Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 111

— Вам, дівчинко, теж треба буде погодитися… ну, кивнути головою, чи що…

Саме в цей момент чорнявий перекладач, виконуючи наказ Дорбатая, звернувся до Ліди. Що залишилося робити дівчині? Губи її тремтіли, вона нервово стискала зв’язані за спиною руки. Але вислухала чорнявого, намагаючись удавати спокій, і потім схвально кивнула головою. І тоді для неї все стало ясно. Вона цим дала згоду стати дружиною Гартака, що враз зрадів і швидко заговорив з Дорбатаєм. Дівчина схилила голову. Вона боялася, що знепритомніє. Голос Івана Семеновича допоміг їй взяти себе в руки:

— Лідо, не хвилюйтеся. Від нашої умовної згоди до її виконання — велика віддаль. Не хвилюйтеся: цим ми вигадуємо час і даємо товаришам змогу визволити нас.

— А коли він просто звідси забере мене до свого намету? Що тоді буде зі мною? Що я робитиму тоді?..

Дівчина мало не плакала. Іван Семенович заспокоював її, намагаючись вкласти в свої слова якнайбільше бадьорості:

— Все це не робиться так швидко, Лідо. Не забувайте, що Гартак тепер вождь. І одружитися з вами він міг би тільки з великою урочистістю. А до того ми матимемо чимало часу… Та й Артем з Дмитром Борисовичем не сидітимуть даром…

Так чи інакше, іншого виходу не було. Ліда розуміла це й сама. Проте вона не мала сили подолати в собі почуття моторошності. На щастя, чорнявий перекладач, виконуючи дальші накази Дорбатая, виразно запросив обох полонених вийти з намету. Ліда відчула, що їй стало легше дихати: головне, не бачити огидного обличчя Гартака!

Чорнявий супроводив полонених, залишаючись з ними в кільці озброєних віщунів. Він весь час говорив, певний, що чужинці розуміють його. І, справді, дещо вони зрозуміли — хоча б з його жестів. Їх можна було перекласти на звичайну мову приблизно так:

«Тікати не можна, ви ж бачите, скільки навколо вас озброєних людей. Навіть не пробуйте, бо вас тоді заб’ють!»

Така ж велика охорона була і круг намету, куди привели полонених. Тут на великому килимі перед полоненими поставили їжу і розв’язали їм, нарешті, руки. Геолог похмуро посміхнувся:

— Бачите, Лідо, це перші наслідки того, що ми погодились на пропозиції Дорбатая. Звісно, краще було б знати як слід, в чому саме вони полягають. Проте ми з вами встигнемо ще це зробити. А з розв’язаними руками навіть і думати якось зручніше, га?

Дівчина мовчки схилила голову: вона дуже-дуже втомилася…

До ранку полонених ніхто не турбував, не заходив у намет. Тільки охорона й нагадувала про те, що Дорбатай і Гартак цього разу вирішили якнайпильніше оберігати чужинців.

А ранком Іван Семенович спокійно й виразно сказав Ліді, мовби справа йшла про якісь зовсім звичайні речі:

— Слухайте мене, Лідо. Наше гасло — витримка і обережність. Нічим не дратувати Дорбатая й Гартака. Хай вони будуть певні, що ми цілком скорилися…

— Навіть на те, щоб я стала дружиною Гартака?

— Зрозумійте, Лідо, поки що ми безпорадні. Поки що… не надовго, я певний. Я чекаю звістки від товаришів.

Вдень полонених повели на відправу. Вона відбувалася поблизу тієї самої священної купи хмизу, де Артем переміг Дорбатая. Тепер Дорбатай святкував свою перемогу, хоч відправа відбувалася й на честь померлого Сколота. Старий віщун зовсім не збирався позбавити Сколота тієї пошани, на яку він мав право, бувши вождем племені. Навпаки, урочиста церемонія лише мусила довести скіфам, що братерська любов Дорбатая до Сколота примушує його, незважаючи на наглу смерть вождя, поховати тіло померлого за всіма священними звичаями. Боги покарали Сколота — хай! Але він був великим вождем, тому він мав право на всі урочисті церемонії, які, до речі, привернуть до себе всю увагу народу. Похорон провадитиме головний віщун Дорбатай, він говоритиме з суворими богами, він керуватиме всіма пишними обрядами, — наскільки все це мусило збільшити його вплив, його силу!

