Арахнофобія - Сорока Юрій В. - Страница 14

– А по-третє, Євгена Бондаренка могли спровадити до кращого світу Сердюк із Мостовим, маючи якісь невирішені суперечки у колишніх або нинішніх справах. Ми, Вадиме, наблизилися до мого сюрпризу.

– Ну, давай, розповідай, що маєш.

Ярослав двома словами виклав те, про що йому оповіла стюардеса Оксана.

– Овва! – тільки й знайшовся Галкін. – А це вже не просто цікаво! Схоже, твій давній товариш звільнився від потенційного «глухаря»! Вона не могла помилитися?

– Навряд, – Ярослав дістав дбайливо згорнутий аркуш жовтуватого факсимільного паперу з роздруківкою пасажирів учорашнього рейсу на Варшаву. – Але вони летіли не під своїми іменами, ось.

Галкін швидко переглянув список.

– Двадцять три чоловіка, з них дев'ять жінок. Залишається чотирнадцять.

Ярослав пригадав слова бомжа Гришки, почуті, коли вів з ним бесіду після вибуху гранати на місці вбивства двох невідомих.

– Мені від початку щось спокою не давало. Твій «секретос агентос» описав гренадерів з Личаківки надто вже схожими на Мостового і Сердюка. Таких збігів не буває. Якщо додамо відбитки пальців Мостового на гільзі з місця злочину, все збігається. І мені підказує інтуїція, Вадиме, що серед безпритульних громадян міста Львова нещодавно зникли двоє осіб. Маєш два майже розкритих убивства.

– Не мала баба клопоту… Добре, з цими двома пізніше. Зараз потрібно займатися Сердюком і Мостовим.

Галкін запалив цигарку і кілька хвилин помовчав.

– Слухай, я підготую офіційний запит, а ти… Як щодо перспективи відвідати Варшаву?

Ярослав знизав плечима.

– Саме цим я й збирався зайнятися. Лишень закінчу ще одну невеличку справу у Львові. Мені потрібна адреса родичів Бондаренка.

– Адресу дам. На коли в тебе квиток?

Ярославу залишилося тільки посміхнутися.

– Квиток завтра на ранок. Звідки ти знаєш, що я його купував?

– Я знаю тебе, Ярику. Цього цілком достатньо. Привіт від мене Маріушу.

Розділ 12

Наблизившись до дверей квартири, адресу якої отримав від Галкіна, Ярослав кілька хвилин постояв у нерішучості. Розмови, подібні до тієї, яка мала зараз відбутися, ніколи йому не подобалися. Не було й нагальної потреби приходити сюди, адже після відвідин аеропорту справа, здається, зрушила з місця і сліди вели в Польщу. Ярослав натиснув кнопку дзвінка.

За хвилину двері відчинилися. На порозі, запитливо поглядаючи на Ярослава, стояла літня жінка в чорній жалобній хустині.

– Доброго дня, – мовив Ярослав. – Я телефонував до вас.

Жінка хитнула головою.

– Я зрозуміла. Проходьте.

Ярослав, слідом за господинею перетнувши невеличкий напівтемний коридор, пройшов до кімнати, увесь інтер'єр якої становили два крісла, невеличкий столик і телевізор у кутку. Була в інтер'єрі кімнати ще одна цікава деталь – одна з її стін була повністю закрита стелажем, на якому розташувалися десять просторих тераріумів. Прозорі скляні призми, підсвічені зсередини лампами денного світла, приковували до себе погляд незвичними нутрощами. Схоже, там утримувалися павуки. Господиня, а нею була, без сумніву, мати вбитого Євгена Бондаренка, прослідкувала за поглядом гостя.

– Мої друзі, – мовила вона. – Не лякайтесь, усі тераріуми надійно зачинені.

Ярослав примусив себе відірвати погляд від стелажа й поглянув на господиню.

– Ганна Юріївна? – запитав він.

– Це я, ви не помилилися.

– Вибачте мені за візит, я розумію ваш стан і щиро співчуваю біді, яка впала на вас. Чи не могли б ви дати мені кілька відповідей на питання, що стосуються справи?

Жінка знизала плечима.

– У мене були міліціонери, я все розповіла, навряд чи ви почуєте щось нове. Присядьте, коли вже прийшли, я приготую каву. Після цього відповім на ваші запитання.

Ярослав не зміг побороти цікавість.

– З вашого дозволу я ближче погляну на тераріуми.

