Арахнофобія - Сорока Юрій В. - Страница 17

За рогом будинку, впевнившись, що недавній співбесідник не може його бачити, Ярослав сів на лаву поблизу дитячого майданчика, запалив цигарку і з насолодою викреслив зі списку, переданого Маріушем, першого підозрюваного. Залишалося ще вісім. Поміркувавши, він вирішив їхати до готелю – на сьогодні, з огляду на десятигодинний переїзд зі Львова до Варшави, було досить. Ярослав кинув недопалок до невеличкої, яскраво пофарбованої сміттєвої урни і покрокував до трамвайної зупинки.

Трамвай постукував своїми важкими колесами на стиках рейок і віз Ярослава, минаючи варшавські пейзажі, близько сорока хвилин, після чого Савицький, закинувши за плечі свою валізу, ще близько двадцяти хвилин крутився вузькими вуличками Старого Мяста, радше за звичкою, аніж із необхідності, перевіряючи наявність можливого «хвоста». Нікого не помітивши, Ярослав сів у таксі на одній з численних стоянок і наказав водієві їхати до готелю «Аркадія», у якому зупинявся під час перебування у Варшаві кілька років тому і який сподобався йому тихою місциною та не надто знаттєлюбним персоналом.

Готель не змінився за ті роки, які Ярослав тут не був, – той самий охайно доглянутий фасад зі старовинної цегли, вимита червона бруківка й засаджена квітами клумба. У фойє тиша, лише шепіт кондиціонера і неголосний спів приймача десь з-за стійки. Потривожений дзвоном прилаштованого до дверей дзвіночка, назустріч Ярославу вийшов портьє в білій сорочці, червоному жилеті й червоній краватці-метелику. Поштиво схилився у вітанні.

– Радий вас бачити знову, пане Савицький, – вимовив він. – Давно до нас не заглядали.

Ярослав уважно придивився до молодика. За мить згадав його – минулого разу той обслуговував номери і запам'ятався віртуозним зароблянням чайових.

– Не намагайтеся пригадати. Ви бачили мене досить давно, тож не дивно, що могли забути. Натомість я не можу собі дозволити забути наших клієнтів. Така робота. Людині приємно, коли її згадують, і вона дає кращі чайові.

– У мене схожа робота, Мареку, тож я тебе добре пам'ятаю. Вітаю тебе. З приводу чайових можеш не хвилюватися, якщо виконаєш кілька простих вимог.

– Звичайно. Кімната на одну особу в кінці коридору з душовою, нікому не казати, що ви оселилися тут, і попереджувати про всіх, хто вами цікавився. У мене добра пам'ять, пане Савицький.

– Так, у тебе феноменальна пам'ять, Мареку, мені нічого додати. А тепер я хочу відпочити.

Портьє повернувся за стійку і взяв слухавку телефону, який стояв на ній. Тихо вимовивши кілька слів, звернувся до Ярослава:

– Вас проведуть. На жаль, та кімната, яку ви займали минулого разу, поки не звільнилась. Але ми надамо вам іншу, вона нічим не поступається.

– Дякую, Мареку, – Ярослав покрокував до ліфта, поблизу якого на нього вже очікував викликаний службовцем коридорний.

Опинившись у номері, Ярослав швидко оглянув його, приділивши особливу увагу пожежній драбині, сходи якої проходили одразу за вікном, замкам на вхідних дверях і решітках вентиляції. Вентиляційні отвори були великими і знаходились над кухонним куточком та в санвузлі, але зачинялися досить надійно. Цілком задовольнившись оглядом, Ярослав покрокував у душ, де відкрив теплу воду, збираючись прийняти душ. Цієї миті задзвонив телефон. Ярослав завмер. Він щойно зайшов до номера, особливо не афішуючи свого місцеперебування у Варшаві. Такі дзвінки зазвичай нічого доброго не віщували.

– Я слухаю, – мовив Ярослав, уважно вслухаючись у потріскування на другому кінці.

Кілька секунд телефон мовчав, після чого у вухо Ярославу видихнули повним ненависті голосом:

– Ти дарма сюди приперся, нишпорко. Це була помилка з твого боку. Забирайся геть, і ти ще зможеш виправити її, інакше втратиш життя. Ми зробимо так, що тебе ніхто й ніколи не знайде. І будь певен: мої слова – не пусті погрози, це попередження. Тож дослухайся до них, коли ще маєш інстинкт самозбереження.

– З ким маю честь? – голос Ярослава лунав твердо, не виказуючи й тіні хвилювання.

