Країна розваг - Кінг Стівен - Страница 22

— Той день, коли я почну тусуватися з тими анорексичними шльондрами, які цілими днями тільки те й роблять, що комбінують різні варіанти одного й того самого одягу, стане днем, коли я залізу до себе в сраку і здохну! — Чомусь ця вульгарність безмежно мене потішила. Може, тому, що Венді була ветераном руху комбінаторок одягу. — Ти, Томасе Патріку Кеннеді, просто боїшся, що ми справді її побачимо і тобі доведеться взяти назад усі свої слова про Мадам Фортуну, і примар, і НЛО, і…

Том здійняв руки догори.

— Я здаюся. Станемо в чергу з рештою лохів… тобто ховрашків… і вирушимо оглядати «Дім жаху». Єдине, на чому я наполягаю, — щоб це було вдень. Мені потрібно відіспатися, щоб бути красивим.

— Це точно, — сказав я.

— Чути це від людини на вигляд такої, як ти, щонайменше кумедно. Джонсі, передай пиво.

Я передав йому пиво.

— Розкажи, як усе пройшло зі Стенсфілдами, — попросила мене Ерін. — Вони тебе всього залили сльозами й назвали своїм героєм?

Описана картина доволі близько відтворювала правду, але я не хотів цього казати.

— Батьки поводилися нормально. Мала сиділа в куточку, читала «Скрін тайм» і казала, що своїми маленькими оченятами бачить Діна Мартіна.

— Місцевий колорит можеш опустити, одразу переходь до суті, — сказав Том. — Грошей тобі дали?

Я саме замислився над тим, що дівчинка, яка з такою пошаною називала імена знаменитостей, могла в той час лежати в комі. Або в труні. Тому, заскочений зненацька, я відповів чесно.

— Батько пропонував мені п’ятсот доларів, але я не взяв.

Том вирячив на мене очі.

— Що-що?

Я подивився на залишки смора в руці. Маршмелоу потік на пальці, тому я викинув його в багаття. Я був уже ситий. А ще збентежений і сердитий через те, що так почуваюся.

— Цей чоловік намагається підняти свій бізнес, і судячи з того, як він мені про нього розказував, справи його можуть або піти вгору, або покотитися вниз. А ще в нього вагітна дружина і дитина. Навряд чи він може собі дозволити розкидатися грішми.

— Він не може? А ти можеш?

Я кліпнув очима.

— А що я?

Я й досі не знаю, чи Том тоді справді розсердився, чи просто вдав сердитого. Думаю, починалося все з гри, та потім він розійшовся не на жарт, бо до нього дійшло, що я зробив. Мені достеменно не відомо, яка там у нього вдома ситуація, але я знаю точно, що він жив від зарплатні до зарплатні й не мав машини. Коли хотів повезти Ерін на побачення, брав мою… і завжди чітко — я б навіть сказав, педантично, — сплачував за використаний бензин. Гроші мали для нього значення. Такого відчуття, що вони мають над ним повну владу, не було, проте так, вони мали для нього велике значення.

— Ти вчишся в університеті на чесному слові, так само, як Ерін і я, а робота в «Джойленді» нікому з нас не простелить дорогу в лімузин. Ти що, здурів? Тебе мати на долівку впустила в дитинстві?

— Заспокойся, — сказала йому Ерін.

Але Том не звернув на неї уваги.

— Тобі так хочеться весь осінній семестр наступного року вставати рано, щоб знімати брудні після сніданку тарілки з конвеєра в «Комонзі»? Напевно, так, бо п’ятсот баксів — це саме семестр навчання в Ратґерському. Я в курсі, бо вступив до того, як пощастило знайти репетиторство. Знаєш, як я протримався перший рік навчання? Писав реферати для багатеньких братчиків, чиєю спеціалізацією була професійна пивологія. Якби мене зловили на цьому, то усунули б від занять на семестр, а то і взагалі вигнали б. Я тобі скажу, до чого призвів твій широкий жест: ти викинув на вітер двадцять годин на тиждень, які міг би присвятити навчанню.

Тут він зрозумів, що читає нотації, облишив це діло і широко всміхнувся.

— Або заграванню зі стрункими дівчатками.

— Я тобі покажу струнких. — З цими словами Ерін накинулася на нього, і разом вони покотилися по піску, Ерін лоскотала Тома, він репетував (але не надто переконливо), щоб вона з нього злізла. Мене це влаштовувало, бо не хотілося продовжувати тему, яку він порушив. Я сам, схоже, прийняв уже деякі рішення, і все, що лишалося, — почекати, щоб моя свідомість сприйняла новину.

