Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович - Страница 43

— Як же нам, пане Ригоровичу, за них узятись, щоб вони вернули дощі і щоб нам не наробили опісля якої капості?

— Не устрашимся і не убоїмся! — сказав пан Пістряк.— Блаженния і вічния слави достойния пам’яті прісно* поминаємий родитель ваш і отець, Улас Панасович, веле-ліпний пан сотник прехваброї Конотопської сотні, его же мудрому, управленію уся вселенная дивовася,— і да почи-еть над ним земля пером,— той з сими бабами єгипетськими, просто рещи, відьмами, управлявся благочестиво-муд-ренно. Довлієть і вам, добродію, по приміру оному невпус-тительно сотвореніє учинити.

— А що ж покійпий панотець з ними робив? Кажи лишень, може, і я теж зумію зробити?

— Частопоминаємий отець ваш їх возхищаше і у річці топляше. Аще кая суть відьма, та не погрязнеть на дно річ-ноє, аще і камень жерновний на виї єя причеплють; аще же непричасна єсть злу сему, абиє погрязнеть у воді. Повеліть, пане сотнику, чи топить їх?

— Та топить їх! Нащо ледащо жалувать? — рішив Уласович.

— Благо єсть,— каже писар,— утру сущу повелю уся устрої™, яко же обичай при такому казусі буваєть, і усе будеть благоліпно; а у Чернігов вже не підемо?

— Та ні, пане писарю, не підемо. Тільки... як би відкрутитись від них?

— Та відкрутимося, пане сотнику; і сего ради абиє не^ медлінно пошлемо гінця пішки, кривого Ілька Хверлущен-ка, да шкандибаєть до вишшого начальства з лепортом, що нам не можна у поход іти, занеже ми обаче погружаемо відьом у бездну нашого ставка, іже тщаться погубити увесь мир, сокривше дождь у сокровенностях своїх.

— Добре, добре, пане писарю, отеє ми дуже мудро придумали. Ідіть же та пишіть лепорт, а я щось, розговорюючи з вами, кріпко спати захотів. Мав було розказати і прр свою біду, так не здужаю, так і куняю...— Так казав пан сотник, кріпко позіхаючи.

От Прокіп Ригорович пішов порядок давати, як завтра' відьом топити, а Микита Уласович ліг спочивать та напе* ред троха чи й не ськавсь.

На руку ковінька нашому пану Пістряку. Зробив з паном сотником, що йому треба було і чого йому давно хотілось. Пошив у дурні, підвів, щоб не слухав предписанія на* чальства, не йшов у Чернігов, може, від татар або від ляхів відбиватись; а поки кривий Хверлущенко з одною ногоігі дошкандиба і начальство прочита лепорт, що пан Конотоп* ський сотник, замість діла, прийнявсь відьом топити, поду* ма, що він то був нерозумний, а то вже й зовсім одурів... «Певно, його змінять, а сотником настановлять... вже ж нікого більш як мене». Так дума собі Ригорович, та, кахикнувши, як пан дяк, збираючись читати полунощницю, думаї «1 ураговим бабам і молодицям, хто мені яку капості»* робив, або... теє-'іо... не сотвориша послушаиія... знаю таківських... усім віддячу, позаполіскую їх добре! Спасибі, що мій дурень гне шию і лізе у біду, як віл у ярмо. Тепер, Прокопе, тільки паняй!» Далі здихнув та сам собі аж голосно сказав: «Зіло для нашого братчика, хитрого та розумного писаря, любезное діло єсть, єгда начальствующий такий дурень, як наш пріснопоминаємий пан Забрьоха! Не оскудіє і десниця, і шуйця і восполняється кишеня і скриня. Не вменши, боже, таківських!»

IV

Смутно і невесело було раз уранці у славному сотенному містечкові Конотопі. Хоч до сход сонця, поки ще й місяць негаразд сховавсь, і піднявсь було по усім вулицям гомін, бігання, крик, галас; та й стихло, і увесь народ щез, так що ні по хатам, ні по вулицям нема нікогісінько, мов у шинку на Великдень перед вутренею. Тільки й чути, що корови скільки є духу ревуть, затим, що хазяйки не йдуть їх доїти і не думають виганяти їх до череди; телята по хлівцям, чуючи, що їх матки ревуть, мекають і подають голос, ніби просячись, щоб і їх швидше випускали; овечки мекекс-кають; кози собі теж за ними, та тупотять, та бігають по загороді, шукають, куди б то вискочити і за собою овечат повести; коні ржуть на усе село, аж луна по зорі йде; по хлівцям гуси кгекгекають, качки кахкають, квочки кудкудакають— бо усякое диханіє без чоловічої ломощі стражда; а чуючи такий гвалт, собаки то брехали, а то вже стали вити; малі дитинята, такі, що ще не здужають ходити, лазять круг своєї запертої хати та, учепившись рученятами за приспу, силкуючись, підніметься на ноженята та знайде на приспі скіпочку, та, узявши у рот, і смокче замість кістки, та як стане у руках її поворочувати, не вдержиться та... плюсь вп’ять на долівку, та й заплаче; а тут цуценя, ходячи близько, знаєш, і собі голодне, підійде та й облизує йому слізоньки і край носа, і в роті язиком вилиже, то тут дитина, не вміючи оборонитися від цуценяти, ще й дужче заголосить, думаючи, що хто-небудь прибіжить його оборонити і обітерти... Так що ж бо! Хати по усьому містечкові позапи-ровані; вози, плуги, борони, рала, де були звечора понала-годжувані, так собі і стоять; воли, поївши свою соломку і бачачи, що ніхто їх не напова і не запряга, позринали і пішли собі по вулицям і де не вздрять калачики або ромен і усякий бур’янець, то там і пасуться...

Біля дякової школи — хоч би тобі один школяр! І пан

Симеон, дожидаючи їх, ходить біля школи, лагодячись на похорони і споминаючи про кутію з медом, та пильненько призирається на двір старого Кирика, що вчора вже і масг лосвятіє над ним правили, так чи не куриться в нього з труби, що, може, вже і обід варять, коли вже він вмер; так ба! і труба не куриться, і у дворі ніхто не шастається.

«Екхе, екхе! Негли возстапеть от одра болізні?»—дума •пан Симеон і розсужда, ходячи по надвір’ю, які то люди тепер тугі на здоров’я та довговічні стали; спом’яне про холеру, як-то їм тогді було мудро жити, та здихне важко, увійде у хату та й стане різки в’язати на школярів, щоб над ким-небудь серце своє зігнати...

По вгородам бур’янець і величенький, та ніхто ж то його і не дума полоти, хоч сапки і лежать біля нього; а промеж грядок з розсадою, та буряками, та прочою овощою добре справляються, хрюкаючи, свині з поросятами, і байдуже, щоб що-небудь хазяйкам зоставити: усе повиїдають і носом копають такі нові грядки, що лиха матері опісля них хазяйка і у два дня улад доведе; а тепер нікому їх і вигнати, бо нема нікого... Та й що то: і у самих шинках пустісінько; шинкар дріма собі на лаві, бо нікогісінько, не то щоб горілку пити, та й жінки з невістками нема, так тим-то ніхто йому не боронить і дрімати; посудина в нього, як ще звечора попереполіскував та порозставляв, так вона і стоїть, і ніхто не навернеться у шинок і ногою...

Та чого ж це так у славному сотенному містечкові, у Конотопі, чого так стало тихо і смутно, що не чути ніякого ні від кого гласу? І ні на одній вулиці не зострінеш ні одного чоловіка, неначе — нехай бог милує!—усі люди у усім містечкові повмирали або — і то не лучче смерті — кримські татари похапали? Де се вони подівались, що повідбігали і хазяйства свого, і діточок манесеиьких? Та нехай би вже жінки: їм хоч цілий день, зібравшись у кучу, теревені правити, а що мужики їх та діти без обіду, так то їм і дарма; а то ж і ні одного чоловіка не зострінеш!.. Де ж то вони є? Еге! Аж ген-ген усі зібралися круг ставка та й дивляться... А на віщо дивляться, так гай, гай! Такого привиденія навряд чи є хто у нашому селі самий старий, щоб тямив, яке теперечка буде у Конотопі... Та що ж там таке?

Посеред ставу убито чотири палі товстеньких, а угорі позв’язано вірьовками, та вп’ять якось-то хитро та мудро попереплутовано; та у кожній палі угорі дірка продовбана і туди вірьовка просунута... А >по ставку їздять люди у човнах, а вони не рибалки, бо в них на човнах не сіті і не в’я-тері, а теж вірьовки... А що на березі, так там-то отто увесь народ із славного сотенного містечка Конотопа іще зібравсь, як і сонце не сходило, і місяць негаразд зайшов... От там-то і матері, що покидали і хати, і маиеиьких діточок, і поросяток, і птицю, і коровок, і по печам не топили. От там-то і чоловіки, що покидали дома недужих жінок і скотину і позабували, що треба у поле їхати... Усі, усі позбиралися дивитися, яка тут буде проява...

4і Та чимало ж їх тут і було! І по всьому берегу, і кругом Шо горбикам, от як зерна у мішок набрати, так їх там тісно було. А хлопці та підпарубочі, котрим із-за людей нічого не видко, так аж на верби позлазили і вкрили їх, мов ті галки...