Арахнофобія - Сорока Юрій В. - Страница 9

– Тридцять гривень.

– Що?! – Ярослав розплющив очі й поглянув навколо.

– Приїхали. Три червінці, прошу – погляд утомленого спекою кота не змінився ні на йоту. Його нічого не турбувало, окрім виконаної роботи і плати, яку мав за неї отримати. Таких мерці не турбують. Ярослав витяг потрібну суму й поклав на простягнену долоню.

– Дякую.

– Прошу.

Ярослав вийшов на вулицю і притримав дверцята авто.

– Слухай, тебе мерці не турбують?

– Хто? – кіт під сонцем розплющив одне око.

– Мерці.

– Усе по тарифу, шановний, давайте не будемо! – кіт розплющив друге око і навіть приготувався зашипіти.

– Заспокойся, друже, – Ярославу стало соромно за себе. Навіщо він розпочав цю розмову? – Я не про гроші.

– Про що ж тоді?

– Про життя. Не переймайся, удачі тобі.

– І тобі не слабувати.

Легковик, пискнувши гумою, скочив у потік транспорту і за мить уже прямував геть. Ярослав, не озираючись, покрокував до будівлі готелю, розташованої неподалік.

Барбара Красовська була у номері сама. Першим, що впало в око Ярославу, було її бліде, без кровинки, обличчя. На ньому, цього разу без жодного сліду косметики, були добре помітними зморшки й прожилки, які залягли в куточках очей і губ. Апартаменти, очевидно одні з найдорожчих у готелі, були напівтемними, як і уявляв собі Ярослав – вікна, прикриті важкими гардинами, жовтуватий вогник нічника на столику біля зім'ятого ліжка і невиразна пляма телевізора на стіні. Телевізор показував лише блакитний фон.

– Дозвольте висловити мої співчуття, пані Барбаро. Я не зміг вам допомогти, хоча ви й розраховували на мене.

Красовська відійшла вбік, запрошуючи Ярослава зайти.

– Дякую вам. Заходьте. Для мене зараз будь-чий візит кращий, аніж самота, – голос у неї був слабкий, напівсонний, точнісінько такий, яким Ярослав почув його по телефону. – Вибачте, пригощати вас не буду.

– Не варто вибачатись, я просто хотів поговорити з вами.

Красовська з виглядом смертельно втомленої людини сіла у фотель, указавши на крісло навпроти. Ярослав скористався з її прикладу.

– Ви бачили його? – раптом запитала вона.

– Так.

– Мені телефонували… З міліції. Щось твердили про впізнання. Я не змогла. Виникло таке відчуття, що, як тільки побачу його, втрачу свідомість. Це понад мої сили…

– Я розумію вас.

– Телефонувала мама Євгена. Вона звинувачує мене. Мовляв, не потрібно було відпускати його самого. Це надто жорстоко. Вона не може докоряти мені більше, аніж картаю себе сама. Лише новий біль… Але вам це, мабуть, не цікаво. Навіщо ви прийшли? Якщо грошові питання, я не хочу про них чути. Аванс цілком ваш, – вона затулила обличчя долонями й нестримно заридала. – Краще вам піти.

Ярослав пройшовся поглядом по кімнаті, відшукав дверцята бару у стіні поряд із шафою для одягу і пішов до них. Рішуче відчинив. Дзеркальні нутрощі бару зберігали звичний для дорогих готельних номерів набір – кілька пляшок шампанського, пляшка коньяку, ще кілька посудин зі строкатими етикетками й добрих два десятки різноманітних кришталевих склянок. Не вагаючись, відкоркував коньяк і влив добрячу порцію в невисокий бокал.

– Випийте це, – подав Барбарі. – Усіх проблем не знімає, але допомагає, знаю по собі.

Вона не пручалася, просто взяла бокал і зробила великий ковток. Здавалося, ця жінка настільки вимотана страшним горем, що протистояти зовнішньому впливу в неї не залишається сили. Вона пила коньяк, дивлячись перед собою, і сльози текли з її очей.

– Ви запитували, навіщо я прийшов? – Ярослав повернувся до бару і налив коньяку собі. – Не дивуйтеся, але я не маю відповіді на ваше запитання. – Він сів навпроти неї з бокалом у руках і продовжив: – Загинуло троє людей. Цьому має бути причина, а я не звик кидати справи, щойно їх розпочавши. Особливо після того, як мене намагаються вбити під час виконання моїх обов'язків. Я продовжу слідство.

