Великий характерник - Морозенко Марія - Страница 4

Дівочі пісні мимоволі розбурхують його кров, картаючи:

— Іванку, йди вечеряти!

З гірким зітханням малий подається від воріт. Закликаний голосом матері вкотре до хати, він не має охоти до смачної вечері. Знехотя водячи ложкою по масляній каші, допитується свого:

— Мамо, а де росте купайлиця?

Мати вражено сплескує руками:

— Ти бач, дослухався! — обернувшись до служниці, ділиться наболілим: — І що в нас за дитина, далебі?! Те, що йому цікаво, вмить усіче, а що товчемо безустанно, теши не теши, нічого не доб’єшся.

Служниця з усміхом дивиться на понурого малого, підбадьорює його:

— Іванко у нас з характером.

Але це не втішає хлопця. Міркуючи про своє, той допитується:

— Мамо, а купайлиця росте в лісі?

— Та нащо вона далася тобі? — сердито гримає Марія на сина. І, щоби хоча б якось побороти непогамовну хлопчачу цікавість, похапцем пояснює: — Купайлиця — це та ж Марена із вербового гілля, увита вінками, квітами, намистом та стрічками.

Малий немало дивується:

— А чого ж хлопці-недбайливці не поставили вербової купайлиці для дівчат?

Усміхнена Марія перезирається зі служницею, прикладає палець до вуст, закликаючи не вдаватися до сміху. Щоб не образити малого. Але та все ж не стримується. Дзвінко розсміявшись, потішається своєю обізнаністю:

— Це так в пісні співається. А насправді все вже як годиться. Є у дівчат купайлиця, та ще й яка гарна! Сама бачила! — гордовито вихваляється, несвідомо розпалюючи ще більшу цікавість малого. — Куди там хлопчачому солом’янику-Купайлу!

Марія, знаючи наперед, чим може обернутися розхвалювання наготувань до купальського свята, похапцем зупиняє усі необачні розмови:

— Годі! Досить балачок. Берися, сину, до каші, бо геть прохолоне.

Але Іванку не хочеться їсти. Зачувши дівочі піснеспіви:

притьмом поривається до вікна, широко відчинивши віконниці, дослухається до руху молодецького гурту.

Мати зопалу не втримується:

— Та що це на тебе, хлопче, як мана яка напустилася?!

І тоді малии не стримує свого пориву, виповідає бажане:

— Пустіть мене на вигін погуляти.

Мати аж скрикує:

— А це ще мені що? І не думай!

Та як же не думати, коли тільки й це в голові засіло. Хлопець допинається свого:

— Пустіть. Я всю кашу виїм із миски, тільки пустіть.

Але це не проймає матері. Марія сердиться:

— Ич який! Раду з матір’ю укладати надумав! Заповзявся мені умовини виставляти. Сказано, не пущу!

Малий Іванко невдоволено морщить чоло, затято домагається свого:

— Пустіть!

— Що ти забув там?! — Марія з подивом видивляється на сина, потайки дивується: “Ох і затятий! Коли чого схоче, вицідить терпіння до краплі, а отримає таки своє. Тільки й махнеш рукою, вкінець замучившись змаганням із ним”.

Але тепер хлопець мовчить.

Вдоволена мати, завбачивши вагання сина, ствердно киває головою:

— Замалий ти ще до цього свята. Твоє діло поки що слухати і наслухати, а не братися до справ.

Як вогонь палючий, займається Іван, скидається рвійно із лавки:

— Я не малий, чуєте!

Полиск люті, як відблиск купальського багаття, запалахкотів у його словах, відбився гаряче у не по дитячому дорослих очах.

— Ти диви, яке люте?! — мати аж руками сплескує на цей несподіваний порив хлопчака.

Служниця й собі невдоволено озивається від порога:

— Батько з хати, а він он як себе веде! Взявся матері не слухати. Підожди-підожди, он повернуться чумаки із сіллю, задасть тобі тато вербової каші.

