БАРДО online - Поваляева Светлана - Страница 37

Маланка тягає пересічну гіпову уніформу, її послання — у повсякденно повторюваних жестах, і це — послання швидше у простір ідей і настроїв, вони не впираються в конкретну особу. Вони її не врятують. Коли вона вранці розчісується — заскліло дивиться в кут, просто на мене. Але вона звикла дивитися саме в цей кут, коли розчісується вранці, ще задовго до моєї появи. Все, що вона хоче сказати Івасикові, або Аяксові, або — тим паче — Алці, вона просто бере і говорить. Словами. Підганяючи цей словесний потік плавкими округлими жестами, схожими на дириґентські, — наче жене весняним струмком дитячий паперовий кораблик. Кораблик на шляху до братерських вод міської каналізації, до братніх річкових, морських, океанських, вселенських вод.

Алка має потужну колекцію пакетиків з цукром — вона тягне їх звідусіль, з усіх нічних клубів, ресторанів, літаків, потягів, барів, кав’ярень і закладів швидкого харчування. Вона часто перевдягається у свої барвисті сексапільно обтислі лахи, вона може по кілька разів на день міняти свою закличну уніформу і знаходити велику розраду в цьому занятті. І нехай би вже Аякс не вдавав, що не звертає на Алчині перевдягання уваги… хммм…

АЛКА: Гляньте, у мене це вже втретє за тиждень! Спочатку на плечі, тоді на нозі. Тепер на шиї.

МАЛАНКА: Як ти примудрилася так порізатися? Ого!

АЛКА: Я не різалася. Воно саме виникає!

МАЛАНКА: Нічого собі! Як це — саме виникає? Таке враження, що тебе скальпелем різали.

АЛКА: Не знаю я! Прокидаюся вранці — вже з новим порізом. Це якісь вроки! Ще й опік на литці.

АЯКС: Все! Я їду на вокзал по квитки. Валимо в Карпати.

АЛКА і МАЛАНКА: А робота? А інститут? Треба попередити.

ІВАСИК: Круто! Аяксе, ти — наша мама, ти — наше всьо! Треба хоч одні шкарпетки знайти і випрати!

ЕЛЕКТРА: Я залишаюся зовсім сама. Всі вони зникають кудись, ці люди, разом зі своїм заспокійливим побутом, дрібними суперечками, пестощами і байдужістю, разом зі своїми куцими історіями, коротким життєписом, де емоцій більше, ніж подій, фантазій більше, ніж дій і почуттів, а часу менше, ніж уяви. Вони не хочуть знати, що часу взагалі нема. Сутінь тисне водою на мене, я почуваюся медузою серед риб, опиняюся в епіцентрі пульсуючої зграї вертких безуґавних тіл. Тривожна стума обіймає предмети, й ті починають корчитися, змінювати форму, навсібіч проростати густими тінями. Простір ущільнюється і зростається довкола мене, перетворюється на кімнату — замкнене приміщення з непробивними стінами, звідки немає виходу. Я рухаюсь попід стінами і не можу знайти дверей. Не можу згадати, як звідси вибратись. Я знаю, що потрапляла звідси до бару, де подають холодний рідкий вогонь у грубих шклянках з металевими підсклянками, до сповненого звуками безколірного бару, звідки можна водночас дивитися крізь кілька просторів наскрізно, мовби на голограми, нашарування слайдів. Але я не знаю, як саме я туди потрапляла. Допоможіть мені! Хто-небудь! Будь ласка, гелп!

МАЛАНКА: Ми вже так звикли до її присутності в кутку, за монітором, що не одразу і помітили, як вона зникла. За Аяксом тільки двері грюкнули, Алка зачинилася в лазничці, а Івасик пірнув в Інтернет — я краєм ока побачила, що він повідкривав таблиці авіарейсів, але чомусь не спитала, навіщо йому літаки, куди це він намилився летіти — до Карпат, чи що? Я шукала хоч одну пару однакових Івасикових шкарпеток по всій кімнаті, в ліжку і під ліжком, і побачила в кутку веселку. Ледь помітну кволу веселку там, де завжди сиділа наша привидка. Навіть не знаю, чому я нікому не сказала про це. Але вона все одно майже одразу згасла, веселка, наче була оптичною оманою. Може, наша привидка теж була оптичною оманою.

