БАРДО online - Поваляева Светлана - Страница 5

Перед собою на столі Женщена В Поліетиленовому Кульку тримає запліснявілу проскурку, з якої стримить тоненька невгасима церковна свічечка. Таке враження, що і звертається вона до цієї свічечки, коли говорить, хоч і дивиться на Божевільну Юру. Вогник свічки ледве жевріє у маслянистому повітрі, мерехтить від судомних зітхань Женщени В Поліетиленовому Кульку, але все одно тримається ґнотика. Божевільна Юра незмигно дивиться на жіночку, з терпінням високооплачуваного психіатра вислуховуючи історію про алкогольне родове прокляття, як вона завжди вислуховує кожного в цьому барі. Єдина Юрина дія при цьому — полювання на невидимих монстрів. Але всі завсідники до цього звикли і не зважають на різкі Юрині рухи, якими та нагло уриває свою незворушність. Коли Божевільна Юра стріляє, фантом чергової поціленої потвори на мить оприявнюється в барі, але це видиво легко сплутати з пасмом тютюнового диму. Якби хоч хтось звернув на те увагу і придивився, то міг би побачити, що і ці хмари на щось схожі — то на зловісного ґладіатора з арбалетною стрілою в грудях, то на дракона з прохромленою точно межи очі головою. Тільки замість крові з них струмує глевкий серпанок. Юра проходить свою місію з неухильністю комп’ютерного чара, але це зовсім не заважає їй слухати історії.

Він у цій компанії почувається вередливим хлопчаком, котрий вперто допікає свою жертву на позір невинними вчинками. Женщена В Поліетиленовому Кульку на його відчуття — просто тобі хрестоматійна жертва, така велика курка, прохромлена, мовби стрілою з арбалета Божевільної Юри, параноєю і фальшивою смиренністю. То він так собі думає, мабуть, надто зловтішно, бо ця кисло-солодкава істота його дратує. Бажання накапостити свербить йому перемінним струмом аж у спинному мозку. Тож він, мовби знічев’я, звично заводить своєї:

— А вам не здається, що людина п’є, щоби повернутися до свого природного скотського стану? У людських дітей нема генетичної пам’яті на зав’язування шнурків, прання шкарпеток, прибирання за собою, нема такої, ну, ви розумієте, соціальної охайності — кожну дитину доводиться з пелюшок цього наполегливо вчити: «вдягни капці», — він кривляється, вдаючи улазливий голосочок уявної матусі, — «зніми брудну футболку», «почисть зуби», «поклади на місце», «не пхай сміття до кишень», «не сякайся на людях», «не відригуй вголос» — і так з року в рік по тисячі разів на день батьки повторюють одне і те саме, до істерики, навіть якщо вони самі добре вишколені й можуть слугувати за приклад — дитина вперто це ігнорує. Доводиться видлубувати їй в голові дірку, наче батьки беруть на себе обов’язки дятлів. Сказитися можна! І ніякі демони ні в кого не вселяються, людина — це і є демон.

— Ви просто невіруюча людина і говорите як сатаніст, — з присвистом відсікає Женщена В Поліетиленовому Кульку.

— Цікаво, — він безжально посміхається. — От ви вірите в Бога, так?

— Вірую. Ну? — войовничо наїжачується жіночка й усміхається навздогін самими тільки губами; погляд у неї — як у сполоханої голубки — сторожко-злий.

— І всіх, хто не вірить у Бога, обзиваєте сатаністами. Отже, визнаєте існування Сатани.

Женщена В Поліетиленовому Кульку не заперечує, але починає нервуватися, відчуваючи логічну пастку.

— Вірите, бо одне без іншого неможливе — де Бог, там і Сатана, де Сатана, там і Бог. Ви самі собі створили таку релігію. Отже, ви вірите в існування Сатани. А я — ні, — з удаваною щирістю посміхається він і розводить руками: мовляв, що з мене візьмеш! — І хто з нас сатаніст?

— Саме через таких перевертнів, як ви, диявол захоплює невинні душі. Ви — помічник Сатани, бо вашими вустами він спотворює Божий Замисел і перекручує Святі Істини. Ви — убивця, а прикидаєтесь інтеліґентною людиною.

— Чому це я прикидаюся? Тобто я не вважаю себе інтеліґентом, але і не подумав би таким прикидатися.

