Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович - Страница 46

— А що ж? Так і сполоснути. Пане писарю! ану! —так-то сказав пан сотник Ригоровичу.

Як же той крикне на нього, так що ну!

— Чи ви обуяли? — закричав на нього.— Чи ви таки попросту одуріли? Вам не довліе ніякого рішення іспуска-ти без потребності моєї, затим, що треба усякое діло угоб-зити і законное присовокупленіє соединит А ти, гаспидська Левурда! от що касательно тебе закон повеліва: оного не-ключимого Талимона Левурду, наважденієм своїм приведшего сожитіє своє, сиріч жінку, до дружелюбія з сатаною,— дух свят при вас, пане Уласович! — убо подобаєть забити сякому-такому сину йозі у кладу. Агов, хлопці! Пойміте його і водворіте у ратушу і присовокупіте нозі його до клади, бо сам сознаніє учинив, що видів і осязав живого чорта; убо він є колдун, чаклун; воутріе ізбию киями сього грішника.

Поки се Пістряк розказував, а сердешного Левурду вже й помчали до ратуші, а Ригорович повів оком та з якоюсь молодицею чорнявенькою ззирнувсь, усміхнувсь, покрутив ус та й гукнув на калавурних козаків. «Ануте, водворяйте у преісподнії води Домаху Карлючківиу!» І після Карлюч-ківни тільки забулькотіло... А громада, бачачи, що вона не вирина, загомоніла: «Ні, вона не була відьма, не була!»

І Пріську Чирячку, і Химку Рябокобилиху, і Пазьку Псючиху топили, і котру втопили, а котру відволодали, що народ аж об поли руками б’є та дивується, що, каже: «Де ж тая відьма? От усіх топили, і усяка порина, а відьма не знаходиться». Микита Уласович вже й дрімати став; по його, так вже б пора і додому: чи будуть дощі йти, чи ні, йому нужди мало; нестане свого хліба, йому принесуть; Конотоп не мале село:без сварки, і лайки, і без позивання не обійдеться. Усе знай позіха та погляда на свого Пістряка, що задумавсь та пальцем знай штрика то у лоб, то у ніс; думав-думав та й крикнув: «Давай останки во язицях. Водвори-ке сюди Явдоху Зубиху!»

Приперли й ту, відопхали човном до паль, підв’язали вірьовками, підняли догори... плюсь! Як об дошку, так яаша Яидоха об йоду, і не порина, а як рибонька поверх води, так і ж-жить, і бовтається зв’язаними руками та ногами, ішхшіи черевом і попереком і приговорює: «Купочки-купусі, купочки-купоньки!»

Увесь нг)род так і жахнувсь! «От відьма, так, так!» — закричали ^сі; а Микита Уласович як позіхав, та побачив сеє диво, та так йому рот роззявлений і зоставсь; а Прокіп Ригорович так аж танцює понад берегом та знай на трудящих кричить: «Возтягніте ще! Верзіте во тьму водную?» Так що ж бо? Як не пащекує, а Явдосі нічого не зробить. Підтягнуть, гепнуть її скільки сили у воду... так не порина та й не порина, та ще й глузує над усіма, та усе знай товче: «Купочки-купоньки».

— А вознесіть сімо каменія.і плинхводіланія! — здумав пан Пістряк, і так і народилася цілісінька куча цегли і каменюк усяких, що хлопці, почувши приказ, зразу мотнулись і нанесли.

— Возложіте каменія на нечестивую вию її, і на руці, Г на нозі її і паки потопляйте її,— так командував Ригорович, аж підскочуючи круг ставка, та з серця аж зубами скрегоче.

Нав’язали моторніші цілісіньку низку каменюк на вірьовку і, підвізши на човнах, аж насилу три чоловіка підняли тую низку, та й накинули Явдосі Зубисі на шию і думають: от пірне! А вона, урагова баба, і не дума; плава поверх води, та що ослобонили їй руку із вірьовки, так вона нею полощеться та й жартує: «А що ж? Намистечко мені на шию почепили, а перснів і нема? Еге! Бач, які добрі! кете і перснів на руки і замість черевичків чого на ноги».

. — Сокрушайте тресугубо окаянную кощунку ханаансь-кую, дщерь халдейськую! — кричав як опечений Прокіп Ригорович та аж запінивсь як скажений, бачачи, що нічого відьмі не зробить і що вона над ним кепкує.

