Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 74

Очі Артема заплющені. І все ж таки він, здавалося, знов бачив сиві хвилі таємничого газу. Вони гойдалися поміж сталактитами, вони заливали, залили вже всю печеру. Вони пропливали над Артемом, як у горах над головою людини пропливають низькі й холодні хмари. Мабуть, тому Артемові було важко дихати, він дихав часто й уривчасто. І ще, здавалося йому, він бачив перед собою сталагміти. Вони височіли вгорі рівними округлими колонами, як стовбури велетенських дерев. Чому дерев?.. І ось знову шипіння, це дратуюче, набридливе шипіння… невже й сюди доходить цей газ?.. Але ось шипіння змінилося, воно нагадувало тепер шелест листя на деревах. Яке листя?.. Які дерева?.. Смішно, які дивні привиди оточують Артема!..

Юнак навіть спробував усміхнутися, але з цього нічого не вийшло. Жоден м’яз не корився його волі. Це було образливо, нагадувало якусь страшну хворобу, коли людина, все чисто відчуваючи, втратила можливість керувати своїм тілом. Але, безумовно, він таки чує шелест листя, а не шипіння газу. Воно то дужчає, то вщухає. Зовсім, наче вітрець пролітав над великим лісом, похитуючи верхівки високих дерев… В такому лісі приємно було б співати пісні, блукаючи між товстими стовбурами… «Гей, у лісі, в лісі стоять два дубочки, гей, схилилися два дубочки, гей, схилилися верхи до купочки…» Чому саме цю пісню згадав Артем, він не знав і сам. Може, тому, що шелест листя, нерівний та уривчастий, нагадав йому мелодію? Проте, яке ж листя? Адже Артем лежить глибоко під землею?.. І все ж таки він чує, як шелестить листя, чує навіть якусь дивну пісню — незнайому, протяжну, далеку… слів розібрати не можна, а мелодія тягнеться й тягнеться, не зникає…

Пісня, дика й сувора, повільна й урочиста, похмура й протяжна, — долинала звідкілясь. Ах, коли б Артем міг розплющити очі!.. Пісню співали десь далеко-далеко, іноді вона ледве доносилася, іноді лунала голосніше. Мовби вітер приносив її сюди, — то кидав десь по дорозі, то підхоплював знов. Яка дивна незнана пісня! Ніколи в житті Артем не чув нічого подібного. Як боляче давить гострий камінець! Хоч би поворухнутись трохи, посунутись…

Раптом Артем відчув, що він поворухнувся. Так, так, він відсунувся трошки, камінець більше не різав плече. Виходить…

Обережно, не вірячи сам собі, Артем ще з заплющеними очима підвівся, сів. Він спирався на руки, він іще відчував біль у плечі. Як після важкої хвороби, повільно він розплющив очі — і враз заплющив їх знову. Що це? Сон? Звідки це яскраве світло?..

Тепер уже зовсім обережно, прикриваючи очі рукою, він спробував глянути ще раз. Так, світло. Дивне, неясне, якесь присмеркове світло, як буває надвечір, коли сонце сховається за важкими хмарами. Але світло! Просто перед собою він побачив товстий рудий стовбур великого дерева. Стовбур підносився високо й зникав у буйному гіллі з рожево-жовтим листям, наче тепер була осінь. Навколо ще дерева. Ліс. І шелест цього осіннього листя. І висока трава… проте, химерна якась, незвичайна трава, вона теж не зелена, а рожево-жовта… Хм, наче зразу настала осінь і все чисто пофарбувала… проте, листя й трава навіть восени не бувають такого рожевого кольору. Та що це за диво таке? А де ж сталагміти? І печера? І товариші?

Артем озирнувся. За його спиною біля кам’яної стіни лежала Ліда. Вона лежала горілиць, її бліде обличчя з заплющеними очима було немов неживе. Артем ще трохи повернув голову. От, теж біля стіни, лежить Дмитро Борисович, так само нерухомо, мов і не дихає. А недалеко від нього — Іван Семенович. Вони лежать, наче сплять. Або наче непритомні. Або… ні, далі не слід думати, це було б надто страшно.

Тільки тепер Артем помітив, що він знов увесь час прислухається до далекої пісні. Так, та протяжна, сувора й похмура пісня все ще лунала. Вона навіть ніби наближалась. Хто співає її тут?..

Ще кілька секунд Артем уважно прислухався до далекої мелодії і майже скрикнув злякано: хтось обережно торкнувся його плеча.

— Хто це? Діано, люба моя Діано, як ти мене злякала.

Собака стояла біля нього. Вона радісно повискувала й намагалася лизнути Артемове обличчя.