Наступного дня, о чверть на четверту, ми стояли в черзі перед «Домом жаху». Квитки перевіряв хлопець, якого звали Брейді Вотермен. Я пам’ятаю його, бо він теж добре виконував роль Гові. (Але, суто заради справедливості мушу додати, не настільки добре, як я.) Брейді, ще на початку літа доволі повний, тепер був стрункий і підтягнутий. Носіння шкури могло заткнути за пояс будь-яку програму здорового харчування.

— Народ, ви що тут робите? — спитав він. — Я думав, у вас вихідний.

— Ми мусили побачити один-єдиний темний атракціон «Джойленду», — сказав Том, — і я вже відчуваю втіху від цього драматичного поєднання — Бред Вотермен і «Дім жаху». Ідеальна пара.

Брейді скривився.

— Я так думаю, ви всі полізете в один вагончик?

— У нас немає іншого виходу, — відповіла Ерін. Нахилилася ближче до відстовбурченого вуха Брейді та інтимно прошепотіла: — У нас гра на бажання.

Поки Бред міркував над цим, кінчик його язика торкнувся середини верхньої губи. Я буквально бачив, як він розраховує можливості.

— Діти, не затримуйте черги, — заговорив чоловік із черги за нами. — Я так розумію, там всередині кондиціонери, і мені дуже хотілося б швидше туди потрапити.

— Ідіть, — сказав нам Бред. — Руки в ноги й чухайте звідси. — У виконанні Бреда то був просто-таки раблезіанський дотеп.

— А там є примари? — спитав я.

— Сотні. Хай вони всі вас там за дупи хапають.

Ми почали з «Дзеркального особняка Містеріо». Ненадовго зупинилися, щоб подивитись, як наші постаті то видовжуються, то приплющуються. Трохи для порядку похихотівши, ми по крихітних червоних точках внизу деяких дзеркал вийшли прямісінько до «Музею воскових фігур». Завдяки цій таємній карті ми прибули на місце набагато раніше, ніж інші учасники нашої групи, котрі блукали дзеркальною залою, сміялися і стукалися лобами в дзеркала, нахилені під різними кутами.

На Томове розчарування, у «Музеї воскових фігур» не було вбивць, самі політики й знаменитості. Обабіч дверей відвідувачів зустрічали усміхнений Джон Ф. Кеннеді та Елвіс Преслі у спортивному костюмі. Проігнорувавши табличку «РУКАМИ НЕ ЧІПАТИ», Ерін бринькнула на Елвісовій гітарі.

— Ненастроє… — почала вона і сахнулася, бо зненацька Елвіс ожив і заспівав «Не можу не закохуватися в тебе».

— Піймалася! — радісно вигукнув Том і пригорнув її до себе.

Двері у глибині «Музею воскових фігур» вели в «Кімнату діжки та моста», де двигтіла машинерія, небезпечна на вигляд (хоча так тільки здавалося), і блимали стробоскопічні світильники кольорів, які ніяк між собою не поєднувалися. Ерін перейшла на той бік по трясучому перехиленому мосту Козла, тоді як хоробрі мачо, що її супроводжували, наважилися ступити на «Діжку». Я невпевнено протупцяв свій шлях, хитаючись, мов п’яний, але впав лише раз. Том зупинився посередині, виставив уперед руки й ноги, ставши схожим на паперову ляльку, і рвучко розвернувся на всі триста шістдесят градусів.

— Годі, дурнику, ти в’язи собі скрутиш! — вигукнула Ерін.

— Не скрутить, навіть якщо впаде. Там м’яко.

Том приєднався до нас, усміхнений і почервонілий до коренів волосся.

— Це розбудило клітини мозку, які спали, відколи мені було три роки.

— Так, але як щодо тих, які щойно загинули? — підколола його Ерін.

Далі була «Похила кімната», а за нею — ігрова галерея, в якій багато підлітків грали в пінбол та скібол[37]. Ерін трохи поспостерігала за грою в скібол, склавши руки на грудях. На її обличчі читався осуд.

— Невже вони не знають, що це повна обдирайлівка?

— Люди приходять сюди для того, щоб їх обдерли, — зауважив я. — Це теж свого роду атракціон.

— А я думала, це Том у нас цинік, — зітхнула Ерін.

На дальньому боці пасажу, під освітленим зеленим черепом, висіла табличка з написом: «ДАЛІ — „ДІМ ЖАХУ“! СТЕРЕЖІТЬСЯ! ВАГІТНІ ЖІНКИ Й ЖІНКИ З МАЛИМИ ДІТЬМИ МОЖУТЬ ВИЙТИ ЛІВОРУЧ».