Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу


Сорока Юрій В. - Арахнофобія Арахнофобія

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Арахнофобія - Сорока Юрій В. - Страница 3


3
Изменить размер шрифта:

Коли Ярослав у супроводі Федька зайшов до кав'ярні «Золотий Дукат», пані Красовська вже була там. Увесь вищенаведений опис вірогідної замовниці його, Ярослава Савицького, послуг склався в голові детектива протягом десятка секунд, поки він крокував крізь приємну напівтемряву знаменитої львівської кав'ярні до столика, за яким розташувалась Барбара. Не заховалося від погляду Ярослава й те, що полячка помітно нервувала. Він уклонився, відсунув стілець і сів навпроти. За своїм звичаєм почав розмову тоном упевненої в собі ділової людини:

– Доброго дня, пані Красовська. Радий познайомитися з вами, хоча й щиро жалкую про обставини, завдяки яким ми сьогодні тут ведемо розмову. Отже, хотів би почути від вас докладніше, якої співпраці ви бажаєте з моєю фірмою. Ну і, зрозуміло, всі деталі того, що трапилося з вашими друзями, – м'яким проникливим голосом вимовив Ярослав, демонструючи добре знання польської мови.

– Дякую, що змогли знайти для мене вільну хвилину, – привітавшись нахилом голови, відповіла Барбара українською. – Я добре знаю українську, і це моя рідна мова. Отже, можемо на час залишити польську, хоча ви, я бачу, знаєте її досконало.

Вона на мить замовкла, очікуючи, поки офіціант у синьому джемпері не розставить перед ними філіжанки з кавою, крихітні чашечки і кришталеву цукерницю. Розставивши все, молодик клацнув запальничкою, запалив ароматичну свічку, котра стояла на столику у вкритому зеленню патини бронзовому канделябрі, побажав доброго настрою і пішов до себе за стійку.

Барбара зітхнула і різким рухом зняла окуляри, поглянувши на Ярослава. Її проникливі зелені очі були повні сліз. У погляді читалося лише одне – благання.

– Допоможіть мені! Допоможіть, благаю, бо я вже не знаю, до кого звертатися! – Вона раптом схлипнула і заховала обличчя в долонях.

– Федоре, – підморгнув Ярослав Несторенкові.

Той лише кивнув головою і бігцем подався до бармена. За хвилину вже повертався зі склянкою води.

– Ось, випийте і заспокойтеся. Ми спробуємо допомогти.

Але Барбара вже опанувала себе.

– Дякую. Зі мною все гаразд. Не звертайте уваги, просто два минулих дні стали, напевне, найгіршими в моєму житті. В загальних рисах я вже оповіла панові Федору стан речей. Що ще ви хотіли би знати?

Ярослав зітхнув, відставив чашечку з кавою і дістав блокнот.

– Усе. Я хотів би знати всі обставини цього зникнення. Прошу вас, розповідайте, а я запишу всі важливі для мене деталі.

– Так-так, звичайно, – вона важко зітхнула і заглибилась у спогади.

Розділ З

Її доля була повною змін, зламів і бурхливих подій, котрі приносили в життя наївної дівчини з невеличкого провінційного Червонограда як світлі й радісні дні, так і сивий сум, а подекуди й чорні моменти важкого горя. Вона рано залишилась одна: батьки загинули в автокатастрофі, а брат, котрий був старшим від неї лише на рік, не міг замінити їй сім'ю, котру вона втратила. Невдовзі він пішов до війська і доля занесла його в далекий російський Мурманськ, де мав служити три роки в екіпажі атомної субмарини. Але навіть ті три роки, які здавалися тоді неймовірно довгим терміном сімнадцятирічній Басі, у котрої доля відбирала єдину рідну людину, не стали остаточними в її розлуці з братом. По закінченні строкової служби той вступив до школи техніків, отримав звання мічмана й довіку оселився серед промерзлих сопок Кольського півострова, одружившись із місцевою дівчиною. Листи, якими Олег засипав Барбару в перші місяці служби, були схожі на бурхливий потік. Потік ностальгії, суму за домівкою і придавлених бездушною машиною Радянської армії емоцій вісімнадцятирічного юнака. Але час минав, і потік почав слабшати. За рік він перетворився на річечку інформації про велич і могутність атомного підводного флоту, про міцну чоловічу дружбу, про красу холодного північного краю. Ще за рік звузився до розмірів дрібного струмочка скупих повідомлень про те, що «все гаразд», листівок до дня народження, Нового року і Восьмого березня. Потім і струмок пересох, наостанок донісши до Басі запрошення на весілля Олега і невідомої Даші. Вона проігнорувала запрошення. І не тому, що образилась на брата, ні. Тоді у неї вже було власне особисте життя і вона вважала за справедливе не відповідати. Бася їхала до Польщі, щоб одружитися там із красенем Мартіном, офіцером війська Польського.

