Чигиринські походи. 1677–1678 - Сорока Юрій В. - Страница 8

Незважаючи на цей прикрий для нас факт, у жовтні 1676 року чотирирічна польсько — турецька війна закінчилась. Але її припинення зовсім не вирішило конфліктної ситуації, яка склалася навколо Правобережної України. Саме в цей час про свої права на землі Правобережжя заявила Московська держава, яка раніше лише стежила за перебігом подій, вдовольнившись загарбанням Лівобережжя. Після підписання Журавненського договору Москва звинуватила Польщу в порушенні Андрусівських домовленостей, що й призвело до загострення московсько — польських міждержавних відносин. А невдовзі розпочалася нова війна за Правобережну Україну. Але цього разу між Оттоманською Портою, з одного боку, та Московщиною і Лівобережною Україною — з іншого. Офіційним приводом до початку кампанії стало те, що московський цар і лівобережний гетьман Іван Самойлович, не звертаючи уваги на пункти Журавненського договору 1676 року, й далі продовжували тримати свої війська у правобережних містах. Саме це й стало причиною того, що багатотисячна турецька армія в 1677 та 1678 роках здійснила два потужні військові походи на Правобережжя. Ці військові операції ввійшли в історію під назвою Чигиринських походів. Але перед тим як перейти до детального опису подій, що мали місце під час Чигиринських походів, варто коротко ознайомитися зі складом турецького війська, задіяного в битвах під Чигирином, а також розглянути тактику і стратегію, за допомогою яких армія османських султанів вела бойові дії.

Армія Османської імперії,

її склад і тактика ведення бойових дій

Описуючи армію османів, яка в 1677 році підійшла до стін Чигирина, намагаючись підкорити собі Подніпров'я, мусимо сказати, що її ніяк не можна віднести до військових формувань, які переживали в цей час апогей свого розвитку. Насправді армія турецького імператора, як і Османська імперія загалом, скоріше переживала наприкінці XVII століття свій занепад, хоча навряд чи вірним було б твердження, що військо Магомета IV було зовсім слабким. І це яскраво продемонструвала описана в попередньому розділі облога Кам'янця — Подільського. Але для того, щоб зрозуміти справжню загрозу, що її несли Україні вояки султана під час Чигиринських походів, мусимо повернутися трохи назад і коротко розглянути історію збройних сил Османської імперії до другої половини XVII сторіччя.

Слід зазначити, що, хоч супротивники османів постійно перебільшували чисельність їхньої армії, до середини XIV століття кількість вояків, які перебували на службі у султана, справді була непомірно великою навіть для такого сильного державного утворення, як Османська імперія. Крім її кількісної складової, як особливість саме цього збройного формування, слід відзначити те, що султани Османської імперії змогли створити армію, повністю підвладну монарху особисто. Лише потім визначалося, що певними підрозділами турецької військової машини мають командувати місцеві беї, безперечно досить могутні, але потрібні лише для виконання ролі «прикордонних сеньйорів», яким султан наказував вести «священну війну» на підступах до імперії. Особливостями армії турецьких султанів також було широке використання артилерії на полях битв, грандіозна боєздатність піхоти, яка значно перевершувала за своїми показниками боєздатність європейської піхоти, розумне використання кавалерії. Усі ці фактори забезпечували безумовну перевагу Османської імперії над її супротивниками наприкінці епохи Середньовіччя і протягом ери Ренесансу.

Однак із закінченням Ренесансу, у середині XVII століття, турецька армія, як і вся Оттоманська Порта, поступово почала втрачати свою колишню велич. Значною мірою такий стан речей був спричинений тим, що суттєво скоротилися завоювання, на які була орієнтована сама політична система Османської імперії. Схема вимальовувалася не складна — немає завойованих земель, немає видобутку і все менше доходів надходить у державну казну, а тим часом треба утримувати дедалі численніші війська, кількість яких збільшилась з 48 тисяч осіб у 1595 році до 85 тисяч у 1652–му Не додавав оптимізму і той факт, що деякі військові підрозділи, особливо яничарський корпус, не змогли пристосуватися до технічного і тактичного прогресу збройних сил європейських супротивників, з традиційно східною консервативністю зустрічаючи нововведення у військовій справі. Врешті—решт це призвело до того, що яничари, страшна слава про яких гриміла від Африки до Західної Європи, перетворилися на неефективну і вкрай застарілу військову організацію, яка почала значно більшою мірою цікавитися власним збагаченням і політикою всередині держави, аніж участю у війнах Османської імперії. На тлі таких подій, намагаючись попри все зберегти вплив на європейську політику, турецький уряд змушений був поступово реформувати військові та напіввійськові загони і вербувати найманців, яких потрібно було не тільки утримувати державним коштом, а й контролювати, позаяк ці нові війська були більше за інших схильні до заколотів і являли собою масу, якою можуть маніпулювати авантюристи всіх мастей.