Але без неї кут раптом здався мені таким великим і порожнім, наче належав до іншого, набагато більшого за кімнату приміщення. І ще мені чомусь згадалася моя найцінніша дитяча іграшка. То була тригранна лінза з таким самим невловним веселковим відблиском усередині. Цю лінзу мені подарував тато, і вона давно безслідно зникла. Я марно шукала її всюди, мені здавалося, що я шукаю свою душу, аж мама не витерпіла і сказала, що лінзу забрав собі гратися барабашко. Мабуть, мама її і викинула — вона часто потайки викидала мої речі, котрі видавалися їй непотребом або чимось небезпечним… Я поняття не мала, хто такий барабашко, але звідтоді щоночі пошепки просила його віддати мені лінзу, забрати що завгодно, навіть мої улюблені флуоресцентні фарби, але віддати мені лінзу. Та нічого не сталося, флуоресцентні фарби, намисто зі штучних перлів, шкляний равлик і хутряний їжачок лишилися зі мною, а лінза так і не знайшлася. Хутряного їжачка мама потім теж викинула, бо він скачався і, на її думку, перетворився на сміття.

АЛКА: Як же ж приємно залізти у ванну і відкисати, поки не почнеш вирубуватися. Коли вдома Аякс, так чомусь не виходить. Я звикла пісяти у ванну, подумаєш, що тут такого, але, коли Аякс за стінкою, я ніби підсвідомо боюся, що він зайде — кому ж іще зайти, крім нього. Але зараз доводиться дивитися, що робиш, точніше — дивитися на білу тестову смужку, а заодно і на те, що робиш…

ІВАСИК: Сто разів би вже можна було почепити якийсь гачок на двері лазнички. Але мені подобається думати, що Алка там — зовсім не захищена, відкрита, можна зайти, ніби випадково, будь-якої миті. Навіть дивно, що неможливо зайти будь-якої миті, не віриться, що ми з нею колись взагалі разом купалися.

АЛКА:…чорт! Не може бути! Не може бути! Не може бути! Це якийсь прострочений тест! Або я неправильно на нього попісяла! Ні!

ЕЛЕКТРА: тепла густо-червона темрява. Тривожна і незатишна, бо видається якоюсь непевною, тимчасовою, наче розчинна кава у картонному стаканчику на засніженому пероні — я відчуваю сигнали, цієї темряви: її вібрації стискають мене конвульсіями спротиву і неприязні, скаженого неприйняття: «…чорт! Не може бути! Не може бути! Не може бути! Це якийсь прострочений тест! Або я неправильно на нього попісяла! Ні! Ні! Ні! Ні!» — пульсує все довкола у нищівному ритмі відчаю.

У вагоні метро знову вмикається світло. Інколи воно гасне. Іноді, коли світло вмикається знову, у вагоні щось змінюється: зникають одні пасажири, з’являються інші, хоча потяг не зупиняється і двері не відчиняються, і за шибами волочиться одноманітне полотно невпинного руху, обриси якихось комунікацій, поодинокі зелені, червоні, білі вогники сигнальних лампочок. Навскіс навпроти мене куняє сільський дід з погідним, опроміненим зморшками лицем. На колінах він тримає яскраво-зелене відро. На дні відра лежить велика висушена морська зірка шерхлого піщаного кольору — вона мовби світиться крізь напівпрозору пластмасу, така приємно шкарубка на дотик. Може, цей дід, від якого трависто віє спокійною мудрістю непротивлення смерти, — один з тих казкових персонажів, котрі привозять своїй бабі з ярмарку якийсь непотріб замість вторгованих грошей і, послані бабою подалі, встрягають у всілякі магічні халепи. Доки не припинять боротися зі смертю. Поряд — з католицьки строгою смиренністю дрімає шляхетна сухенька жіночка у чорному капелюшку, притримуючи на колінах допотопний ридикюль. З рукавів убогого, але охайного сірого плащика визирають пергаментні руки у мереживних манжетах, на вузлуватих пальцях зблискують намертво врослі в стару плоть старовинні коштовні персні. Мені ці руки нагадують одне знайоме дерево на тролейбусній зупинці, яке зрослося з чавунною огорожкою. Я була свідком убивства цього дерева муніципальною службою: його так довго пиляли, що хотілося уїдливо запропонувати який-небудь лобзик для від’єднання деревних пухлин від металу. Дерево боролося як могло, відчайдушно чіплялося за чавунні списи і ґратки, билося за своє тіло до останньої тріски. Один його обрубок так і не змогли вилучити з обіймів огорожі — той завис над землею, у повітрі, прохромлений холодним чорним скелетом своєї чавунної ґамівки. А наступної весни, через рік — пустив пагіння.