Але не судилося довго жити з коханою людиною: за півроку Мартін загинув під час військових навчань. Тоді Бася не повернулася в Україну. Її батьківщиною стала Польща. Там і жила вона увесь цей час. У її житті були інші чоловіки, але лише нещодавно вона по-справжньому покохала. Покохала так, як може покохати зріла жінка, котра стомилася від того, що змушена сама витримувати всі буревії життя. Її обранцем став львів'янин Євген. Здавалося, життя, яке було неприхильним до неї замолоду, вирішило виплатити Барбарі борг – молодий чоловік, що був на п'ять років молодшим від неї, відповів почуттям на її почуття і дуже скоро запропонував їй одружитися. Майже рік було втрачено на оформлення всіх потрібних документів, і, врешті-решт, вони оселилися в будинку Барбари у передмісті Варшави. Майже півроку все було добре. До того часу, коли Євген вирішив відвідати рідних у Львові. Це сталося тиждень тому. Після того лише кілька разів він телефонував до неї у Варшаву. А пізніше, поїхавши з двома друзями відвідати могилу батьків Барбари, зник. Це таємниче зникнення, тривожне саме по собі, примусило Барбару покинути всі справи і летіти до Львова у стані шоку, коли до звістки про нього долучилася страшна новина – друзів Євгена знайдено мертвими.

Ярослав, який увесь час сповіді пані Красовської сидів тихо, перетворившись на увагу, раптом ожив:

– Прошу, прізвища й імена друзів Євгена, пані Барбаро.

Красовська ніби прокинулась.

– А… Так, звичайно. Антон Сердюк і Павло Мостовий.

– Прізвище Євгена… Красовський?

– Що? Ах, розумію… Ні, Красовський – це прізвище мого першого чоловіка. Під час одруження ми вирішили не змінювати нічого. Його прізвище – Бондаренко.

З цими словами вона дістала з сумочки кілька невеличких фото і протягнула їх Ярославу. Той узяв світлини і з цікавістю поглянув на них. З першого фото посміхалася сама Барбара, зручно вмостившись у шезлонгу під крислатою пальмою в обіймах чорнявого чоловіка років тридцяти п'яти. На інших двох фото той самий чоловік, який щойно посміхався, сидячи серед екзотичних пальм, був у компанії двох парубків приблизно однакового з ним віку. Придивившись до них, Ярослав упіймав себе на тому, що один з чоловіків – кремезний, із голеним черепом і важким поглядом, здався йому знайомим. Де ж він бачив це недоброзичливе, пихате обличчя? Мить поміркувавши, Ярослав вирішив відкласти спроби згадати на майбутнє. Швидко придивився до іншого хлопця. Той, на відміну від першого, був невисокий на зріст і худорлявої статури. Довге смолисте волосся мав прибраним у невеличкий хвостик. Очі ховав за модними темними окулярами. Його Ярослав раніше ніколи не бачив.

– Це ми півроку тому в Таїланді. На інших фото – Євген з Антоном і Павлом.

Ярослав заховав знімки до портмоне, ретельно записав імена до блокнота і дістав з кишені слухавку мобільного телефону.

– Прошу ваш телефонний номер. Український, якщо є, і, звичайно, польський.

Зачекавши, доки Барбара продиктує довгі рядки цифр, Ярослав занотував їх до телефонної книги.

– Де саме знайдено автомобіль з тілами Сердюка і Мостового? – нарешті запитав він.

– Здається, десь у Личаківці.

– Зрозуміло, – Ярослав мить поміркував, намагаючись надати наступному запитанню якомога більш м'якої форми. – Скажіть, Барбаро, а… перед зникненням Євген не мав перед вами ніяких зобов'язань?

Вона знизала плечима з таким виглядом, ніби знаходилась під ударами крижаного вітру і намагалась зігрітися. Цей жест, як і всі її рухи, був якоюсь дивною сумішшю тендітності, беззахисності й еротизму. Помовчавши добрячих півхвилини, Красовська дістала з пачки цигарку і припалила її запальничкою. Ця запальничка привернула увагу Ярослава – виконана зі щирого золота і щедро посилана стразами, посередині корпусу вона мала монограму у вигляді готичної літери «В». У верхню й нижню петельки літери було врізано середніх розмірів сапфіри. Барбара прослідкувала за поглядом Ярослава і недбало кинула запальничку на столик.