Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 67

Віки минали на поверхні землі, народжувалися і вмирали покоління одне за одним, як минають дні й ночі. А маленька скринька, поставлена сюди стародавніми скіфами, що колись жили тут, спокійно стояла в наглухо — замурованій печері… Сутінки довгих віків огортали скриньку, тиша й німотність чуйно охороняли її. І ось аж тепер люди нової, молодої Радянської Країни знайшли цю пам’ятку сивої старовини. Вони винесуть її на поверхню, вони відкриють її…

— Дмитре Борисовичу, а що в цій скриньці може бути?

— На це запитання, Артеме, вам міг би відповісти, та й то невірно, хіба що якийсь оракул. Бо вони вгадували що завгодно — і завжди однаково брехливо. Можливо, дорогоцінності, можливо… та ні, навіщо гадати? Тим більше, що я, при всьому моєму бажанні, не можу згадати аналогічних випадків з археологічної практики. Траплялися знахідки в курганах, знахідки в місцях поховань, знахідки під час розкопів стародавніх селищ. Але така скринька…

Дмитро Борисович лагідно погладив рукою скриньку.

— Така скринька сама по собі, в замурованій печері — такого не траплялося, якщо мене не зраджує пам’ять. Ну, гаразд, рушаймо! Кажуть, ранок від вечора розумніший. Для нас, в усякому разі, сонячне світло буде тепер зручніше, ніж світло карбідок.

Археолог з великою обережністю підняв скриньку й попрямував до виходу.

— Світіть, Артеме, світіть! Я боюсь спіткнутися і впасти.

— Єсть, Дмитре Борисовичу!

Артем бачив поперед себе високу постать археолога, що ступав обережно, тримаючи загадкову скриньку, закриту багато віків тому, скриньку з її таємничим змістом. Дмитро Борисович казав: «Можливо, там дорогоцінності, можливо, ще щось…» Що ж саме? Які скарби, які несподіванки ховає в собі ця невеличка скринька з напівстертими візерунками на кришці?

Хоч би скоріше опинитися дома, показати скриньку всім — і відкрити її! Перед очима запального юнака вже поставали дивні речі, що їх вони, безумовно, знайдуть у скриньці. Золота корона скіфського вождя, наприклад. Чи носили скіфські вожді корони? Ясно, що в скриньці мусять бути тільки дорогоцінні речі! Інакше — навіщо було б так далеко ховати її та ще замуровувати в окремій печері?

Ой, як же повільно йде Дмитро Борисович! Корона скіфського вождя! Це буде гідним внеском навіть до славнозвісної золотої скіфської колекції Ермітажу, про яку говорив Дмитро Борисович. Мерщій, мерщій! Артем не може більше ждати, його серце готове вистрибнути з грудей від нетерпіння. Що всередині загадкової скриньки?

Що в ній?

2. ЗАПОВІТ ПРОНІСА

— Чудовий ранок! Правда, Діано?

Замість відповіді собака лише коротко, але виразно гавкнула. Вуха її стирчали вгору. Ліда на повні груди вдихала свіже, запашне повітря:

— Ах, як хороше!

Вона стояла на невисокому пагорку. Буйний зелений бур’ян доходив їй до колін, ніжне, тепле проміння ранкового сонця: пестило їй обличчя, легенький вітер лоскотав шию і невидимими невідчутними пальцями перебирав їй кучері.

— Ти не знаєш, де наш Артем, Діано? Такий він учора був ображений, такий сердитий! А сьогодні зник кудись. Може, купатися пішов? Ану, біжімо до річки, Діано! Хто швидше?

Річка була за пагорком, її примхлива течія обтікала пагорок майже з трьох боків. Забувши про фізкультурні правила, Ліда мчала вниз, розмахуючи руками, стрибаючи через бур’ян, нестримно сміючись. Діана, зрадівши несподіваній забаві, вирішила, здавалось, показати всі свої здібності. Вона блискавкою пролетіла над бур’яном, одним стрибком випереджаючи дівчину, ховалася на мить у траві — і виринала звідти, мов шалена, ладнаючись на ходу схопити Ліду за спідницю. Ліда відмахувалась від неї, викручувалась, тікала — все одно Діана легко наздоганяла її всюди, радісно гавкала, лагідно й обережно хапала за руки зубами, випускала і знов хапала, граючись з дівчиною, як кіт з мишею.

Ця гра тривала кілька хвилин. Раптом Діана спинилась. Вона мов застигла, придивляючись до чогось.

— Що таке?