Якщо говорити про армію османів більш предметно, то слід зазначити, що на період, коли були здійснені Чигиринські походи, Османська імперія у своєму розпорядженні мала два основних типи військ. Першими були так звані «раби Порти», другими — провінційні війська. Розглянемо ці формування турецького війська по черзі.

Отже, підрозділ «раби Порти» (турецькою мовою «капи куларах»), незважаючи на принизливу назву, завжди вважався основною частиною османської армії і являв собою постійні загони міліції, які набиралися в рамках девширме[2] і одержували платню з державної скарбниці. Ці війська переважно були розквартировані в Стамбулі, поблизу султанського палацу і з таким розрахунком, щоб бути готовими захищати падишаха будь — якої миті. Окрім усього іншого, підрозділам капи куларах була притаманна залізна дисципліна, абсолютна відданість падишахові й високий бойовий дух.

Найбільшу частину «рабів Порти» становив яничарський корпус, який складався з трьох підрозділів — щось на зразок полків. Кожний із цих полків мав свою назву. Один із них іменувався йайа, другий — джемаат, а третій — секбап. Яничарські полки було поділено на 135 рот — так звані «орти». Яничарським корпусом командував ага, який підпорядковувався безпосередньо султанові. Допомагали здійснювати командування корпусом численні офіцери різних звань, які й становили диван яничарського аги.

Кількість вояків яничарського корпусу змінювалася протягом певного періоду. Так, наприклад, відомо, що за часів Мехмеда II, завойовника Константинополя, число султанських гвардійців налічувалося близько шести тисяч, в XVI столітті, за часів правління Сулеймана Пишного їх було вже дванадцять тисяч, а на початку XVII сторіччя ця цифра сягнула тридцяти п'яти тисяч. Функції, які виконував яничарський корпус у турецькій армії були найрізноманітніші. У мирний час, коли яничари не брали участі в походах, на них покладався обов'язок охороняти безпеку стратегічних об'єктів імперії і насамперед султанської резиденції у Стамбулі. Крім того, певна кількість султанських гвардійців по черзі несла службу у фортецях на кордоні, як це було в Кам'янці—Подільському, де, одразу після вступу в права володаря, Магомет IV залишив великий загін яничар. У Стамбулі, під час засідань султанського дивану, на яничар покладався обов'язок нести почесний караул, а також служити, крім відведених молитвам ночі і вечора п'ятниці, міськими пожежними і поліцейськими.

Другим за значенням після яничар у складі «рабів Порти» армії Османської імперії можна назвати артилерійський корпус, який було сформовано на початку XVI сторіччя. Артилерія, яка швидко розвивалась і набирала ваги на полях битв на європейському театрі, в Османській імперії набула надзвичайного розвитку. Це сталося завдяки тому, що середньовічна гарматна справа була надзвичайно дорогою і далеко не кожен володар у Європі міг дозволити собі таку розкіш, як потужна важка і численна артилерія. Натомість Османська імперія, до столиці якої багатства стікалися з велетенських просторів трьох континентів, могла собі дозволити сотні й сотні гармат, які впевнено здобували блискучі перемоги над єгипетськими мамлюками, над перською династією Сефевідів, а також над численними арміями християнських володарів. Відомим, наприклад, є той факт, що в 1621 році, намагаючись приєднати до Османської імперії Річ Посполиту, вже згадуваний нами султан Осман II привів до Хотина армію, в складі якої було понад 250 гармат.