразила більше. Зціпивши зуби, Іванко лежав нерухомо на місці, боячись поворухнутися. Від болю не плакав. Сльози навчився здавлювати у собі змалку. Інакше міг би ними залляти весь світ. Образи в маленькому серці було забагато.

Він лежав у траві, посеред гущавини лісу, думав про свої гіркі справи: “За що мене ненавидить так Тарас Чорнопліт? Що я зробив йому? І чого мене обходять стороною люди? Чого це дяк каже, що я “сатанинське отродіє”? І чому діти не беруть мене до своїх ігор? Чим я гірший всіх їх?”

Потерши долонею забиту ногу, накульгуючи, поплівся лісом. Він ішов довго, думаючи, що ось-ось вийде з гущавини. Та дерева не розступалися перед ним, а все щільніше огортали з усіх сторін. І тоді хлопець зрозумів, що заблукав. Але дивно, це не налякало його. Єдине, чого він боявся, щоб раптом не знайшли його в лісі ті, що були біля багаття.