– Ти мене не зрозумів, нишпорко, – людина на тому боці, здавалося, почала нервувати, – ти тепер не в такому становищі, щоб ставити запитання. Просто збирай речі і вшивайся, зрозуміло?

– Мені необхідно подумати, – відповів Ярослав і поклав слухавку.

Розділ 15

Поринувши в думки, Ярослав підійшов до бару, що його було влаштовано в ніші за скляними дверцятами в кутку кімнати, і, відчинивши дверцята, відкоркував пляшку коньяку. Налив собі добрячу порцію, припалив цигарку і підійшов до вікна. Пив пекучий напій невеликими ковтками і прислухався до молоточків у скронях. Попри те, що ні голосом, ані виглядом він не виказував хвилювання, дзвінок схвилював його. Навіть не сам дзвінок, а голос людини, котра з ним говорила. Цей самий голос видався знайомим Ярославу, незважаючи на те, що людина, яка з ним розмовляла, намагалася залишитися невпізнаною. Де ж він чув ці хрипкі, трохи картаві слова, повні загрози й ненависті? Ні, зараз не пригадати. Ярослав, не намагаючись перевантажувати мозок безглуздими спробами згадати те, що вислизало, перемкнувся на аналіз того, що дав йому цей дзвінок. По-перше, за ним стежать. Очевидно, ще зі Львова. Тобто його сподівання, не виказуючи себе, знайти Сердюка і Мостового, надій не виправдали. Що ж, це лише трохи ускладнює завдання, але не внеможливлює його. По-друге, схоже було на те, що він, Ярослав Савицький, зіткнувся тут не з двома звичайними втікачами, мета котрих – лише сховатися від правосуддя за кордоном батьківщини, а з добре злагодженою групою невідомих поки осіб, які мали можливість, не викриваючи себе, стежити за людиною, звиклою перевіряти наявність за собою «хвостів». Чи такою вже звиклою? Поклавши руку на серце, Ярослав мав сказати, що цього разу перевірявся недбало – ну не сподівався він на такий швидкий розвиток подій!

– Старієш, Ярику, чи що? – мовив він сам до себе й загасив недопалок у попільничці. Повернувшись до бару, наповнив ще раз свій келих. Постояв хвилину, після чого залпом випив напій і покрокував у душ. Досить довго стояв під струменями прохолодної води, потім розтирався м'яким рушником. Стрілки годинника показували десяту по обіді, коли він замовив по телефону вечерю й ліг на канапу, увімкнувши телевізор. Недбало перемкнув кілька десятків каналів, зупинившись на тому, де демонстрували старі діснеївські мультфільми. Пригадавши щось, потягнувся до мобільного.

Федько довго не брав слухавку. Ярослав уже подумав, що йому все ще погано, коли на тому боці пролунав голос Несторенка:

– Дякую, Ярику, що не розбудив.

– Вибач, я забув, що у вас скоро північ. Я наберу тебе ранком.

– Не варто, я ж кажу – не спав. Кажи, що хотів.

– Як ти?

– Ще не зовсім оговтався, але вже вдома. Ще кілька днів, очевидно, доведеться полежати.

– Ти сам?

– Та де там! Галкін дав двох автоматників, сидять на кухні, в карти грають.

– Це добре.

– Ярику, на біса я їм?

– Поки не знаю. Але саме для цього я телефоную. Згадай, що саме ти накопав в Інтернеті перед візитом того пустуна?

Федько кілька секунд мовчав, збираючись із думками.

– Власне, інформації було достатньо, і досить різнорідної. Я тільки незадовго до цього купив на радіоринку кілька нових баз із даними, ключі до закритих серверів… Узагалі це тобі не цікаво, та й не телефонна розмова. Дещо було про Мостового і Сердюка, дещо – про Бондаренка. Кримінальні справи, судові рішення, доповідні записки, протоколи. Я все скинув на жорсткий диск, але тепер – сам розумієш… У принципі, можна повторити пошук удруге, але всі мої записи й диски пропали, бази теж. Потрібні час і гроші, яких ти мені не залишив.

– Гроші я перешлю ранком, отримаєш у банку. Але повторювати пошук не варто. Спробуй краще пригадати все ще раз і якомога детальніше. Коли саме почалася атака на твій комп'ютер? Одразу ж після скачування інформації про загиблих?

– Не одразу. Я працював понад дві години.

– Як це було?

– Потужна атака «спамом» на всі поштові скриньки і «троянами» – по IP-адресі. Шукали саме мене. Спробували обвалити мою операційну систему, але їм це не вдалося, я ж не «ламер», врешті-решт. Приблизно за півгодини завітав лисий. Далі тобі відомо.