Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 82

— Але як це Сколот погодився віддати нас? — збуджено казав Артем. — Адже він перед тим говорив, що ми перебуваємо під його захистом…

— А що йому лишалося робити? — відповіла Ліда. — Ти ж бачив, як підбурив натовп старий віщун? Як він налякав скіфів.

— Ліда має радію, — ствердив Іван Семенович.

— Тільки одне для мене неясно, — додача Ліда задумливо.

— Що?

— Що то за кривобокий?

Цього не знав ніхто. Дійсно, яка роль цього чоловіка? Хто він?

Вони проходили тим самим шляхом, яким ішли раніше до намету Сколота, тією вулицею, створеною з возів і наметів. Ось, випереджаючи натовп, повз них на коні з багатою збруєю проїхав сам старий віщун. Він з холодною люттю глянув на полонених. Цей погляд не обіцяв нічого приємного! І подумати лише, що тепер вони цілком підвладні цій людині!..

Далі за натовпом, на бугрі, полонені науковці побачили невелику юрбу людей в змішаному одязі. Мабуть, це були ті, що їх сьогодні привели сюди, ті втомлені, змучені люди. Проте напевне цього не можна було сказати, бо вони стояли далеко.

І знов Артем бачив, як за бугром і за лісом, і далеко за полем підносились високо вгору круті кам’янисті урвища. Немовби вся ця місцевість була оточена високими горами. Гори підіймалися з усіх боків, вони заходили аж у хмари, ховалися серед них. Тепер краєвид зовсім скидався на звичайне міжгір’я, бо в сутінках зникло дивне жовтувато-рожеве забарвлення рослинності. Гори, гори, всюди гори!.. Чи може це й не гори, а стіни велетенської печери? Адже так говорив Іван Семенович… І понад цими хмарами кам’яниста скеля печери… дивно, дивно…

Тим часом процесія наблизилась до чорних наметів, оздоблених незрозумілими химерними малюнками. Були тут і дракони-поскіни, були й птахи й інші звірі. Все це було намальоване грубими рисами на повстяних наметах.

— Очевидно, все це має релігійне значення, — зауважив археолог.

Скіфи спинилися. Біля великого чорного намету стояв старий віщун. Тепер на ньому був довгий червоний плащ, теж оздоблений химерними малюнками звірів. Віщун стояв в урочистій позі, наче ждав прибуття полонених.

— Старий шахрай дає зрозуміти, який він поважний птах, — пробурмотів Артем. — Ех, не моя тут сила, а то я б йому…

— Тихше, Артеме. Не забувайте, що ми в його руках, — зауважив геолог.

Старий віщун урочисто вигукнув коротке закляття, вказуючи то на намет, то на полонених. Найближчі скіфи відступили на кілька кроків назад, ніби побоюючись торкнутися полонених. На їх обличчях помітно позначився страх.

Віщун закінчив закляття. Не дивлячись на чужинців, він одійшов. Але тепер наблизились його помічники. Тримаючи в руках кинджали, вони вказали полоненим на намет.

— Очевидно, треба іти туди, — пояснив Дмитро Борисович, поправляючи окуляри. — Доведеться йти, Іване Семеновичу.

— Вибирати нема з чого, — відповів той.

І він перший увійшов у намет, відкривши шматок повсті, що правила за двері. Ліда йшла останньою.

Вже увійшовши, вона озирнулась. І те, що вона побачила, примусило її спинитись біля входу і з-за шматка повсті придивитися до скіфів.

Серед натовпу вона побачила кривобокого. Наблизившись до віщуна, він щось говорив йому, поглядаючи на намет. Кривобокий збуджено жестикулював. Не розуміючи жодного слова, Ліда збагнула: кривобокий вимагав від віщуна, щоб той віддав йому щось з намету. Віщун, видно, не погоджувався. Але потім він погодився, махнувши рукою. Обличчя кривобокого скривилося в задоволеній посмішці. Він пильно подивився в бік намету. Очі його виблискували. Цей погляд був такий гидкий, що Ліда здригнулася. Їй здалося, що очі кривобокого знайшли її за повстю і спинились на ній..

Далі вона нічого не бачила. Натовп зрушився і закрив від неї і старого віщуна й огидного кривобокого скіфа.

— Лідо, чого ви затримались там? Ідіть сюди, тут є новини! — почула вона голос Івана Семеновича.

Швидким рухом Ліда повернулась, подивилася на товаришів і застигла від здивування. Ні, цього вона ніяк не сподівалась.

Її товариші, посідавши на підлозі, розмовляли… з Варканом, що сидів біля краю намету так, що його постать була майже закрита повстю. Видно було тільки його голову в шкіряному шоломі. Він посміхнувся Ліді, побачивши, як вона здивувалась.

8. ПРОПОЗИЦІЇ СТАРОГО ВІЩУНА

— Та йдіть-но сюди, Лідо! Чого ви злякалися? — засміявся Іван Семенович.

— Але… як Варкан опинився тут? — спитала Ліда.

— Це все пояснить нам Дмитро Борисович. На жаль, він єдиний серед нас, що може порозумітися з Варканом. Дмитре Борисовичу, ми чекаємо.

У напівтемному наметі, куди присмеркове світло проходило лише крізь круглий отвір угорі, точилася своєрідна бесіда. Четверо людей могли порозумітися з п’ятою тільки за допомогою одного Дмитра Борисовича. Крім того, Артемові було доручено стежити за входом до намету. Це було перше, чого вимагав Варкан. Він лежав на долівці, майже цілком закритий повстю. В разі тривоги він міг накрити й голову і таким чином залишитися не поміченим для скіфів, які б увійшли до намету.

Варкан тихо й швидко розповідав. Зрідка Дмитро Борисович спиняв його і просив повторити те, чого він не зрозумів одразу. Кожні дві-три хвилини Дмитро Борисович перекладав товаришам розповідь Варкана. Поспішаючи, він ковтав цілі слова й допомагав собі жестами своїх рухливих рук. Потім знов слухав Варкана і знов перекладав.

— Сколот тоді нічого не міг зробити, — говорив Дмитро Борисович, перекладаючи. — Віщунові пощастило скористатися наближенням грози, він налякав скіфів тим, що боги кидатимуть з-за хмар каміння, як трапляється тут під час грози…

— Цілком зрозуміло, — зауважив геолог.

— І всі скіфи вимагали того ж від Сколота, вимагали, щоб вождь віддав нас віщунові. А тут іще почався грім… Сколот примушений був скоритися, бо побоювався, що між віщунами та його дружиною виникне бійка. І тепер ми в руках старого віщуна, який наклав на нас закляття. Тепер ніхто не сміє наближатися до нас, крім його, віщунових, помічників. Своєрідне «табу». Ми — власність богів. А що віщунові ми дуже не до душі, то Варкан каже навіть, що нас, пробачте на слові, можуть принести в жертву богам.

— Я категорично проти! — вигукнув обурено Артем.

— Я теж, — посміхнувся археолог. — Але можливість треба передбачити. Варкан каже, що старий віщун дуже хитрий. Мабуть, він спробує використати нас краще, ніж просто вбити. Скіфи, бачите, вважають, що ми теж віщуни й чудодії. Зокрема — Артем.

— Будьте певні! — ствердив юнак.

— Варкан каже, що наше становище не зовсім безнадійне. Справа лише в тому, щоб скіфи заспокоїлись. Бачите, віщун їх дуже налякав. Ага, ось про що треба ще спитати!

Дмитро Борисович звернувся до Варкана, старанно підшукуючи слова. Варкан уважно слухав його, схиливши голову.

— І ще спитайте, Дмитре Борисовичу, хто цей кривобокий, що весь час поглядає на Ліду, — попросив Артем, стоячи біля входу.

— Гаразд.

Вислухавши археолога, Варкан почав відповідати. Очевидно, він розповідав про дуже складні речі, бо Дмитро Борисович раз у раз перепитував.

Раптом Артем гучно кашлянув і озирнувся на товаришів, швидко махнувши рукою. Сигнал був зрозумілий. Варкан блискавично зник під повстю, а Іван Семенович навіть сперся на ту повсть, удаючи, ніби відпочиває.

Двоє скіфів, озброєних кинджалами, увійшли в намет. Вони несли дерев’яні блюда з великими шматками вареного м’яса. Зверху на м’ясі лежав хліб. Слідом за ними увійшов третій скіф — з череп’яним глеком. Мовчки вони поставили все це на долівку, не наближаючись до полонених, і так само мовчки вийшли.

Артем ще дивився їм услід, як почув схвильований голос археолога:

— Скіфський хліб!.. Товариші, скіфи пекли саме хліб, а не якісь коржі!

Він хутко підбіг до їжі, схопив хліб і почав розглядати його. Він одламав шматок, понюхав його, покуштував, схиляючи голову й прицмокуючи. Можна було подумати, що в руках у нього не звичайний чорний хліб, а якісь надзвичайні ласощі!