Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 72

Іван Семенович роздільно постукав кілька разів своєю киркою об стінку з другого боку напівзасипаних сталагмітів. Звук був глухий і тупий. Артем крадькома глянув на Ліду: такий звук свідчив про велику товщу породи. Але Іван Семенович уже посувався далі, весь час стежачи за звуком легких уривчастих ударів своєї кирки. Тепер кирка вдаряла вже по самому сталагміту. Звук був інший — дзвінкий і вищого тону.

— Цілком зрозуміло, — недовірливо сказав Дмитро Борисович. — Дзвінкий звук, бо тут кристалічний вапняк. Це ще нічого не доводить…

Він не закінчив, увірвавши фразу. Бо геолог знов почав стукати киркою в іншому місці. Тепер він стукав плазом по простінку між двома сталагмітами, про які говорив раніше. Звук був новий, не схожий на попередні. Здавалося, там, за земляною стіною, була порожнява. Звук віддавався глухою луною, він, потроху завмираючи, тривав кілька секунд.

— Ну?

Кирка Івана Семеновича спинилася.

— Нібито… нібито… — Дмитро Борисович вагався. Але на його обличчі позначалася вже надія. Хтозна, чи той завал справді невеликий, проте, принаймні, була надія подолати перешкоду й посуватися далі.

— Обговорення вважаю закінченим, — промовив урочисто Іван Семенович. — До роботи, товариші!

Чотири кирки піднялися в повітрі майже одночасно. Але дві з них врізалися в землю все ж таки раніше: то були кирки Артема й Дмитра Борисовича. Археолог хотів надолужити витрачений на розмови час. Артем просто стомився від чекання і радий був щось робити. Так чи інакше, далі удари кирок змішалися, випереджаючи один одного. Земля відпадала брилами, вивернуте каміння котилося вниз по схилу, назад.

— Раз, два… раз, два… — командував сам собі Артем. Інші мовчали. Тільки кирки розмірно злітали в повітря і врізалися в стіну та глуха луна гула невпинно за нею.

Ліда на хвилинку спинилася й витерла з лоба піт. Їй здалося, що луна за стіною стала гучніша. Невже так близько? Швидше, швидше!

Артем працював на всю силу. Його кирка блискавично рисувала в повітрі плавні криві. Заглиблення в стіні проти нього мов само викидало землю й каміння. Удар за ударом, удар за ударом…

І зовсім несподівано, зовсім раптово кирка Артема проскочила кудись у порожняву. Артем не встиг нічого зрозуміти, як рукоятка кирки затяглася сірим димком. Щось зашипіло, засвистало.

— Стій! — пролунав збентежений голос Івана Семеновича.

З невеличкого отвору з-під кирки Артема била й клекотіла цівка сірого диму. Дим той, очевидно, ішов під тиском, бо вилітав з отвору, як вода з шланга, він сичав і розходився в повітрі, повільно осідаючи додолу. Сивими хвилями він стікав униз, уздовж схилу, вкриваючи ноги людей.

Уривчасто й тривожно загавкала Діана. Вона стрибнула на зламаний плескатий сталагміт і, стоячи там, гавкала люто й непримиренно.

— Що то за газ? — напівздивовано, напівзлякано спитала Ліда, помішуючи киркою сиві густі хвилі біля своїх ніг.

Цього не знав ніхто. Безумовно, це не був копальневий газ, він не горів і не вибухав від вогню карбідок, що стояли на камені. Та й звідки було взятися копальневому газові тут, серед вапняків? Дмитро Борисович нахилився, зачерпнув повні долоні дивного газу. Він сивою цівочкою стікав униз, гойдався округлою хвилькою в долонях, не розходячись у повітрі. Дмитро Борисович понюхав його.

— Не пахне нічим, але…

Він спробував ще раз:

— Але дихати ним не можна. Чогось не вистачає. Може, кисню?

Артем покуштував і собі. Ні запаху, ні смаку. Щось густе й задушливе, мов вогкий туман, спинилося в його грудях. Ні, дуже неприємний газ!

— Дивіться! Дивіться! — скрикнула Ліда.

Газ, що підіймався поволі вгору, наповнюючи печеру, як вода, дійшов до карбідок, його хвилі гойдалися навколо ясного білого полум’я. І ось одна з карбідок, що стояла найнижче, закліпала й погасла. Почулося знайоме її шипіння, в повітрі розтікся неприємний солодкуватий запах ацетилену.

