Країна розваг - Кінг Стівен - Страница 28

— Що у вас для мене є, містере Паркс?

— Повно всього. Для початку візьми в сараї з інструментами відро воску «Тертл». І не затримуйся там, щоб почесати язиками зі своїми друзяками. Тоді підеш у Жах і натреш воском усі вагончики. — Тільки, звісно, він промовив «вааагончики». — Ти ж знаєш, що ми їх раз на сезон натираємо, га?

— Насправді не знаю.

— Господи, як малі діти, їй-бо. — Він загасив недопалок цигарки ногою, потім попідняв ящик з-під яблук рівно настільки, щоб закинути його вглиб. Так, неначе від цього недопалок перестане існувати. — І гляди, щоб постарався мені, малий, бо знов пошлю те саме робити. Втямив?

— Втямив.

— Молодець. — Він вставив собі у дзьоб наступну цигарку і покопирсався у кишенях штанів, шукаючи запальничку. З огляду на рукавички, довелося потрудитися. Врешті-решт його пошуки мали успіх, він прикурив і завмер. — Чого дивишся?

— Нічого.

— Тоді бігом марш. І світло там увімкни, щоб видно було, якого дідька ти робиш. Знаєш же, де вимикачі?

Я не знав, але подумав, що знайду їх без його допомоги.

— Так.

Едді подивився на мене кисло.

— Це ж треба, який розумник. — «Розуууумник».

Металеву коробку з написом СВТЛ я знайшов на стіні між «Музеєм воскових фігур» і «Кімнатою діжки та моста». Відчинивши її, ребром долоні повмикав усі вимикачі. З повним освітленням «Дім жаху» мав би втратити всю свою дешево-зловісну атмосферу містики, але чомусь цього не сталося. У кутках досі громадилися тіні, а з-за тонких дерев’яних стін атракціону чулося завивання вітру (доволі сильного того ранку) і стукала десь напіводірвана дошка. Я подумки відзначив, що її слід знайти й прибити.

В одній руці в мене теліпався дротяний кошик. У ньому лежали чисті ганчірки й стояла велетенська економбанка воску «Тертл». Усе це я проніс через «Похилу кімнату» (тепер перехняблена на правий бік підлога застигла в такому положенні) в галерею. Подивився на автомати для скіболу і згадав несхвальний відгук Ерін: «Невже вони не знають, що це повна обдирайлівка?» Від цього спогаду я усміхнувся, та серце однаково сильно калатало. Бо я знав, що зроблю, коли закінчу виконувати завдання.

Вагончики (загалом їх було двадцять) стояли в ряд у місці висаджування пасажирів. Тунель, що вів у нутрощі «Дому жаху», освітлювали не стробоскопічні блимавки, а дві яскраві білі лампочки. У такому світлі він видавався значно прозаїчнішим.

Я був упевнений, що за все літо Едді навіть вологою ганчіркою тих вагончиків не протирав, а це означало, що треба почати з миття. Що, у свою чергу, означало, що треба принести з сараю-підсобки мильний порошок і наносити декілька відер води з-під найближчого робочого крана. Поки я помив і сполоснув усі двадцять вагончиків, настав час перерви, але я вирішив працювати замість іти на заднє подвір’я чи на лежбище, щоб випити кави. І там, і там я міг здибати Едді, а я вже достатньо наслухався його бурчливої дурні як на один ранок. Тому я перейшов до полірування: накладав віск «Тертл» товстим шаром і розмазував, переходив од вагончика до вагончика, надавав їм блиску під електричним світлом, аж поки вони всі до одного не засяяли, як новенькі. Хоча навряд чи це помітить наступний натовп шукачів гострих відчуттів, коли збереться тут перед своєю дев’ятихвилинною поїздкою. На той час, коли я закінчив, з рукавичками можна було попрощатися. Потрібно було купувати нову пару в міському господарчому магазині, а хороші коштували недешево. Мене розважила думка: що сказав би Едді, якби я виставив йому рахунок.

Кошик із брудними ганчірками й воском «Тертл» (банка вже майже спорожніла) я залишив біля виходу з галереї. Було десять хвилин по дванадцятій, але на той час мій голод був пов’язаний не з їжею. Я потягнувся, щоб розігнати біль у м’язах рук і ніг, та пішов туди, звідки вирушав потяг. Зупинився, щоб помилуватися вагончиками, які м’яко виблискували у світлі лампочок, а тоді повільно пішов уздовж колії углиб «Дому жаху».

