Арахнофобія - Сорока Юрій В. - Страница 23

– Шестимісячний, гляньте! З автомата стріляв?

– Ні!

– Брешеш!

– Не стріляв я, на кухні працював, правда…

Гуліватий, розмахнувшись, вліпив полоненому гучного ляпаса.

– Усі ви на кухні працювали… Звідки сам?

Солдат тихо заскиглив.

– З Воронежа.

Аслан повернувся до моджахедів, котрі знаходилися неподалік від рюкзаків і зваленої докупи зброї.

– Де його автомат?

Подали автомат. Чеченець недбало оглянув зброю й понюхав ствол.

– Він не стріляв, – мовив до товаришів.

Нарешті підійшов Іса. Оглянувши полонених, скривився.

– Цей точно не дійде… Солдате, ти контрактник?

– Строковик я… Не вбивайте, благаю! У мене мама одна залишилась, у неї нікого крім мене… Не вбивайте!

Іса помовчав.

– Не вбивати, кажеш? Мама у тебе? А в мене не було матері, як ти вважаєш? Була! Ваші її вбили. А заразом із нею дружину, двох дітей і брата. Так ось, солдат. Але я не вб'ю тебе. І знаєш чому?

Солдат лише замахав головою.

– Тому що ваше поганське телебачення розповідає: нохчі – монстри! А ти підеш і скажеш: ми не монстри. Ми на шляху Аллаха, і ми боремося за свободу. Ще скажеш: ці двоє, – Іса вказав на решту полонених, – залишаться в нас. Ми поміняємо їх на наших братів, котрі зараз у вашому полоні. Іди.

Іса подав знак одному з моджахедів. Той підійшов до полонених і відімкнув наручники на тому з них, кого Іса великодушно відпускав. Хлопчина підхопився з землі й завмер, не вірячи своєму щастю. Переводив лише очі з одного моджахеда на іншого і потирав затерплі руки.

– Іди і не приходь більше, росіянине, – сказав до нього Іса. – Інакше твоя мама не дочекається тебе з армії.

Хлопчина несміливо позадкував, повернувся і під глузливий регіт чеченців бігцем подався геть. Коли він відбіг близько півсотні метрів, Гуліватий, несподівано для всіх, здійняв до плеча автомат і різонув навздогін утікачеві короткою злою чергою. Росіянин скрикнув і повалився в «зеленку». Мовчанку, яка настала від несподіваної для всіх розв'язки, перервав Ярослав.

– Наволоч!!! – щосили крикнув він і кинувся на Гуліватого. Одним ударом зваливши того з ніг, вихопив у нього з рук автомат і заходився бити обома руками, влучаючи в обличчя, шию і груди.

– Наволоч! Наволоч! Наволоч! – в оскаженінні сичав він. – Хіба тобі не досить крові?! Навіщо?! Навіщо?!

Від Гуліватого Ярослава ледве відтягли троє моджахедів.

– Припинити! – люто зиркнув на нього Іса. – Я не потерплю у своєму загоні бардак! Ти на війні, Оверку, припини істерику!

Він повернувся до Гуліватого, який піднявся з землі і стояв, витираючи кров з розбитого обличчя.

– Він навів би на нас, Ісо! Сучий москаль навів би гелікоптери!

– Ти не воїн, ти кат, – сплюнув Іса й пішов геть. – Уперед, браття, привал закінчено!

Гуліватий поглянув на Ярослава повним ненависті поглядом.

– Начувайся, суко, – прогарчав стиха, – я тобі цього не подарую…

Пробудження минуло – як завжди після подібних снів – у холодному поту. Та хіба ж то був сон? Це не сни – це спокутування гріхів, яке ніс він, пожбурений пам'яттю в пекло чужої війни, що її за власним бажанням зробив своєю. Ярослав сів у ліжку, увімкнув телевізор і обхопив голову руками. Тепер він знав, чий голос чув у слухавці минулої ночі, коли його «просили» відмовитися від розслідування. То був голос Гуліватого.

Розділ 21

– Маріуше, я маю з тобою зустрітися, – сказав Ярослав у слухавку після того, як прийняв душ, одягнувся і нашвидку поснідав у ресторані.

– Зможу о дванадцятій дня, – мить поміркувавши, відповів Маріуш. – Там, де минулого разу, тебе влаштує?

Ярослав поглянув на годинник. Була дев'ята година ранку.

– Цілком. Покатаюся поки Варшавою.

