БАРДО online - Поваляева Светлана - Страница 45

— Я теж, коли думала про смерть, не могла її приміряти на себе. Ніяк не могла уявити собі, як це так можна взяти і померти. В сенсі, коли ти молодий і здоровий, живеш у звичайній родині й нічого особливого з тобою в житті не трапляється і не може трапитись. Ну, такого, від чого можна померти, бо ти навіть дорогу переходиш на зелене світло, попередньо глянувши ліворуч і праворуч, як вчили в дитинстві батьки.

До Аякса і Юри нарешті підходить Маланка, вигляд має такий, ніби втекла з морозилки у моргу.

— Тут нема кави! — хрипить вона. — Тут взагалі нічого нема. Тільки старі газети і парфуми. Я хочу звідси піти! Я хочу звідси піти негайно! Я хочу додому! Мені потрібно до лікарні! Якого хріна ми сюди приперлися! — Маланка підстрибує на кожне слово, під її ногами скрегоче бите шкло, а з її рота ллється вода, чиста прозора вода стікає підборіддям, заливає одяг, Маланка труситься так, наче крізь неї пустили електричний струм.

Аякс хапає її в оберемок.

— Все, все, заспокойся, Мала, ми вже йдемо звідси, тихо, ми ось уже негайно йдемо… — І він тягне Маланку за собою уздовж скляної стіни, за якою алюмінієвим пляцком лежить летовище. Вільною рукою Аякс гладить і притискає до себе розкуйовджену Маланчину голову, ніби хоче увігнати назад цю істерику, втерти її, як масну їдку мазь. Маланка підвиває, з неї хлище вода, Аякс уже також змок. На долівці вони лишають за собою мокру смугу, наче слід равлика, наче слід від швабри з мокрою шматою, що колись була улюбленим халатом прибиральниці тьоті Валі. Юра йде по воді, хляпаючи важкими стіллзами. Аякс веде до турнікетів. Коридор перегороджують звичайні метрополітенівські турнікети, а за ними — чорна ґумова завіса, імовірно вихід на летовище.

— Дивіться! Он він! — скрикує Аякс, показуючи на летовище. Там стоїть червоний літак, якийсь допотопний ТУ-134. — І це не сніг, це абрикосовий цвіт! Я думав, що летовище засніжене…

— Який сніг? — дивується Юра.

— Неважливо! Головне — літак є! Ходімо швидше!

Раптом по той бік турнікетів нізвідки зринає чоловік з пістолетом. Ніхто не встигає втямити, що за видиво. Куля летить і летить,

Юра дивиться кулі в пику,

ось куля вже візаві —

і ось між Юрою і кулею метнулася тінь.

Світ увібрався в безгучну блискавицю.

Тінь увібрала в себе кулю, здригнулася всім світом і збила Юру навзнак.

Чоловік за турнікетами зник.

Аякс і Маланка заклякли. Дивляться, як Юра вибирається з-під чийогось тіла.

Її арбалет пожбурило геть, він лежить під скляною стіною у смузі чистої прозорої води і проростає грушевим пагінням, пагіння розквітає білим цвітом, довкола нього рояться бджоли, джмелі, оси, веселкові полиски пробігають мокрою підлогою, клітина аеропорту тихо гуде… Юра стає навколішки біля тіла.

— Тату! — Вона торсає тіло за плечі, шарпає за волосся, гладить по лиці. — Тату! Це мій тато, слухайте, це тато! Татку!

— Олександре Станіславовичу?.. — шепоче Аякс. Маланка вислизає йому з рук і знову сідає навпочіпки, затуливши обома руками рота і розгойдуючись, як запопадлива плакальниця.

Тіло чоловіка з ледь чутним сичанням обростає рожевою піною. Ворушиться рука. Сіпаються губи. Олександр Станіславович розплющує очі і намагається підвестися на ліктях. Юра хапає його під пахви, силкується підняти.

— Аяксе! Ну допоможи мені! Це ж тато! Ми візьмемо його із собою!

Удвох з Аяксом вони піднімають чоловіка, закидають його руки собі на плечі й тягнуть до турнікетів. Їхні ноги роз’їжджаються на ковзкій підлозі. Маланка плентається слідом. Через турнікети доводиться перелазити, а тіло Олександра Станіславовича протягувати попід ними підлогою, бо ніхто не має сил з’ясовувати, як, чим, ким ці кляті механізми приводяться в дію.

Тіло підтягують і лишають перед чорною ґумовою завісою, самі падають поруч.

— Я більше не можу рухатись, — крізь воду вичавлює із себе сичання Маланка.