Хлопець, зачувши це, позирає на вербову різку, що стоїть у кутку, а затим — на служницю, що, прибравшись у квітчасту хустину, за мить цілком забувши про хлопця і “вербову кашу”, усміхається своїм думкам. Він хотів би їй гукнути зараз: “І що тобі до всього цього. Сама он вже на порозі стоїш, на свято спішишся, а мені що, не можна? Хіба я гірший?” Але він не промовляє цих слів уголос. Знає, що змагатися так далі зась. Розгнівана матір не пустить, коли домагатися свого перепалкою. В нього є інша думка. Він знає, як добитися бажаного.

Служниця поспішає вибігти з хати. Вони залишаються вдвох. Син і мати. Він стоїть біля вікна, понуривши голову. А мати, спершись на долоню, сидить на лаві край столу. Іванко бачить на її очах краплі сліз. Хлопчик підходить ближче:

— Мамо, не плачте.

Марія сумовито зітхає:

— Я не плачу, сину Я воліла б зовсім не плакати, коли б то тільки радість мала від твоїх слів і твого поводження.

Почуваючись винним перед матір’ю, хлопець провадить рукою по змарнілому Маріїному чолі, обіцяє щиро:

— Я більше не буду.

— І чого не будеш? — мати пригортає його личко долонями, пильно вдивляється в розгублені оченята. — Змагатися із собою?

— Як се?! — завмирає від несподіваних слів Іванко.

Мати сумовито зітхає, скрушно вивіряє малому свої давні думки:

— В тобі, сину, немов дві часточки людини живе: одна часточка — це мій лагідний та слухняний хлопчик, який маму і тата шанує, до порад дослухається, а інша частка — це казна-що, тільки й того, що люттю наповнене та непослухом. І ці дві часточки повсякчас змагаються між собою, краючи моє серце. Та й татове теж.

Іванко, як укопаний, застиг перед матір’ю. Все те, що вимовили материнські вуста, не було для нього щойно відкритою таємницею. З найперших кроків по землі він почував у собі дві дужі непоборні сили — одна бездумно поривала до рвучкості, а інша — запобіжно зупиняла на місці. Одна вабила, інша оберігала. Він метався поміж цих двох сил, не знаючи, до якої пристати. Ховав у собі свою таємницю, не поділяючи її ані з ким.

Але ж ніхто не знає ліпше своїх дітей, аніж рідні батьки. Іванко не відав цієї премудрості. Як і не обтяжував себе тим, що тато й мама разом із ним потерпали від його невизначеності. Воліючи мати слухняного та доладного хлопчину, про яких зазвичай люди мовлять “хоч до рани прикладай”, частіше мали перед очима затятого неслухняного розбишаку. Жалкого, як кропива, пекучого, як окріп.

Із малих літ Іван Половець мав буйний норов. Тому й не дивно, що не раз на лобі носив ґулі, а на тілі — синці. Заледве що зіп’явшись на ноги, з такими щедрими “гостинцями” він часто-густо повертався із вулиці, отримуючи від матері жалість та картання, а від батька, на противагу, “на горіхи” та ще й сердите повчання:

— І що ти за козак, що даєшся до побиття?! Давай, сину, здачі, та так, щоби до твого чуба ніякі халамидники не потикалися більше.

Дослухаючись до батькових порад та переймаючи “бойову” науку від свого хресного Михайла Діброви, Іван Половець з часом навчився “давати здачі”. Та так “давати”, що аж курява здіймалася від ніг хлопчаків, що раніше ображали його не раз. Найчастіше, уздрівши його ще здалеку, малі розбишаки розбігалися хто куди. Але була на це й інша причина. Івана Половця не приймали діти до свого гурту. Він був чужим серед них. “Відьомське зілля” — це закляте прізвисько пошепки переповідалося із вуст в уста, відхрещуючи малого від дитячої юрби. Але що більше сторонилися його дітваки, тим жагучіше рвався хлопець до їхнього кола. Він хотів почуватися своїм з усіма. Мав велику охоту стати близьким до людей. Тож купальського вечора він теж мав би бути з іншими на вигоні. А не сидіти самому в хаті, нудячись.