. Нав’язали їй на руки і ноги каменюччя — боживсь той чоловік, що мені про се розказував; а хто й казав, коли знаєте, Иохим Хвайда, що позаторік вмер,— так боживсь, що пудів двадцять нав’язали їй на шию, на руки і на ноги, та, відчепивши від вірьовок, так її й пустили у воду... Так що ж бо будеш з сучою-пресучою бабою робити? Так 1 плава поверх води, і руками і ногами бавтаеться та знай приговорює: «Купочки-купусі!» А далі урагова баба обізвалася і до писаря, та й почала його кликати: «А ходи, Прокіпочку, сюди! Нумо укупці купатись. Ходи-бо, не со-ромсь! Ось надіну на тебе намистечко і перснів тобі дам...» А Ригорович аж увесь чуб обірвав собі з серця, що й поганенька б то баба, та над ним глузує; далі кинувсь дії Уласовича та й каже:

— Несумнительно сія баба суть от баб єгипетських. Вона, єхидна прелюта, похитила дождение каплі і скри у себе у чванці або у іиому місцоні. Пополи, пане сотнику, возмутити її розанами, д;і протерпить до постернимості ї да розпустить хляби подіїії, і да ороситься земля.

— Не нторопаю, пане писарю, що ви говорите; а я кажу вам, робіть, що знаєте, тільки швидше, бо вже обідня нора. Я б вже давно дав дьору, так хочеться дивитись на еюю кумедію, що на бабі цілісінький віз каміння, а вона но тоне, а плава поверх води. Робіть собі, що знаєте, а я буду на готове дивитись; я на те у Конотопі сотник.

Повелів Ригорович піймати у воді відьму Явдоху, так де! Хлопці човнами її і не здоженуть, і вірьовками накидають, так усе нічого; так прудко плава, як тая щука, тільки попереду і позаду хвиля устає, бо звісно, як відьма плава: вже пак не по-нашому! Плавала-плавала, шниряла-шниряла, та як бачить, що усіх потомила, так і піддалась...

Що ж то зрадувався народ, як злапали відьму Явдоху Зубиху! Усі кричать, гомонять, біжать до неї, против неї; усяк хоче тусана або запотилишника їй дати... та й є за що! Нехай не краде з неба хмар, не хова дощу у себе на миснику... Ось, як усі біжать круг неї то за нею, а її аж на руках несуть, боячись, щоб не вирвалась та не втекла; а вона й байдуже! Вона співа весільної пісеньки, як молода з дружками ходить. А наш Ригорович перед веде та аж біжить з радощів, що таки напав на відьму і що він її тепер скрутить і вимучить з неї, щоб віддала дощі назад, що покрала, та з радощів такі баляси точить, що не тільки хто, та й сам себе не розбере, що він і говорить. Далі закричав: «А дадіте сімо вербових, і удвойте лозових, і воз-глуміте її, єлико сили вашої буде!»

Де взялись і різки. Скрутили Зубиху Явдоху; тільки що класти її, вона як-то руку випручала та й повела нею кругом по народу; отже ж слухайте, що з того буде. От і положили її; по два парубка сіло на руки і на ноги, а два узяло здоровенні пучки різок та й почали чистити: дже-дже! дже-дже! аж засапались, б’ючи; б’ють-б’ють, і вже цурпалки летять... А що ж Явдоха? Лежачи під різками, казку каже: «Був собі чоловік Сажка, на ньому сіра сір-м’яжка, повстяна шапочка, на спині латочка; чи хороша моя казочка?»

— Та бийте окаянную ханаанку! — аж заревів Пістряк.

Хлопці деруть щомога, а Явдоха своє: «І ви кажете: та

бийте окаянную ханаанку, і я кажу: та бийте окаянную хапалмку; був собі чоловік Сажка, на ньому сіра сірм’яж-к;і, ііоіістяпа шапочка, на спині латочка;, чи хороша моя

КЛЛОЧК.І?

Та деріть дужче! — крикнув що є мочі сам пан сотник конотопський, Микита Уласович Забрьоха, що вже його дуже брало за живіт і печінки під серце підступали, бо не обідав і досі.

Хлопці перемінились, узяли нові пучки і стали пороти, а Зубиха знай своє товче:. «І ви кажете: та деріть дужче, і я кажу: та деріть дужче; був собі чоловік Сажка, на ньому сіра сірм’яжка, повстяна шапочка, на спині латочка; чи хороша моя казочка?»

— Соплетіте розонацію з тернія і удвойте їй поругапія на лядвії! —скомандував пан Пістряк, довго думавши, що б то їй ще придумати.

Хлопці чешуть Явдоху терновими, а Явдоха своє товче: «І ви кажете: соплетіте розонацію з тернія і удвойте пору-ганія на лядвії, і я кажу: соплетіте розонацію із тернія і удвойте поругадія на лядвії; був собі чоловік Сажка, на ньому сіра сірм’яжка, повстяна шапочка, на спині латочка; чи хороша моя казочка?..»

Та й до вечора не переговориш усього, що там було! Вже не тільки Ригорович Пістряк, та й сам сотник Забрьоха почав сердитись, що нема кінця ділу: б’ють-б’ють бісов-ську бабу, скільки хлопців перемінилося, скільки різок перебрали, і вербових, і березових, і тернових, а їй і не позначилось нічого, неначе тільки що лягла і ні трішечки і не бита; а вона собі знай товче чоловіка Сажку...