— Я теж, — синіми губами шепоче Аякс.

— Нам треба просто відхилити завісу, — стогне Юра. — Будь ласка, ви просто відхиліть завісу, а я протягну тата.

На летовищі — сонце, від якого можна оглухнути, і вітер, від якого можна осліпнути. Крізь каламутні розкуйовджені барви, крізь пасма туману і диму, крізь клапті купчастих хмар зблискує червона цятка літака. Простір вібрує, розхитуючи до основ три напівпрозорі фігурки, що з останніх сил тягнуть летовищем тіло. Ось уже вимальовується трап червоного літака, ось навіть видно стюардесу, її руде волосся майорить на вітрі, як вогонь на пляжі.

Біля трапа всі валяться долі чотирма лантухами. Тіло Олександра Станіславовича стає настільки важким, що його вже неможливо навіть зрушити з місця, не те що по східцях затягти в літак. Аяксова мама у формі стюардеси присідає навпочіпки і простягає до лантухів руки, як до малих дітей, котрі вчаться ходити.

Олександр Станіславович раптом зводиться на ліктях і сідає. Притягує до себе Юру за мокрий одяг, вмощує її голову на своїх колінах, гладить її матове волосся, його сльозинки заплутуються у злиплих сталках шкляними кубиками.

«Я не можу залишити маму, ти розумієш, доню? Не можу. Я з нею одружився, ми з нею народили тебе — і це найважливіше, що могло зі мною статися за все життя, хоча я й не одразу це усвідомив — поступово… Вона подарувала мені тебе. І те, що вона без мене пропаде, я теж усвідомив лише ось щойно. Ти йди. Йди і ні про що не переживай — ми з тобою неодмінно знайдемося, так не може бути, щоби моє серце не привело мене до тебе», — бурмоче Олександр Станіславович, а його засклілий погляд губить кольори пам’яті, наче дерева — пелюстки і листя.

Жодне вимовлене Олександром Станіславовичем слово не збігається зі змістом, який він силується передати. Він плаче від безсилля, бо сказане виявляється навіть близько не схожим на відчуте. Слова розгризають йому горлянку, гробаками вивалюються на груди, шкіра вкривається тріщинами, наче земна кора у вулканічних переймах. Олександр Станіславович задихається від безнадії марних зусиль, його очі стікають лавою, як стільники медом, електричні полиски пробігають зморшками одягу і зникають у ґрунті. В бетоні. І залишаються тільки сльози, які можна читати, мов текст для сліпих.

Юра нарешті відповзає від батька, зашпортуючись, зводиться на рівні, лишає батькове тіло, плентається до трапа. Аякс і Маланка заповзають по східцях, чіпляючись за поруччя. Вогненнокоса жінка, стюардеса, Аяксова мама, легенько підштовхує кожного до салону. Ніхто не обертається. Ще вистачає сил дістатися крісел і сісти. Не гуртом, порізно, кожен вибирає собі крісло біля ілюмінатора. Окрім них у салоні більше нема нікого. Юра притуляється чолом до шкла і дивиться на батька. Той встає і, зашпортуючись, поволі бреде геть з летовища, не озираючись, притискаючи до грудей червоне муліне довкруж чорної рани — страшної безмірної діри в Юриній світобудові.

Нарешті спокій, жодних сліпучих спалахів, ніякого оглушливого гуркоту — ватяна тиша, безгучні вібрації літака, хмари довкруж — труться об ілюмінатори своїми пухнастими боками. Ніхто не розмовляє. Про що їм розмовляти? Маланка і Юра засинають. Аякс відлипає від споглядання хмар і раптом бачить поряд із собою Sky-Doll. Мальована сексі хтиво посміхається Аяксові й підморгує. Аякс безпомилково відчуває наближення стриптизу. Він стільки разів малював її роздягненою, цю коміксову істотку, що забув, як збуджувала його та мить, коли він лише починав уявляти собі форму і колір її пипок, обтиснутих намальованою тканиною. Аякс зиркає вперед і помічає руду копицю над спинкою крісла в кінці салону. Встає, вже знаючи, вібруючи від радісного хвилювання і розчулення, вибирається повз Sky-Doll, навіть не торкнувшись її, навіть не перевіривши, яка вона на дотик, йде проходом — і дійсно бачить маму. Падає поряд і кладе їй голову на плече. «Пристебнися», — шепоче мама і сміється, куйовдячи йому волосся.

— Це що — чорний гумор? — мимрить Аякс у мамине плече, втискаючись лицем у шорстку синю тканину.