— Бо ви говорите ніби добре, і головне — говорите нормальною мовою, а насправді ви — бандит.

— У вас уявлення про бандитів склалося з російських телесеріалів. Ви, мабуть, часто телевізор дивитесь. Ті, кого ви називаєте бандитами, на те, що ви називаєте «фєня», переходять лише з тими, хто не розуміє звичайної мови. Ви собі навіть уявити не можете, яка величезна кількість пересічних з вигляду людей могла би потрапити під ваше визначення бандита.

Маленька Нумо зсутулено чимчикує до їхнього столика. Вона завжди намагається завадити цьому конфліктові, вигадуючи щось перше-ліпше. Можливо, просто знудившись сидіти на самоті, обіймаючи долонями свого кухля, вона долучається до трійці однаково ущент розшматованих судженнями, але геть не монтажних поміж собою істот.

— Я сьогодні бачила у вагоні метро — на телемоніторі — слайди про дні народження великих людей. Сьогодні народилися Дженіз Джоплін і Едґар По.

— Бути такого не може, — похмуро озивається Божевільна Юра, — зараз же листопад!

— Таж ні — грудень! — дивується Женщена В Поліетиленовому Кульку.

Підтягується Святий Пес Пива, наспівуючи собі за комір пісеньку про бари Алабами, ставить на стіл сірникове пуделко з дримбою, наче маленьку труну з помираючим пташеням, відсьорбує з кухля рідкого вогню.

— Я перепрошую, шановні, але вони народилися не сьогодні, а чортзна-коли, а сьогодні — день смерті Джима Моррісона. І знаєте, як він помер? Я вам зараз розкажу. Я знаю правду, бо я був менеджером славнозвісного Rock-n-Roll Circus у Парижі. І сказав нам Господь: «Ідіть і споживайте!» У нас продавалися всі можливі речовини, які заведено називати наркотиками. Мене звуть Сем Бернетт, хоча я й не можу тепер цього довести. Я знищив усе, що могло би засвідчити мою особу на суді, чи в поліції, чи в банку, чи на митниці, бо мені здавалося, що відмовившись від самого себе, зможу спокутувати жахливу провину. Знаєте, який найтяжчий вчинок може скоїти людина? Знати правду і мовчати, ось що я вам скажу. Отож, тоді Джим уже знав, що його літак приземлився і чекає за рогом наступного віскі-бару, коли рок-зірці перейде напад астми. Памела Коерсон, його подружка, нічого такого не запідозрила, бо Джим зранку нібито перебував у піднесеному гуморі, декламував свої поезії, співав їй своїх старих пісень. Це офіційна версія, за яку їй, бідолашці, та лікареві, що констатував природну смерть Джима, злюки-бариги заплатили, і я навіть знаю скільки. Прикольна шняга, скажіть: кохана жінка тільки вранці помічає, що її бойфренд з-від учора не виходив з лазнички?! А потім і вона і лікар несподівано обоє передознулися і померли. Що ви хочете — сімдесят перший, майже пік року й уявної свободи від корпорацій! Розширення свідомости! Американці любе лайно схавають з пончиками, якщо їм це втюхає офіційна преса! Два садна на грудях і природна смерть, кхгм. Якби ви тоді бачили нещасного Джима, джізус, що в нього був за вигляд! Він розжирів, мов кнур, він виглядав як звичайний американський фастфудовий жиртос-жиробас, я його навіть назвав «жиробосом» і сказав, що він убивця, бо знищив Велику Американську Мрію, ось так! Я продав Джимові герича, і Джим пошкандибав у туалет вмазуватися. А потім ми вибивали двері, героїчно відкачували бридкий жирний труп, прямо як дев’ять-один-один, хе-хе. Пересралися, звісно, капітально: світова зірка кинулася від обердозу в нашому, блін, клубі! Ви не уявляєте, які бабки у нас крутилися, просто собі не уявляєте, який це був попандос! Джізус, як він міг таке з нами зробити? Ну, то й відтягли жиробоса до його готелю, ніби він сам не міг там померти, ніби треба було підставляти всіх, хто його підігрівав першокласним чистим герасимчуком!

Святий Пес Пива шмаркає носом, зітхає і знову починає наспівувати — свого чергового віршика, як водиться: