Безгетьмання та останній гетьман України - Сорока Юрій В. - Страница 12

До переліку обов'язків Малоросійської колегії входили також судочинство і розгляд справ за скаргами українців на російських військовослужбовців, а також розгляд скарг останніх на українців. Крім того, колегія мала подавати російському Сенату проекти нових указів, що мали стосунок до українських справ. Сенатським указом від 3 червня 1724 року Малоросійській колеги було підпорядковано й українське православне духовенство. Всі розпорядження гетьмана (поки був живий Іван Скоропадський) і генеральної козацької старшини вважалися недійсними без затвердження чиновниками Малоросійської колегії. Надання колегії таких повноважень демонструвало козацтву, хто є справжнім господарем їхньої країни і реальним командувачем Запорозького Війська. Тож не буде перебільшенням стверджувати, що Малоросійській колегії належала вся повнота влади в Україні. Вона самостійно вирішувала найважливіші політичні, адміністративні та фінансові питання, часто — густо йдучи при цьому всупереч інтересам козацької старшини, що викликало невдоволення козацтва і зростання тих самостійницьких настроїв, які Московське царство щосили придушувало від 1654 року.

Малоросійська колегія почала функціонувати в Україні в досить сприятливий для російської сторони час. Перемоги, отримані Петром І у Північній війні, створювали непогані умови для придушення козацьких виступів і зосередження влади в руках колегії. Щоправда, імператорський уряд був занепокоєний можливою активізацією «сепаратистської» діяльності автономістів — самостійників усередині країни та козаків на чолі з гетьманом Пилипом Орликом за її межами.

Впровадження колезької системи управління в Україні ґрунтувалося на дуже непевних правових аргументах. Їхня прозорість була очевидною як для імператорської влади Росії, так і для української козацької старшини. Намагаючись компенсувати відсутність правових підстав для реформування державного ладу Гетьманщини, Петро І під час заснування Малоросійської колегії та на початку її функціонування звернув особливу увагу на демагогію і ті самі інструкції, щоб «обид не делали и лишнего с них не требовали». Втім, демагогія не допомогла, і російські війська та урядовці, які перебували в Україні, дедалі гостріше відчували наслідки невдоволення козацтва своєю поведінкою. Такі негативні настрої населення України були добре відомі царському ставленику Федору Протасьєву, а також першому управителю Малоросійської колегії бригадиру Вельямінову, які своєчасно інформували про них імператора Петра І. Але, раз скасувавши гетьманську посаду, Петро І не поспішав відновлювати її. Він добре розумів, що в такий спосіб неодмінно зменшить свій вплив на українські справи.

Втім, тут у перебіг подій втрутилась сама доля, даючи Гетьманщині ще один ілюзорний шанс відстояти і зберегти автономність під натиском Російської імперії. Таким шансом стала смерть Петра І та сходження на престол у Санкт — Петербурзі його послідовниці, яка дещо послабила лещата, що немилосердно здавлювали Україну.

Відомо, що впродовж останніх років царювання Петро І нездужав, причиною чого, імовірно, слугувала нирковокам'яна хвороба. Влітку 1724 року хвороба імператора загострилась. У вересні він почувався ліпше, але за деякий час напади повернулися. У жовтні Петро І, всупереч порадам свого лейб — медика Блюментроста, вирушив спостерігати за роботою на будівництві Ладозького каналу. Під час цієї поїздки Петру І довелося, стоячи до пояса у крижаній воді, рятувати бот із солдатами, що сів на мілину. Напади хвороби посилилися, але Петро І, не звертаючи уваги на них, і надалі займався державними справами. 17 січня 1725 року йому стало настільки погано, що він розпорядився поставити в сусідню зі своєю спальнею кімнату похідну церкву, а 22 січня сповідався, готуючись до того, що мало статися. Близько шостої години ранку 28 січня (8 лютого) 1725 року Петро І помер. Він був похований у соборі Петропавлівської фортеці в Санкт — Петербурзі.

Наступниця першого російського імператора, його дружина Катерина, яка відома також під ім'ям Марти Скавронської, знайома нам значно менше, аніж її чоловік. Однак мусимо відзначити, що саме рокам її правління завдячує Україна певною «відлигою» в державній політиці Російської імперії щодо українського питання. Це послаблення врешті—решт і зумовило скасування Першої Малоросійської колегії й відродження Гетьманату.