Не гаючи часу, Дорбатай уже починав свою дальшу гру, підготовку до поховання. На честь померлого вождя Сколота приносилися людські жертви. Цього дня під ножами віщунів загинуло троє рабів. Натовп скіфів мовчки стежив за кривавою церемонією. Полонені чужинці стояли серед почту Гартака. Збираючи всі сили, Іван Семенович підтримував Ліду, що сховала голову на його плечі, затуляла вуха і лише час від часу здригалась.

Ця жорстока церемонія справила на дівчину гнітюче враження; принаймні з годину після неї вона лежала в наметі, майже непритомна. Іван Семенович вирішив дати Ліді спокій і навіть не пробував утішати її. Так було найкраще.

Проте несподівано залунали гучні вигуки віщунів і всієї охорони, що була коло намету. Мовби всі віщуни й воїни чогось злякалися. Раптом Ліда підвела голову, очі її заблищали.

— Діана! Діана! — вигукнула вона. — Іване Семеновичу, це Діана!

Справді, тепер уже виразно чути було гарчання Діани. Вона підбігла ближче до намету, загарчала ще раз — і опинилася в наметі. Віщуни не насмілилися затримати її. Діана кинулась до Івана Семеновича, до Ліди, радісно лизала руки своїх друзів. Сміючись, іще з сльозами на очах, Ліда цілувала Діану. А Іван Семенович, мов заздалегідь знаючи, помацав нашийник Діани, витягнув звідти клаптик паперу, подивився на нього і, посміхаючись, подав Ліді:

— Вам лист, люба дівчинко. Нібито від нашого Артема…

— Чому мені? — здивувалась Ліда.

— Цього вже не знаю, — знов посміхнувся геолог. — Проте дуже прошу вас, принаймні, переказати мені його зміст… звісно, зовсім оминаючи особисті справи…

Ліда зашарілася. Але цікавість до листа переважила — і, не відповідаючи на жарт, дівчина почала вголос читати лист від Артема.

— Так, — мовив Іван Семенович, вислухавши. — Треба відповісти. Прошу, Лідо, беріть оцю мою записну книжку, пишіть. Розкажіть Артемові про те, що сталося з нами… ну, і додамо ще дещо.

Ліду не треба було підганяти. Через хвилину вона старанно писала якнайдрібнішим почерком, розповідаючи Артемові все, що могло вміститися на двох аркушиках паперу. Лист її закінчувався так:

«І вже коли писали тобі, довелося увірвати, бо до нашого намету зайшов сам Гартак з кількома рабинями. Він намагається бути поважним, у бронзовому шоломі вождя, але такий самий гидкий, як і без шолома. Раби принесли коштовні речі — золоті оздоби, килими, чаші та різне вбрання. Поклали переді мною й пішли. А Гартак указав мені на них рукою — мовляв, усе де для мене. Це були його подарунки!

Я не встигла щось сказати, як Іван Семенович мовив:

— Прийміть, Лідо! Удавайте, наче все це вас дуже цікавить і ви задоволені, навіть захоплені подарунками!

Наскільки зуміла, я виконала наказ. Здається, Гартак пішов задоволений. А як це противно! Адже він дивиться на мене, як на свою майбутню дружину, Артеме! Мерзенний убивця свого батька!..

Проте Іван Семенович каже, що все йде як слід:

— Чим більше Гартак віритиме, що ви, Лідо, погодилися, тим менше перед нами буде небезпек. Головне — ждати і відтягувати події!

Тепер щодо Гер. Я кілька разів чула це слово в розмовах віщунів. Звісно, я не знала, що воно означає. Але, мабуть, і справді така подорож відбудеться. Я й сама помітила, що скіфи неначе збираються кудись. Бачила, як лагодять вони вози і складають намети, знімають з них усякі оздоби. Я тільки не знаю, коли саме вони вирушать. Але, мабуть, незабаром, бо інакше навіщо було б зараз готуватися?..

Ти кажеш, Артеме, що раби — наші друзі і обіцяєш все пояснити згодом. Та хіба це новина? Адже з самого початку нашого перебування тут, під землею, ми твердо встановили наш шлях, який вів до народу, до пригноблених. Адже ми радянські люди — і іншого шляху в нас не могло бути. А тепер, коли йдеться про повстання, — як хочеться нам обом з Іваном Семеновичем бути на волі, щоб узяти справжню участь у тому повстанні! Ось чому Іван Семенович (і я теж) дуже просимо тебе сповістити докладно про все, що робиться в цьому напрямі. Іван Семенович каже, що йому треба знати; у нього є якісь свої міркування. Щодо мене — ах, Артеме, мерщій зроби щось, щоб звільнити нас!