Іван Сірко, Славетний кошовий - Морозенко Марія - Страница 25

— Чого ж ти мовчиш? Кажи щось! Я мушу чути твій голос.

А, бувало, що Рода зовсім мовчить. Ані слова не почуєш од неї. Втупиться поперед себе — чи міркує, чи дрімає? Дехто, може, й справді не знав би, як бути в таку мить — забиратися геть чи чекати, доки стара надумає озватися. Іван ніколи не рушав з місця. Ждав подальшої розмови, сидів на глиняній долівці, вдивляючись у хитромудрі візерунки палахкого вогню у старій печі та потроху відпиваючи з глиняної кварти міцний трав’яний напій, підсолоджений медом облюбованої ним грушівської пасіки, де віднедавна взялись порядкувати характерники Пугач та Вітрогон. По тривалій мовчанці стара волхвиня зазвичай повідомляє щось вельми важливе — те, про що більш ніде не міг би дізнатись. У такі хвилі вона вістує йому великі події майбутнього…

Так було і сьогодні. По годині німоти Рода промовила:

— Коли зустрінеш прохача — одного за двох, не відмовляй йому в тому, чого проситиме.

— Про що ти?

Усміхнулася:

— Сказано: не відмовляй.

— Але ж у чому?

— Почуєш, то й знатимеш.

Сірко, покладаючись на слова волхвині, чекав у дорозі сподіваної зустрічі. Цікаво було дізнатись, на що натякала Рода. Проте так нікого й не зустрів на шляху. Приїхав до куреня, дістав люльку, замислився:

— Певно, літа беруть своє і волхвиня тепер не все бачить.

Його думки перервав Петро.

— Батьку, хочу поговорити з тобою.

— Що сталося? — стурбовано перепитав, почувши хвилювання в синовому голосі.

— Все гаразд, — посміхнувся. — Тут, бачиш, справа сердечна.

— Овва! І коли ти вже встиг, сину?! — засміявся на все горло. — Щойно я вирвався на хвильку, а ти вже й невістку надибав. Але ж де?!

— Не смійся! — гостро зиркнув на нього гордовитий Петро.

— І чого ти так лютишся? Уже й пожартувати не можна…

— Не можна, бо це не мене стосується.

— А коли не стосується тебе, то ж чого ж ти, бісів сину, голову батькові морочиш?

— Мене попросили, щоб я поговорив з тобою.

— Хто попросив? Кажи зрозуміло, бо далебі отримаєш потиличника за мудрування в розмові з батьком.

— А що там казати? Хлопці хочуть свататися до Галі та Катрі.

— Які хлопці?

— Два Івани: Сербин та Артеменко.

Сірко сплюнув спересердя:

— Тьху на них, коли так! Що це за козаки, що самі бояться говорити та замість себе тлумачів присилають.

— Я не тлумач!

— А хто ж ти? Великий посол чи що? — з насміхом дивився на сина.

— Я… Я просто хочу підтримати хлопців. Вони люблять наших дівчат.

— Йди, кажу, геть, — відрізав у відповідь. — Ліпше про себе думав би, аніж про лайдаків всіляких.

— Вони не всілякі, а добрі козаки. І мене тішить те, що будуть нашими родичами. А ще, тату, я хочу ось що сказати. Чув від матері та від вас уже не раз натяки, що і я мав би привести в хату невістку. То ж знайте, давним-давно я вибрав собі вірну супутницю — козацьку вольницю. Більшого мені не треба.

— Чого б це так? — з великим подивом перепитав сина.

Петро пригладив долонею непокірного чуба:

— Коли мене буде вбито у бою, по мені не залишиться вдови і сиріт.

— Але ж хіба можна так думати?!

— Я не думаю про це повсякчас. Але ж знаю, що це може статися будь-якої миті.

— Тю, дурний, — вдавано насміявся з синових слів Сірко. — То так нікому ніколи не слід заводити родин і продовжувати рід свій. І вдома може настигнути лихо.

— Я прийняв рішення.

«Ох і затятий! — подумав мимоволі батько. — І в кого такий вдався?!»

Нагадавши свою молодість, усміхнувся у вуса. Петро таки мав його характер.

— То що мені сказати хлопцям? Вони ж обоє просили мене.

І враз, щойно син вимовив це, Іван Сірко згадав слова волхвині: «Коли зустрінеш прохача — одного за двох, не відмовляй йому…»

— Так це не Роду, а мене літа підводять, — засміявся вголос. — Маючи за плечима добру науку, а ще й до цього — зіркі очі, нічого не догледів та не дочув. То вони, кажеш, любляться? — перепитав сина.

— Так, — дивуючись такому перепадові батькового настрою, Петро знічено повів плечима. Мовляв, звідкіля його знати, що наступної миті на чоловіка найде: веселість чи гнів?