– Вас намагалися вбити? – Барбара на мить перестала схлипувати.

– Не надто наполегливо, але я не звик нікому дарувати такого поводження зі своєю персоною.

Вона допила і поставила склянку на стіл. На кілька секунд заховала обличчя в хусточку, намагаючись витерти сльози.

– Не краще вам залишити все як є?

– Не думаю.

Барбара зітхнула.

– Ми нічим не допоможемо йому. А відчувати себе винною у вашій смерті я не хочу. Гра зайшла надто далеко.

Ярослав повільно похитав головою.

– Ні. Я продовжу розслідування. Цього, врешті-решт, вимагають і отримані від вас гроші. Я звик відробляти свої гонорари.

– Ви мені нічого не заборгували, повторюю.

– І все ж я прийняв рішення.

Ярослав помітив, що Красовська втрачає інтерес до бесіди.

– Я знайду їх, пані Барбаро, – мовив він і встав. – Дозвольте відкланятися.

Коли вона поглянула на нього, у її очах не було сліз. Там був лише холодний метал.

– Що ж, якщо це ваше рішення, не буду боронити. Тоді наша угода в силі. Знайдіть його вбивць, якщо не встигли повернути його мені.

– Саме цим я й вирішив зайнятися. У мене до вас останнє на сьогодні запитання.

Барбара вкотре зітхнула.

– Яке ще запитання?

– Воно стосується друзів Євгена. Сердюка і Мостового. Ви добре знали цих людей?

Вона повільно похитала головою:

– Навпаки. Бачила двічі чи тричі. Навіть до пуття не пам'ятаю, хто з них хто.

– На трупах, знайдених в авто, були дорогі швейцарські годинники. Вам щось про них відомо?

– Ось ви про що… Так, ці годинники подарував їм Євген. Він полюбляв робити людям дорогі подарунки. У нас не було звичаю обговорювати такі речі, отже, якщо він вчинив так, значить, мав на те причини. Можу лише припустити, що він перебував у дружніх стосунках із цими людьми. Це все?

– На сьогодні все.

Ярослав підійшов до дверей.

– Ярику, – раптом почув за спиною, завваживши, що вона вперше назвала його так, як зазвичай називали лише рідні та друзі, – чому наша Україна така… страшна? Чому поляки навчилися жити в цивілізованому світі, а ми все ще не можемо позбутися середньовічного варварства?

Ярослав повернувся.

– Не знаю. Але зроблю все для того, щоб варварів було знайдено й засуджено.

Не очікуючи на відповідь, він причинив за собою двері і швидко покрокував коридором у напрямку ліфтів.

Розділ 8

Двері квартири тьмяно виблискували дорогим лакованим деревом, створюючи контраст із запустінням під'їзду, який не бачив бодай косметичного ремонту вже років двадцять. На дверях висіла табличка з цифрою «14». Ярослав звірився з записником. Так, помилки не було. Він заховав записник і натиснув на кнопку дзвінка, у відповідь почувши з глибини помешкання мелодійний передзвін. За хвилину відчинили. На порозі стояв худорлявий чоловік років тридцяти, з уважними очима і розтріпаним рудим волоссям. Незнайомець був одягнений у добряче поношений спортивний костюм.

– Вам кого? – запитав він, пильно оглянувши Ярослава.

– Моє ім'я – Ярослав Савицький. Я займаюся розслідуванням убивства. А ви, я так розумію, Юрій Сердюк?

– Так, але я вас не знаю, – голос господаря квартири був дещо знервованим, хоча й тихим. – Хіба ми знайомі?

– Поки що не були знайомі. У мене до вас розмова. Вона стосується вашого брата, Антона. Можете приділити мені кілька хвилин?

Юрій нерішуче поглянув на Ярослава, потім повернувся, прислухаючись до чогось у глибині квартири, і нарешті причинив двері, залишаючись назовні.

– Я не можу запросити вас. Розумієте, мама… У неї погане серце. Після вчорашнього відвідування моргу… Господи, я вмовляв її не їхати! Я колись умовляв і Антона. Але мене ніхто не слухає, зовсім ніхто. А потім… Що вам потрібно?

– Лише кілька запитань.

– Добре, я вислухаю вас. Що зможу, скажу. Ходімо.

З цими словами Юрій піднявся на кілька сходинок угору й відчинив запилене вікно, дозволяючи гуркоту вулиці ввірватися до тиші під'їзду. Ярослав вирішив не втрачати часу.