Чигиринські походи. 1677–1678 - Сорока Юрій В. - Страница 18

Патрік Гордон у своему щоденнику констатував: «Так Чигирин було боронено і втрачено, залишено, але не взято».

Тепер варто розглянути події, що відбулися за межами міста і детально дослідити перебіг битви, що її вело з армією османів об'єднане військо Самойловича і Ромадановського.

Як і минулого року, гетьман і воєвода вирішили розташувати військо на полях поблизу Бужинської переправи, маючи намір там очікувати на підхід турків. І дочекалися їх полководці досить скоро — 12 липня стрільці і козаки були атаковані загоном турецької кавалерії під командуванням Бекір — Паші. Як оповідають джерела, кіннота османів з'явилася з боку села Шабельники, а бій, який згодом розпочався, йшов протягом усього дня. Врешті—решт турків змусили відступити. Після цього тиждень тривали атаки на позиції полків Ромадановського і Самойловича, та відчутного результату вони не дали. Козацькі й стрілецькі полки, окопавшись і обставившись возами, зустрічали атаки яничарів і сипахів дружними залпами мушкетів та артилерії, спритно відкидаючи їх від своїх позицій. Як зазначають дослідники, турки навіть не змогли перервати зв'язок армії Самойловича і Ромадановського з гарнізоном обложеної фортеці. Однак, попри цей відносний успіх, Ромадановський не поспішав його розвивати. На прохання Ржевського прийти на допомогу обложеній фортеці, він, як уже було сказано, відмовчувався. Причиною такої поведінки автор монографії «Перша російсько — турецька семирічна війна. Чигиринські походи 1677–1678 pp.» M. І. Косиненко називає те, що воєвода, виконуючи наказ із Москви, очікував на прибуття до його табору князя Булата Черкаського, який повинен був посилити військо Ромадановського на чотири тисячі легкої кінноти калмиків, черкесів і донських козаків. Цей підрозділ прибув у розпорядження Ромадановського лише 28 липня, тож дорогоцінний час було згаяно. Втім, були в нерішучій поведінці воєводи й інші, далекі від питань військової тактики причини. Але до них ми повернемося дещо пізніше.

Як би там не було, навіть після прибуття підкріплень воєвода не одразу наважився активізувати бойові дії. Лише 31 липня він нарешті вивів у поле кінноту і вступив до бою з сипахами Бекір — Паші. Бій кавалерійських підрозділів тривав протягом дня і частини ночі, в результаті чого Ромадановський мусив турків відступити з передових позицій і відійти в район Стрільникової гори — туди, де були розташовані основні сили армії Кара — Мустафи, а також сильна артилерія під командуванням Каплан — Паші і кримського хана. Лише після такого успіху Ромадановський спробував надати допомогу обложеним у Чигирині. 1 серпня, виконуючи наказ воєводи, козацький полковник Дунін — Борковський здійснив нічну атаку на турецькі позиції. Метою козацької атаки була спроба пройти повз зайняті турками панівні висоти і дістатися Чигирина. На жаль, планам Дуніна — Борковського не судилося бути втіленими в життя. Атаку козаків турки легко відбили, а згодом перейшли в контрнаступ, змусивши полки Ромадановського відбиватися з останніх сил. На світанку 2 серпня бій ущух, та жодна зі сторін перемоги не здобула, тож весь наступний день було втрачено Ромадановським на підготовку для більш потужного наступу на турецькі позиції.

Цей наступ відбувся 3 серпня, і вже згадуваний нами М. Косиненко дає детальний опис організації атаки у виконанні козацько — московського війська. Згідно з твердженням військового історика, перед кожним із вишикуваних для атаки полків Ромадановського розташовувалася полкова артилерія й іспанські рогатки,[7] які мали на меті прикривати піхотинців від ворожих атак. Загальне ж розташування українсько — московської армії виглядало так: правий фланг атакуючих становили виборні піхотні полки під командуванням генерал — лейтенанта А. Шепелева та генерал — майора M. Кравкова. їхню кількість дослідники визначають від п'яти до шести тисяч чоловік. Резервом правого флангу слугував десятитисячний загін піхоти і кінноти під командуванням генерала Змієва. Центр бойових порядків складався з дев'яти стрілецьких полків загальною кількістю у 5850 людей, а за ними розташувалися в резерві 15 тисяч чоловік московських дворян із кавалерійських полків. Лівий фланг тримали українські козацькі полки гетьмана Самойловича: Чернігівський і Миргородський під командуванням П. Апостола, Лубенський під командуванням М. Іляшенка, Ніжинський під командуванням В. Єгуменського, Прилуцький під командуванням Ф. Мовчана, два піхотні і два комонні полки І. Новицького і Я. Павловського. Загальне командування козаками доручалося колишньому чернігівському полковнику В. Дуніну — Борковському, який напередодні отримав із рук Самойловича булаву наказного гетьмана. У резерв лівого флангу були виділені стрільці Севського і Білгородського полків Московського царства. Крім них в ар'єргарді йшли Полтавський, Переяславський і Стародубський полки українського козацтва на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем.