У російську історичну науку імператриця Катерина І увійшла як не надто вправна правителька. Ось як розповідає про неї відомий російський історик С. Соловйов: «При Петрі вона світила не власним світлом, але запозиченим від великої людини, для якої вона була супутницею; їй вистачало уміння тримати себе на відомій висоті, виявляти увагу і співчуття до руху, що відбувався біля неї; вона була посвячена в усі таємниці, секрети особистих стосунків оточення, її становище, страх за майбутнє тримали її розумові й етичні сили в постійній і сильній напрузі. Але в'юнка рослина досягала висоти завдяки лише тому велетневі лісів, навколо якого обвивалася; велетень убитий — і слабка рослина розстелилася по землі. Катерина зберегла знання осіб і стосунків між ними, зберегла звичку пробиратися між цими стосунками; але в неї не було ні належної уваги до справ, особливо внутрішніх, і їх подробиць, ні здатності почину і напряму». В Росії імператрицю запам'ятали і як людину, яка більше цікавилася прийомами і різноманітними світськими заходами, аніж керуванням велетенською імперією. Напевне, саме тому оточення Катерини І, і передусім Олександр Меншиков, використало роки її царювання для того, щоб збільшити власний вплив на політику Росії.

Павло Полуботок і його спроби

відродити гетьманщину

Удар, нанесений українській державності створенням у Глухові Першої Малоросійської колегії, навряд чи можна недооцінити з точки зору згубного для України процесу російської колонізації. Однак після заснування колегії козацька старшина не припинила спроби зменшити вплив Санкт — Петербурга на українську політику. І серед її представників, які не змирилися з таким приниженим становищем, можемо відзначити насамперед наказного гетьмана Павла Полуботка.

Вже за чотири дні після смерті Івана Скоропадського Павло Полуботок, добре розуміючи, яким буде наступний крок російської влади стосовно України, скликав у Глухові раду козацької старшини. Генеральна старшина і полковники зібралися 7 липня й ухвалили універсал до мешканців краю, у якому закликали зберігати спокій і не йти на конфронтацію з представниками російської влади. Після цього Павло Полуботок негайно відрядив до Санкт — Петербурга своїх посланців С. Рубця і В. Биховського. їм наказний гетьман доручив добиватись від Петра І дозволу на обрання нового гетьмана.

Але, як можемо здогадатися, ця місія не мала жодної надії на успіх. Із Санкт — Петербурга Рубця і Биховського відрядили до Астрахані, куди мав прибути Петро І, після чого козацькі посли мусили тривалий час очікувати там на аудієнцію в імператора. Коли ж посланці Полуботка дочекалися прийому, цар Петро І після довгих і туманних розмов про долю імперії не подав ніякої надії на виконання прохання наказного гетьмана. Натомість пообіцяв розглянути питання виборів гетьмана після повернення з чергового походу до Персії, вочевидь сподіваючись на допомогу козацьких полків у цій кампанії. Такий «м'який» прийом Петром І Рубця і Биховського можна пояснити лише небажанням налаштовувати проти себе козаків напередодні військової кампанії. Одразу після розмови з посланцями Полуботка Петро І надіслав до Глухова листа. Його зміст викладений в «Історії Росії» С. Соловйова: «Наше императорское величество указали Малую Россию, до избрания другого гетмана, по прошению вашему, ведать и все той Малой России управление чинить по правам Малороссийского народа вам и генеральной старшины обще, токмо во всех делах и советах и в посылках в Малую Россию универсалов иметь вам сношение и сообщение со определенным для охранения народа Малороссийского бригадиром нашим Вельяминовим». Іншими словами, Петро І наказав козакам коритися Вельямінову і Малоросійській колегії, незважаючи на те, що вони воліли обрати нового гетьмана. Тут, очевидно, зіграв свою роль і той факт, що, хоч Іван Скоропадський і призначив Полуботка наказним гетьманом Лівобережжя, російська влада офіційно не визнала його призначення і ставилася до наступника Скоропадського з підозрою, вважаючи його черговим претендентом на те, щоб очолити боротьбу проти російського панування в Україні. Так, наприклад, відомо, що обер — прокурор сенату Г. Скорняков — Писарев з цього приводу писав кабінет — секретарю О. Макарову: «Изволишь старание приложить, чтоб кого в Малороссию его величество приказал отправить для правления гетманского из знатных, понеже от Полуботка правлению надлежащему быть я не надеюсь, ибо он совести худой». Що ж, російська влада мала своє уявлення про совість козацької старшини. І це уявлення навряд чи колись збігалося з суто українськими інтересами.