— Щось подібне до вуглекислоти. Не горить і не придатне для дихання, — мовив Іван Семенович. — Артеме, прикрутіть регулятор карбідки, спиніть ацетилен.

У відтулині в стіні щось затріщало. Під натиском газу відірвалася і впала велика брила землі. Тепер газ бив із стіни, як потужний фонтан.

— Відступати, товариші! Газ підіймається. Ним не можна дихати! — наказав Іван Семенович і спинився, його обличчя зблідло. Куди відступати? Адже треба йти вниз, вздовж схилу, що привів їх до цієї стіни. А саме туди весь час стікає газ, він збирається там. Шлях назад відрізаний. Значить… значить, відступати зараз нема куди! Треба залишатися тут. Проте газ підіймається, він уже вкрив сірими хвилями коліна людей…

Скільки око сягало, скільки дозволяло бачити світло трьох карбідок, — усюди гойдалися сиві хвилі газу. Вони гойдалися невпинно, їх рівень щохвилини невблаганно підіймався. Може, забити отвір у стіні? Це неможливо, він був тепер надто великий. Та й сам газ невпинно розширював отвір своїм тиском.

Іван Семенович дивився на товаришів. Дмитро Борисович пощипував свою борідку. Це було зараз єдиною ознакою його хвилювання. Ліда стомлено сперлася спиною на сталагміт. Видимо, вона щохвилини могла впасти від утоми. Артем був біля неї. Великі очі юнака перебігали з Ліди на Івана Семеновича, мов шукаючи допомоги, чекаючи порад, наказів. І ще це уривчасте гавкання Діани, що стояла на плескатому сталагміті й гавкала на густі хвилі газу! Проте ось що треба зробити.

— На сталагміти, товариші! Там вище. Можливо, течія газу спиниться, — гукнув Іван Семенович. — Мерщій!

Це було єдине, що залишалося, — наслідувати приклад бульдога, який інстинктивно знайшов хоч будь-який вихід. Вище, вище, далі від сивих загрозливих хвиль газу! Може, він встигне стекти весь вниз, в печеру… Проте варто було лише глянути навкруги, щоб переконатися, що ця надія необґрунтована. Газ витікав з отвору швидше, ніж стікав униз. Рівень його підіймався. Підніжжя сталагмітів уже було вкрито густим сірим туманом. Ось цей туман підіймається вище й вище, рівень його скоро досягне людей, що сидять на верхівках зламаних сталагмітів.

Артем підтримував одною рукою напівнепритомну Ліду, другою обняв верхівку сталагміта. В мозку його стрибали уривчасті, непослідовні думки, вони перебивали одна одну:

— Де шукати порятунку? З отвору ллється газ, немов потік рідини… А Ліда як обважніла, підтримувати важко…. і рука заклякла. Він заллє нас, цей газ! Ми задихнемося… А от Діана ще не задихнулася, хоч вона нижче за нас… і досі гавкає…

Становище було безвихідне. Газ повільно, але безупинно підіймався, гойдаючи свої важкі сірі хвилі. Було щось невимовно страшне в цьому невпинному русі.

Карбідка, що стояла на верхівці сталагміта, освітлювала своїм рівним, спокійним світлом сумну картину: людей, які притулилися до сталагмітів, намагаючись до останнього утриматись на холодних, блискучих і твердих верхівках, і великого білого бульдога, який майже цілком був уже закритий сірою ковдрою жахливого туману. Він ще час від часу злякано й тривожно гавкав, але все рідше. Сиві рухливі хвилі загадкового газу, що заливав усю печеру, підіймалися, гойдаючись, відрізуючи всі шляхи порятунку, підіймалися невблаганно вище й вище і вже досягли ніг людей на верхівках сталагмітів…

4. ДИВНИЙ СВІТ

Артемові здавалося, що він знепритомнів. Дивне почуття кволості охопило його. Очі заплющились немов самі собою, голова схилялася нижче й нижче. Він тремтячою, закляклою рукою ледве підтримував обважніле тіло Ліди. Єдине, що залишилося в нього цілком, був слух. Більше того, здавалося, що слух навіть загострився. Артем чув кожне слово товаришів, розумів усе, але неспроможний був відповідати. Все долинало до нього, мов крізь якийсь густий покрив. Тут, під цим покривом, був він; тут була й Ліда, яку він підтримував… чи ні, Ліда була вже трохи далі. А ще далі була решта товаришів, на якійсь невідомій відстані. Ось Артем почув голос Івана Семеновича: