Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович - Страница 3

Певне усвідомлення Квіткою завдання художнього аналізу соціальних закономірностей (він, наприклад, ставив за мету показувати, «отчего у нас зло» розплоджується й шкодить, а добро переслідується), його розуміння типізації як узагальнення в індивідуалізованому образі, освоєння ним принципу психологічно-аналітичного зображення складної динаміки внутрішнього світу героя тощо — це були вже підходи української естетичної думки до осягнення деяких творчих засад методу критичного реалізму. Превалюють же в естетиці Квітки-Основ'яненка декларація і втілення в художню практику основних принципів просвітительського реалізму, серед яких, крім уже відзначених,— показ формування характерів соціальним середовищем і особливо вихованням, наголошення на ідеї можливості поліпшення життєвих умов шляхом розумного перевлаштування суспільства й удосконалення людини засобами морального чи естетичного виховання, виведення образу ідеальної людини як зразка для наслідування. Систематично й наполегливо декларує він дидактично-раціоналістичний принцип реаліста-просвітителя: «Была бы цель нравственная, назидательная, а без этого как красно ни пиши, все вздор».

Квітка-Основ’яненко вніс вагомий вклад у розвиток передової естетичної думки, і не лише на Україні. Одним з перших у тогочасній вітчизняній літературі він виступив з теоретичною й практичною пропагандою народної теми в літературі, з обстоюванням права селяни-на-трударя на звання позитивного героя літератури. Сміливо й рішуче в умовах кріпосницького ставлення до мужика як до чогось духовно неповноцінного, як до робочої худоби прозвучала в пресі заява Квітки про те, що прості селяни мають повне право на рівне становище серед позитивних героїв літератури, бо вони «именно люди, каких подай господи побольше... и в гостиных или... в салонах» («Ответ г. Тихорскому...»). Публічно і в листах висуває він думку про необхідність створення книг для простолюду («Простой народ наш... склонен к учению»; «И внимание черни утешило бы издателя или сочинителя...»). І. I. Срезневський, добре знайомий з Квіткою, його поглядами і творчістю, писав уже після смерті письменника: «Захоплював він нас, думаючи не про нас, а про ті маси, для яких у нас ще так мало написано» К Принципово важливою була його думка про те, що головним, справжнім поцішовачем художніх творів є маси, громада («громада більш зна» — «Ответ г. Тихорскому...»).

Орієнтація Квітки на народне світобачення й естетичні уподобання, зафіксовані, зокрема, в фольклорі, настанова на простоту і демократичність форми, найширшу доступність творів були одними з дійових засобів досягнення народності професійного мистецтва.

Свої ранні фейлетони, статті, жартівливі пірші Квітка-Оспов’я-ненко публікує переважно в харківській псріодпці: твори російською мовою — в журналах «Украинский вестиик» та «Харьковский Демокрит», цикл українських гумористичних віршів «Шпигачки» — в газеті «Харьковские известия». З його творів цього періоду найбільший інтерес у читача викликали «Письма Фалалея Повинухина» — цикл сатиричних прозових фейлетонів, написаних у формі листів до видавців журналу від поміщика-невігласа і надрукованих в «Украинском вестнике» (1816—1817) та в московському журналі «Вестник Европы» (1822). Тут у традиційній манері російської просвітительської сатири XVIII ст. висміюється обмеженість, неуцтво, галлом ані я провінційного панства, порушується питання про тяжке становище селяп-кріпаків.

Творчість Г. Квітки наступного етапу відбиває той стан провінційного суспільства, коли в зв’язку з загальним наступом реакції ставали дедалі агресивнішими губернські реакційні кола, в чиновницько-поміщицькому середовищі набрали ще масовішого характеру зловживання, факти сваволі, несправедливості й жорстокості щодо трудових низів. Квітка, розчарований, ображений місцевою знаттю, обурений суспільно-адміиістратпвними неподобствами, залишив посаду предводителя дворянства. Свідомість просвітителя-громадяиина спрямувала його на шлях одного з найголовніших виявів громадської думки — до літературної творчості, яка, починаючи з 1827 р., стала основним життєвим заняттям Квітки-Основ’яненка. У кінці 20-х — на початку 30-х років він, спираючись на свою широку обізнаність із явищами суспільно-адміністративного життя провінції, з розбещеними звичаями привілейованих верств, надаючи театру важливого громадсько-виховного значення, пише шість російських сатиричних комедій, головним пафосом яких було сміливе, різке викриття зловживань чиновництва та поміщицтва.

Серед цих п’єс — комедія «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе» (написана 1827, опублікована 1840), яка за сюжетом і системою персонажів була попередницею гоголівського «Реві-зора», «Шельменко — волостной писарь» (1829), «Ясновидящая» (1830, не була опублікована через цензурну заборону). В задушливій атмосфері миколаївської реакції став сенсацією "вихід у Москві комедії «Дворянские выборы» (1828), в якій на списаних з живої дійсності фактах зловживань сміливо розкривалися характерні вади провінційного дворянсько-чиновницького суспільства. Комедія набула широкого розголосу, понад тисячу примірників' її розкупили в Москві за два місяці — успіх на той час винятковий. Появу «Дворянских выборов» реакція витрактувала як виступ загалом проти дворянства — основної опори російського царизму. Після прочитання комедії Миколою І вона була піддана суворій цензурній забороні, і навіть самому М. С. Щеп-кіну, якому 1836 р. друзі намагалися через О. С. Пушкіна виклопотати дозвіл на її постановку, не вдалося дати її у свій бенефіс.

Щодо жанрової структури всі ці комедії Квітки-Основ’яненка написані за застарілою вже, переважно класицистичною, хоча й оновленою традицією, чим пояснюються, наприклад, намагання автора дотримуватися єдності місця, часу й дії, обов’язкове протиставлення негативним персонажам позитивних, однозначність образів, вживання прізвищ-характеристик тощо. Ідеальні персонажі Милов, Твердов, Скро-мов, Достойнов, Благосудов — це раціонально сконструйоване, схематичне уособлення ліберально-просвітительських ідей письменника щодо вдосконалення суспільства й перевиховання панівних класів. У сатиричному зображенні суспільних несправедливостей виявляється сильніш реалістичний струмінь. Змальована в комедіях картина об’єктивно підводила до узагальнюючої думки про моральне падіння служилого дворянства, корупцію в чиновницько-поміщицькому середовищі, про-пгилість адміністративно-кріпосницького укладу провінції.

Передова критика відзначила оригінальний талант письменника, новизну й злободенність проблематики комедій, майстерне застосування творчого принципу «писання з натури» при зображенні лиходіїв, вказала на принципове значения «Дворянских выборов» та інших кращих його комедій для російського літературного процесу. М. І. На-дєждін, наприклад, наголошував у журналі «Телескоп», що їх автор «пішов шляхом, який ледве не заріс після Фоивізіна» (тобто, що драматург відродив і продовжив кращі традиції російської просвітнтель-ської сатири XVIII ст.) і що від його таланту «російська народна сиена може багато сподіватися». Бєлінський згодом назвав «Дворянские выборы», за їх спрямованість проти пороків панівного класу, в одному ряду з «Недоростком» Фонвізіна і «Горем з розуму» Грибоедова, а також відзначив, що в комедіях «Дворянские выборы, часть вторая, или Выбор исправника» та «Шельменко — волостной пиг сарь» відчувається пошук нового методу.

До 3(}-х років XIX ст. в новій українській літературі розвивалися лише поетичні й драматичні жанри. В російському письменстві вже відчувалася тенденція до превалювання прози. На початку 30-х років з’являються «Повісті Бєлкіиа» Пушкіна. Серед українських літераторів і читачів особливого резонансу набули гоголівські «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831—1832), в яких, як і в ряді повістей О. Сомова, А. Погорєльського, М. Погодіна, розроблялася українська тематика. В колах української інтелігенції активізувалися давні дебати про творчі можливості української літературної мови,— тогочасне дворянство вважало її спроможною лише на гумористичні твори. Квітка-Основ’яненко, спираючись на досвід І. Котляревського, П. Гу-лака-Артемовського, а особливо на багату усну народну поезію, створює українською мовою знамениту повість «Маруся» та ще ряд повістей і оповідань, які склали дві книжки «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком» (книжка перша— 1834, книжка друга— 1836—1837; зберігся рукопис підготовленої письменником третьої книжки). Тим самим вій розв’язав цілий комплекс назрілих проблем літературного життя, переконливо продемонструвавши високі естетичні можливості української літературної мови, її придатність для розробки серйозних психологічних тем у прозових жанрах, поклав початок розвитку нової української прози. Це було етапне явище в усій українській літературі, в розвитку її реалізму й народності.