Після того як усі підрозділи зайняли свої місця, почалася масована атака висот Стрільникової гори. Підпустивши до них стрільців і козаків, турецька артилерія відкрила по правому флангу ворожих порядків сильний артилерійський вогонь. Але, незважаючи на обстріл, піхота генералів Шепелева і Кравкова потіснила татарську кінноту, котра кинулася навперейми стрілецьким полкам, і змогла зайняти висоту. Та продержалися тут стрільці недовго — не отримавши підмоги від резервних сил, вони змушені були відступити, щойно їх почала контратакувати турецька кавалерія. Як свідчать джерела, під час боротьби за Стрільникову гору втрати московських вояків склали не менше тисячі вбитими і до півтори тисячі пораненими. Серед інших був поранений і генерал — лейтенант Шепелев. Крім того, після відступу полків Шепелева і Кравкова, на вояків яких турки скочували з гори підпалені й навантажені пороховими гранатами вози, півтисячі московських ратників було відрізано від решти сил і вони опинилися у вкрай загрозливому становищі. Відгородившись іспанськими рогатками, ратники розпочали обстріл турків із мушкетів і двох гармат малого калібру, що їх мали при собі. Так боронилася від ворога ця дрібна жменька московського війська, зазнаючи важких втрат, в очікуванні стрілецьких полків, які, зрештою, підійшли й посіли лівий бік пагорба. Усі вони, напевно, загинули б, але в цей момент у наступ перейшли козацькі полки лівого флангу, слідом за якими посилив натиск і центр. Наступ українсько — московського війська супроводжувався потужним артилерійським вогнем, який допоміг втримати супротивника на відстані й дав можливість зайняти висоти майже без втрат. Після цього в боротьбі за Стрільникову гору настав злам. Турки, збагнувши, що втримати гору вони не в змозі, були змушені, залишивши обози й велику кількість зброї, відійти за Чигиринські висоти. Згодом вони влилися до табору Кара — Мустафи, що був розташований на правому березі Тясмину При цьому турецькі аскери зруйнували мости, побудовані кількома тижнями раніше між Чигирином і Суботовим для заняття Стрільникової гори.

З турецької сторони втрати були дещо меншими, аніж у московських стрільців, які атакували Стрільникову гору. У битві за неї загинуло близько 600 турецьких вояків, у тому числі командувач одного з регіментів Ескіжер — Паша. Втрати пораненими становили близько 400 осіб, з — поміж яких були командири Каплан — Паша і Осман — Паша. У ході наступу українсько — московське військо здобуло велику кількість трофеїв, серед яких було 28 гармат, прапори і обоз із припасами. Значно більші втрати, аніж під час бою, очікували на турецьке військо під час переправи через Тясмин — за різними оцінками тут сераскири Кара — Мустафи втратили від чотирьох до восьми тисяч війська. З огляду на такий розвиток подій, можемо стверджувати, що бій за Стрільникову гору був значною перемогою українсько — московського війська. На тлі цього твердження залишається незрозумілим, чому Ромадановський і Самойлович згаяли час і не прийшли на допомогу обложеному місту, коли вона була йому так потрібна. Постає питання: а чи не наслідки це того царського розпорядження, у якому Ромадановському наказувалось обороняти Чигирин «обережно», не докладаючи до цього надто великих зусиль? Залишимо це на совісті царського воєводи, але факт залишається фактом — 4 серпня армія Ромадановського і Самойловича зупинилася табором на лівому березі Тясмину, на відстані близько чотирьох кілометрів від обложеної фортеці, отримавши наказ окопуватись. Як зауважує М. І. Косиненко, для оборони Чигиринської фортеці таке розташування основних сил армії мало більш негативні наслідки. З одного боку така відстань до обложених не давала можливості надавати гарнізону фортеці значну допомогу, з іншого ж, була не надто великою для дезертирів із фортеці, котрі, знесилені важкою облогою, намагалися залишити Чигирин і приєднатися до табору Ромадановського і Самойловича, послаблюючи таким чином міць фортечної залоги. Не примусила Ромадановського розпочати більш активні дії по зняттю осади навіть звістка, яка надійшла із Запорожжя від кошового Івана Сірка. У своєму листі запорозький отаман повідомляв, що силами січовиків пощастило відбити й примусити повернути назад караван з припасами для турецької армії, який рухався по Дніпру від Кизикерменя. Не можна недооцінити важливості такого послання для українсько — московської армії. Адже лист Івана Сірка в першу чергу сповіщав про те, що розірвано чи не єдину артерію постачання турецького війська, адже невеликий обоз із продовольством, який напередодні доправив до табору османів Каплан — Паша, навряд чи міг полегшити долю турецького війська. Тож, коли поєднати цю звістку зі свідченнями «язиків» про те, що за найменшої спроби Ромадановського й Самойловича перейти в наступ, турки знімуть облогу і відведуть своє військо від Чигирина, доходимо висновку, що здачі фортеці можна було запобігти.