Він припалив цигарку і, непомітно оглядаючись, чи немає часом «хвоста», попрямував до трамвайної зупинки. За півгодини виходив неподалік від чергової адреси одного з пасажирів рейсу Київ – Варшава. А ще за десять хвилин, поглянувши в повні здивування очі й паспорт незнайомого досі чоловіка, він викреслив зі списку чергового підозрюваного. Залишалося ще двоє варшав'ян і двоє жителів Млинарже. Вдосталь насолодившись варшавськими пейзажами крізь вікно швидкісного трамвая і втративши ще півтори години, Ярослав перевірив обох варшав'ян. Коло замкнулося. Звичайно, впевнитися було необхідно, але вже зараз із майже стовідсотковою вірогідністю Ярослав міг сказати, що потрібні йому люди ховаються в Млинарже під іменами Стефан Бєлаш і Рафал Богач. Був час вирушати на зустріч із Маріушем.

Цього разу Ярослав прибув до бістро, у якому минулого разу зустрічався з Маріушем, першим. Сів за столик, замовив каву й заходився гортати сторінки записника, відібраного в нападників-невдах. Перегорнувши сторінки, не знайшов нічого цікавого, окрім двох десятків номерів телефонів, які йому ні про що не говорили. Зацікавився лише клаптиком папірця, що його знайшов між останніми сторінками записника. Це був невеличкий огризок, судячи з усього, сторінки якогось наукового видання. Там було написано: «Алдрін – біла кристалічна речовина без смаку та запаху. У воді розчиняється погано. Смертельна концентрація для людини – 71 мг/1 кг ваги. Використовується як інсектицид у сільському господарстві. В країнах Європейського Союзу застосування обмежено». Покрутивши папірець у руках, Ярослав поклав його собі в кишеню, поки не розуміючи навіть, навіщо це робить. Пильно розглянув візитівки, знайдені в портмоне, і, вважаючи їх лише рекламою автосалонів, порвав і кинув у попільничку. За хвилину офіціант приніс каву.

– Рівно дванадцята, і я не хочу чути від тебе жодних звинувачень у непунктуальності, – Маріуш упав на стілець навпроти і виклав на стіл свій невеличкий шкіряний дипломат, заходившись відхекуватися. – Матко Боска, нині справді божевільний день. Спека просто страшна, а мені не дають посидіти на місці бодай півгодини.

– Принесіть пляшку холодної мінералки, – замість відповіді попрохав Ярослав офіціанта.

– Велику пляшку, прошу! – додав Маріуш і, зачекавши, доки офіціант віддалиться виконувати замовлення, мовив: – Отже, ти маєш перші плоди своєї роботи. За тобою стежать, ти змушений учинити бійку в самому центрі туристичної Варшави, і тобі погрожують. Гарні результати. Що з добрих новин?

Ярослав відкинувся на спинку стільця. Потягуючи каву мовив:

– Не все у таких темних тонах, мій друже. Досі варшавська поліція не була жодного разу потривожена за моєю допомогою.

– І ця прикра ситуація ось-ось має змінитися. Я ж тебе знаю як облупленого, Ярику, тож давно приготувався до головного болю. Учора знайшли твою «Ауді». Стояла порожня на узбіччі за кілька кілометрів від виїзду з міста в напрямку Познані. Виявляється, вона в розшуку вже кілька місяців.

– І після цього ти мені кажеш, що я твій головний біль? Тепер поліція зможе повернути авто щасливому власнику. І все, зауваж, з моєї легкої руки.

– Навряд чи власник буде надто щасливим. Салон вигорів дотла.

Ярослав від несподіванки присвиснув.

– Так! А це вже цікаво. Від початку справи другий спалений автомобіль. Вимальовується злочинний почерк.

На хвилину обидва замовкли, очікуючи, поки офіціант розставить склянки і пляшку з водою, після чого Ярослав одразу перейшов до справи.

– Поглянь на цих людей, будь ласка, друже, – протягнув він Маріушу свій телефон, відкривши на його екрані кадри, зроблені напередодні крізь вітрину зоомагазину у Старому Мясті.

Той швидко переглянув фотографії і знизав плечима:

– Здається, десь бачив. Наші клієнти, безпомилково. Але, щоб сказати точніше, повинен звіритися з картотекою. Скинь мені на телефон.

Ярослав швидко ввімкнув «блютуз» і перекачав знімки.

– І ще одне. Мені потрібно знати, чи ці люди не пов'язані з людиною на ім'я Павло Стоцький. Може переховуватися під прізвиськами Гуліватий або Бородань.

– Це все?

– Не зовсім. Я перевірив усіх пасажирів, які мешкають у Варшаві. Схоже, Сердюк і Мостовий зараз у Млинарже під іменами Стефан Бєлаш і Рафал Богач. Я хочу, щоб ти перевірив, чи давно там з'явилися люди з цими іменами. За всю цю роботу мій клієнт уповноважив мене заплатити п'ятсот доларів. Ось вони, – Ярослав витягнув портмоне і відрахував п'ять стодоларових папірців, поклавши їх на стіл перед Маріушем.