— От бісові діти! І коли встигли пізнатися? — радісно посміхався Сірко. — Ну, та Бог із ними. Осінь — пора весіль. Нехай присилають до дівчат сватів. Якщо твої сестри подадуть їм рушники, так тому і бути, поженимо.

Та, на диво всім мереф’янам відгуляємо два весілля в один день, — вдоволено потер руки.

Відколи стоїть на долонях землі Мерефа, такого гучного весілля тут іще не було. Іван Сірко віддавав обох своїх доньок заміж одного дня. Два весілля в одному дворі! Далебі, таке не кожному вдається побачити бодай раз на свій вік.

Козацьке весілля гучне та врочисте — нуртує багатолюддям, переливається барвами святкового вбрання, дзвенить танцями та співами. Козацька братія впереміш із мереф’янами, іскристим сміхом засіює просторий двір Половців. Голова роду, сивовусий Дмитро, в тонкопряденій сорочці і у вибілених полотняних шароварах, припрошує гостей до застілля, а за чаркою виголошує:

— Високоповажна громадо та пани-брати запорожці! Я багато чого бачив на своєму віку. Пожив чимало. Зазнав щастя і лиха. В житті було всілякого. Тепер ось віддаю заміж двох своїх онук за гарних козаків. Але ж, як мовиться, з краси води не пити. Тож я перед усім товариством закликаю молодят: живіть миром та ладом. Щоб у хаті не було місця чварам. Пам’ятайте, затишок у сім’ї неможливий без щирості та вірності. Але маю ще до вас прохання: кохаючи одне одного, не забудьте й про нас. Обдаровуйте наш рід нащадками. Бо ж сказано, козацькому роду хай не буде повік переводу!

За Половцем узяв слово Сірко. Його голос ледь тремтів од хвилювання:

— До батькових слів хочу додати ось що. Долею судилося мені стати тестем хлопців, з якими поріднилися у звитяжних битвах. Не раз поряд випробовували на міцність свої шаблі. Тепер ми — одна родина. Будь-якої пори, в будь-який час маємо пам’ятати це та разом, в єдиному гурті пізнавати великі житейські премудрості, набуті поколіннями. Не гоноріться, молоді зяті! Дещо і я, либонь, здатний підказати. Ось вам перша наука. Віднині й довіку затямте собі: чоловік — голова роду. Все робиться за його словом. Він мудрі накази віддає, а жінка всьому лад дає. Доки чоловік землю обороняє, жінка дім оберігає. Але інколи, що там казати, любить жінка все обертати на свій копил. І чоловік, який виявить перед жінкою слабкість, сам стає «бабою». І тоді, замість того, щоб дорости до гетьмана і взяти до рук булаву — символ великої чоловічої снаги та сили, геть-чисто стає під макогін, яким не раз чухрає його розгнуздана жінка. Цього не допускайте. А ви, дівчата, будьте господинями вправними, щоби зажити поміж людей слави, а не лихої обмови. Недарма ж мовиться: «Хата стоїть на чотирьох кутах, один — чоловік тримає, а три інші — жінка підпирає». Як у хаті панують добро та любов, то й поріг чоловіку переступити хочеться. А коли в хаті казна-що коїться, то навіщо чоловіку додому поспішати? Із цим зичу молодим гарної та світлої долі! А ви, дорогі гості, та і я разом із вами, частуймося всім тим, що Бог послав нам цього світлого дня.

Весіляни, всі як один, від малого до великого, повсідалися на просторих лавах, виставлених посеред двору. Усім вистачає місця, немає обділених. Хай же й дорога молодят буде такою щедрою!

«Красні та пишні» — так величають молодих цього дня. Статні козаки — Сербин і Артеменко, мимоволі викликають дівочі зітхання. Кожна дівка хотіла б мати коло себе таку долю! Особливо Артеменка — широкоплечого, кароокого, з чорними бровами та палкими вустами. Недарма ж Галя, спостерігши, як заздрісно дехто з дівчат оглядає її судженого, що в чумарці з дорогими лискучими ґудзиками та високій червоній шапці сидить поряд на вивернутому кожусі, схиляється нижче до його плеча. І він аж проміниться, приймаючи рух своєї обраниці за перший привселюдний вияв ніжності та довіри.

Сербин, поряд із Артеменком, видається іншим. Трохи дрібніший у тілі та нижчий на зріст, він, утім, не поступається йому у вроді. Його великі очі синіють й іскряться радістю. І не біда, що на ньому немає такого пишного вбрання, як на його побратимові. Ну й що з того, що русявий чуб цього нареченого не покриває високоверха шапка, а тіло — дорога свитка. Засмагу гарного лиця відтінює білоткана сорочка, розшита меткими Катриними руками. Та й сама Катря, як і її сестра, прибрана у власноруч вишиту сорочку. Жар-цвітом пломенять візерунки, відтінені по краях мереживом.