— Де це ми з тобою, Діано? Ти не знаєш, собако?.. І я теж…

Замість відповіді собака швидко побігла до Ліди, обнюхала її, перебігла до Дмитра Борисовича, до Івана Семеновича. Потім вона повернулася до Артема й потягла його за рукав, мов запрошуючи йти.

— Правда, правда, Діано, давно вже час. Що з ними таке?

Артем почував себе тепер уже зовсім не таким слабим, як кілька хвилин тому. Майже вільно він випростався, підійшов до Ліди, помацав її руку, лоба. Ліда ледве помітно поворухнулася.

— Лідо, дорога Лідо, прокинься!.. Лідо!

Він підняв рукою важку голову дівчини. На обличчі Ліди заграла слаба усмішка. І враз усмішка стала здивованою. Ліда зсунула брови. Так само, як свого часу Артем, вона озирнулася. Рука її стиснула руку Артема:

— Чому так світло? Де це ми, Артеме?

— Я не знаю, Лідо. Якийсь ліс… листя й трава дивного кольору… Я нічого не розумію, Лідо…

— І справді… все жовте й рожеве… Та що це, сон?..

Ліда здивовано озиралась. Вона не вірила своїм очам.

— А де товариші? — запитала вона, нарешті.

Артем показав у той бік, де вони лежали.

— Треба допомогти їм. — Ліда спробувала звестись на ноги, але ще не могла.

— Не можу, — зітхнула вона. — Артеме, я не розумію…

— Де це ми? — почувся голос Дмитра Борисовича. — Що це за декорації? Хто пофарбував листя й траву в рожевий колір?

— Це не декорації, Дмитре Борисовичу, а справжній великий ліс, тільки дивного забарвлення, — відповів йому голос Івана Семеновича.

— Заждіть, заждіть! Це мені, мабуть, сниться!

— Тоді це наш загальний, колективний сон. Лідо, Артеме, як ви думаєте? І що це за оригінальна кам’яна стіна, біля якої ми лежимо?

Артем ще раз обдивився круг себе. Ліс, високі дерева з рожевим листям починалися біля височенної, нерівної кам’яної стіни. Вона нагадувала край крутої гори, і не можна було побачити, де саме, на якій височині кінчалася та стіна. Може, Артем помилявся, але йому здавалося, що стіна високо, десь над деревами заходила в сірі, непроникливі хмари.

— Я нічого не розумію, Іване Семеновичу, — нарешті, визнав він.

— Власне кажучи, я розумію не більше, ніж ви.

— А що то за спів?

— Справді, хто співає?..

— І пісня наближається!

— Це співає чимало людей…

— І пісня зовсім незнайома… такої я не чув…

— Тихше, тихше! Слухайте!

У тиші почувся якийсь дивний далекий вигук. Потім ще один, ще… Потім пролунав гуркіт наче барабана, йому відгукнулися здаля інші барабани. І знов вигуки — радісні, переможні, урочисті…

Все це долинало звідкілясь з-за лісу. Мовби ліс десь поблизу кінчався, і там, за ним, щось відбувалося. Чи свято якесь, чи збори?..

Товариші сиділи, поглядали один на одного. Робилося щось зовсім незрозуміле. Раптом вигуки стали гучніші. Наче тисячна юрба людей кричала разом, заглушаючи гуркіт барабанів.

— Демонстрація якась, чи що… — спробував пожартувати Артем. Але це вийшло недоладно, і він змовк. Тривога охопила всіх.

— Дивіться, дивіться! — вигукнула Ліда.

Прорізуючи густе жовтувато-рожеве листя, звідкілясь згори з легким свистом біля них блискавкою майнула довга стріла, її оперення дрібно хиталося в повітрі, вона беззвучно впала і ввіткнулася гострим кінцем у землю. Стріла стирчала з рожевої трави, як загрозливий вісник небезпеки.

Першим опанував себе Іван Семенович. Перемагаючи слабість, він підійшов до стріли й витягнув її з землі. Сірі очі його вивчали несподівану гостю.

— Подивіться, Дмитре Борисовичу, — сказав він. — Це не іграшка, і не приладдя для чиїхось спортивних вправ. Це справжня бойова стріла. І до того ж дивно, що її наконечник бронзовий!

— Що? Бронзовий? Що ви кажете?

Археолог враз забув про втому, про слабість. Він схопився з місця й підбіг, до Івана Семеновича.

— Невже бронзовий? Дайте сюди, дайте!

Він узяв у руки стрілу й почав уважно розглядати її. Він підносив її близько до очей, відсував потім далі, смішно нахиляючи голову, мов націляючись очима.