Проходячи під Верескучим черепом, я мусив нагнути голову, хоч тепер він був підтягнутий догори й там зафіксований. За ним починалася темниця, де таланти з команди «Доберман» під проводом Едді Паркса старалися (здебільшого успішно) своїми стогонами й виттям налякати до смерті дітлахів різного віку. Тут я зміг знову випростатися, бо стеля в цьому приміщенні була висока. Кроки відлунювали від дерев’яної підлоги, пофарбованої під камінь. Я чув своє дихання — шорстке й сухе. Мені було страшно, розумієте? Том радив мені триматися подалі від цього місця, але Том був мені не указ, так само, як Едді Паркс. У мене були «Дорз», був «Пінк Флойд», але мені потрібно було більше. Мені потрібна була Лінда Ґрей.

Між темницею та кімнатою тортур рейка опускалася й описувала подвійний S-подібний вигин. Там вагончики набирали швидкість і добряче струшували відвідувачів, підкидаючи їх у різні боки. «Дім жаху» був темним атракціоном, та під час роботи єдиною темною частиною шляху був цей відрізок. Напевно, саме тут убивця дівчини перетяв їй горло й викинув тіло. Як швидко він діяв і якими точними та вивіреними були його рухи! За останнім поворотом пасажирів поїзда засліплювало розмаїття різнобарвних спалахів стробоскопічних ламп. І хоча з Тома слова було не витягти, я був цілковито певен, що саме тут він і бачив те, що бачив.

Я повільно йшов уздовж подвійного S-подібного вигину і думав, що Едді не погребує пожартувати наді мною і вимкнути робоче світло, якщо почує мої кроки. Залишити мене тут, щоб я навпомацки пробирався місцем убивства під акомпанемент вітру і стукіт дошки надворі. І якщо припустити… лише припустити… що дівчина простягне в темряві руку і торкнеться моєї, так, як це зробила Ерін того прощального вечора на пляжі?

Але світло горіло. Біля рейки не проявилося жодної скривавленої сорочки й рукавичок, які б примарно світилися. А коли я підійшов до того місця, де, на моє переконання, все і сталося, перед самим входом у кімнату тортур, там не стояла дівчина-примара і не простягала до мене рук.

Та все-таки щось там було. Я тоді це точно знав і знаю досі. Повітря було холоднішим. Не настільки холодним, щоб я бачив, як з рота пара іде, проте так, безумовно, холоднішим. На руках, ногах і в паху в мене виступили сироти, а волосся на потилиці стало сторч.

— Покажися, — прошепотів я, почуваючись дурним і переляканим. Бажаючи, щоб це сталося, і сподіваючись на протилежне.

І почувся звук. Довге, повільне зітхання. Не людське, анітрохи. Воно прозвучало так, наче хтось відкрутив невидимий паровий клапан. А тоді все стихло. Більше жодних зітхань. Принаймні того дня.

— Щось ти довго, — завважив Едді, коли за чверть перша я нарешті з’явився. Він сидів на тому самому ящику з-під яблук, в одній руці тримаючи залишок сендвіча з беконом, латуком і томатами, а в іншій — пінополістироловий кухлик із кавою. Я був брудний від шиї до ніг. А Едді сидів свіжий, як маргаритка.

— Вагончики були дуже брудні. Мені довелося їх помити перед тим, як накладати віск.

Едді відхаркнув і сплюнув, вигнувши шию.

— Якщо хочеш медаль, у мене закінчилися. Іди знайди Гарді. Він сказав, слід спускати воду зі зрошувальної системи. Такому ледарю, як ти, там є що робити аж до кінця дня. А як упораєшся раніше, приходь до мене, я тобі ще щось підшукаю. У мене цілий список, повір.

— Добре. — На радощах я пішов мало не підстрибом.

— Малий!

Я неохоче розвернувся.

— Бачив її там?

— Га?

Едді неприємно посміхнувся.

— Не гакай мені. Я знаю, що ти там робив. Не ти перший, не ти останній. Ти її бачив?

— А ви коли-небудь її бачили?

— Нє. — Він дивився на мене: маленькі хитрі оченята-буравчики визирали з двох щілин на вузькому засмаглому обличчі. Скільки йому було років? Тридцять? Шістдесят? Годі було визначити, так само, як і те, чи каже він правду. Та мені було однаково. Я просто хотів пошвидше від нього втекти. У його товаристві було якось моторошно.