Діана коротко гавкнула — зовсім не так, як гавкала досі. Це мусило означати «увага»!

— Та що трапилось? Що там таке? Ага, та це ж наші!

Тепер Ліда бачила й сама. Далеко на пагорку йшли двоє, вирізьблюючись темними силуетами на ясному фоні неба. Один, передній, ішов вільніше, він розмахував руками, мов розсуваючи перед собою бур’ян. Це був Дмитро Борисович. Здавалось, можна було помітити навіть його гостру борідку, коли він повертався до другого, що йшов позаду. А повертався він майже через кожні кілька кроків. Позаду йшов безумовно Артем. Але чому він такий незграбний? Мов розучився ходити. Він щось несе? Так, щось схоже на чемодан або скриньку, несе просто поперед себе в руках. Обережно ступає ногами, щоразу вибираючи певне місце. Ось він спіткнувся — і відразу Дмитро Борисович підскочив до нього, заговорив, гнівно жестикулюючи. А потім узяв від Артема його вантаж. Вони помінялися ролями. Тепер попереду йшов Артем, а Дмитро Борисович ніс той чемодан чи щось інше так само обережно, як досі робив Артем.

— Що це вони несуть, Діано? — замислено мовила Ліда. — Стежка ця веде з Гострого бугра. Ідуть вони додому…

Раптова думка майнула їй в голові. Ліда аж підстрибнула й закричала:

— Артеме! Артеме! Звідки ви йдете?

Спочатку Артем не чув. Потім він озирнувся, побачив Ліду і неуважно махнув рукою назад, у напрямі Гострого бугра.

— Що? Звідки?

Але обидві постаті вже зникали за пагорком. Гукати далі було недоцільно. Ліда глянула на Діану, собака на неї. Але тепер гратися вже не хотілось.

— Біжімо додому, Діано! Поки вони повільно спустяться з пагорка, ми встигнемо добігти й зустріти їх!..

Ліда помилилася. Артем і Дмитро Борисович випередили її. І коли дівчина, захекавшись, вбігла до хати, вона встигла почути лише останні слова Дмитра Борисовича:

— І ось вона, Іване Семеновичу, та скринька, що її ми знайшли в замурованій печері. Головне, мушу сказати, завдяки цьому юнакові. Він помітив її під порохом, так. Спостережливе, знаєте, око у нашого Артема, так!..

На столі, перед відгорнутими назад паперами й планами, стояла невеличка скринька. Іван Семенович з цікавістю оглядав її з усіх боків. Артем стояв поруч з радісною, веселою усмішкою. «Так ось що вони несли тоді! І цю скриньку знайшов Артем?..» Обережно Ліда підійшла до стола. Старовинна чорно-зеленувата скринька з якимись напівстертими візерунками на кришці, запорошена, незграбна.

— М-да, нібито дуже стара річ, — промовив Іван Семенович задумливо. — Чимало, мабуть, років пройшло повз неї…

— Чимало, чимало! — мов зрадів Дмитро Борисович. Він примружив очі, замріяно підвів голову, розтираючи між пальцями лівої руки свою гостру борідку. — Чимало! Я думаю — тисячі дві років…

Дмитро Борисович, швидко сфотографувавши скриньку на столі, заходився відкривати її. Робив він це наче тільки для того, щоб задовольнити загальну зацікавленість. Мовляв, — я зовсім не хотів би поспішати, це лише тому, що ви всі просите! Але досить було поглянути на його обличчя, досить було прислухатись до схвильованих ноток у його голосі, щоб зрозуміти: досвідчений археолог і сам ледве стримував своє нетерпіння.

Він командував:

— Обережно! Артеме, розкладіть чистий папір, щоб жодна крихітка не зникла, не загубилася! Розумієте, жодна крихітка!

— Крихітка знання, Дмитре Борисовичу?

— Так, знання! Лідо, посуньтеся праворуч! Так буде ясніше. Прошу, Іване Семеновичу! З якого ж боку її відкривати?..

На скриньці залишилися тільки сліди замка. Очевидно, не він тримав кришку. Але вона ніби приросла до скриньки протягом сторіч. Найобережнішими рухами Дмитро Борисович пробував натискати й підіймати кришку з усіх боків. Вона не піддавалася.

— Дозвольте, я спробую, — запропонував Іван Семенович. — Здається, мої руки міцніші… Та не бійтеся, я зовсім не хочу її ламати!

— Вона може розсипатись, Іване Семеновичу! Обережніше!

Іван Семенович нахилився над скринькою. Почувся легкий тріск. І цього було досить, щоб археолог жахнувся.