– Як забажаєте. Тільки не відчиняйте їх ні в якому разі, серед павуків є смертельно небезпечні.

– Це було б понад мої сили. Я просто погляну.

Ганна Юріївна лише кивнула головою і вирушила до кухні.

На відміну від тераріумів з амфібіями й рептиліями, бачених Ярославом колись у зоологічному музеї, ті, які були перед ним зараз, не мали великої кількості рослинності. Натомість імітували то пустелю з золотим піском і камінням на дні, то вологий тропічний ліс із кількома чахлими пальмами в горщиках або й просто порожній простір із кількома сухими гілками й великою кількістю павутиння. За склом знаходилися, мабуть, кілька сотень різноманітних представників павучого племені. Великі й малі, блискучі й кошлаті, вони повзали краєвидами свого невеличкого світу. Діловито плели тенета з павутиння або й просто сиділи, завмерши в кутку, і слідкували за кожним рухом Ярослава, готові кинутися і вп'ястися в нього своїми отруйними щелепами. Ярослав зупинився біля найбільшого з павуків – великого кошлатого створіння, котре сиділо на великому корчі й уважно дивилося на нього. Його темно-коричнева щетина, довгі лапи й тіло, розмірами з пачку цигарок, примушували мимоволі здригнутися, уявляючи, як таке «щастя» доторкнеться до тіла або, не дай Бог, укусить. Зробивши над собою зусилля, Ярослав легенько постукав нігтем по склу тераріума. Павук ледь помітно здригнувся, але залишився сидіти на місці. Ярослав відійшов від тераріумів і сів у крісло, піймавши себе на тому, що йому важко примусити себе повернутися до них спиною.

За хвилину повернулася Ганна Юріївна, несучи перед собою тацю з кавовими чашками й вазочками. Обережно поставила все на столик.

– Те страховисько, яке вас налякало, не найнебезпечніше з моєї колекції. Це звичайний птахоїд. Дуже миле та лагідне створіння. Не завжди те, що видається нам загрозливим, є таким насправді, як і навпаки. Погодьтеся зі мною, – мовила вона.

– Цілком погоджуюсь.

Ганна Юріївна жестом запросила Ярослава повернутися до тераріумів.

– Бачите, він велетенський, як для павучого царства, він загрозливий і небезпечний на вигляд. Але його можна навіть узяти до рук, і він не зашкодить вам. Хіба при необережному поводженні викличе своїми щетинками свербіння на шкірі. Справжня небезпека – так звані «сірі кардинали» – мають зовсім не такий загрозливий вигляд. Наприклад, ось цей, – жінка вказала крізь скло на обліплений павутинням уламок дерева, на якому повзали кілька зовсім крихітних павучків, розміром не більш як два-три міліметри, буруватого кольору, з довгими, гострими ніжками. – Знайомтеся, справжня гроза жителів Середнього Заходу США – бурий самітник, або Loxosceles reclusa. У Європі зустрічається в Середземномор'ї. Укус самітника смертельно небезпечний, а його отрута в сотні разів токсичніша за отруту королівської кобри. Якщо людині, котру вкусив цей крихітний павучок, і вдасться одужати, на згадку вона матиме відмітку до кінця життя – рани на місці укусу бурого самітника не гояться.

Очевидно, на обличчі Ярослава стала помітною бридлива гримаса, тому що господиня, поглянувши на нього, зітхнула.

– Як ми обоє можемо бачити, серед людей є більше бридкого та потворного, аніж серед цих створінь, – вона помовчала мить, після чого вказала на інший тераріум. – А ось цей, напевне, вам знайомий. Latrodectus mactans.

– На жаль, не чув, – знизав плечима Ярослав.

– А назву Чорна вдова?

– Це вона і є?

– Саме так.

Ярослав пильніше придивився до лискучого, чорного як вугілля тільця, розміром трохи більшим за ягоду вишні, з яскравою червоною плямою у формі черепа на черевці. На відміну від птахоїда, вигляд цього павука не відштовхував, навпаки, вабив до себе погляд, примушуючи розглядати його з повагою і прихованим острахом.

– Я чув, вони їдять своїх самців після спарювання, це правда?

– Така дивна особливість спостерігається в багатьох видів павуків. Чорна вдова – одна з найвідоміших. Але годі вас лякати, кава стигне, – Ганна Юрїївна сіла в крісло і взяла до рук свою чашечку.

– Пригощайтеся.

Ярослав підсунув до себе чашку і почав розмішувати темний густий напій.