Сімурґ - Поваляева Светлана - Страница 18

— Знаєш, що мене насторожує? — скрегоче, звертаючись до мене, ота порохнява, наче зроблена з пап’є-маше відьма, крихка, немов фігурка з пустельного піску, схожа на сучасну Ленні Ріффенштайль, та, що першою мене зустріла у цьому просторі словами: «Сідай. Кури». Я намагаюся щось бодай прокукурікати, але голосові зв’язки відмовляються контактувати, очі лізуть мені з очниць, і я похлинаюся димом аж до спазму. Я помічаю, що примара — скляна… скло — це пісок… вона навспак перетворювалася зі скла на пісок і спливає, закінчується, неначе саморозчинна клепсидра!

— Бачиш, яка у мене талія! — Жаско прохихотіла стара. — Простягни долоню! — Шурхотнула вона. — Я простягую, заворожений кужеленням і роїнням її решток. На мою долоню, яка перетворилася на чутливе вухо, ніжним метеликовим пилком, шурхотом воску, пульсацією зірки посипалися-полилися піщані цівочки — піщинки й порошинки слів: ти гадав (і вірив!): вони — твої послідовники.

Вони були — твої переслідники. Люди слідують за своєю подобою (навіть якщо це всього лише вдала імітація). А переслідують — тих, що високо думають про себе як про вищих. Ти високо думав про себе як про вищого… Тобі дали спокій, коли зауважили твою пересічність: ти саме замилувався якоюсь неповнолітньою мандрьохою. Коли вона завагітніла, у тебе почалося місячне, і це означає, що завагітніла вона від тебе, хай би там що ти собі намудрував. Коли нарешті, виструнчившись, навшпиньки, вона дотягнулася всіма десятьма своїми шедеврами дактилоскопії (і хіромантії) — з обкусаними нігтями — до неба (вмить линула злива і впала на землю разом із мокрим слизьким безпорадним янголом в оберемку), ти панічно втік з тієї землі, ти загубився десь у химернохмарному плетиві каналізаційних лабіринтів… бо небо і земля — єдиний простір, їх перемішано, як пісок, як час для людей, як воду в судинах повітряних шляхів Вітру… Тебе змило зливою з лиця землі розміром у шість соток, і ти захлинався у брудно-пінявих потоках, і пісок скреготав на зубах і забивав твій шлунок, твої нирки, твої мозки… А вона — підібрала з лиця землі янгола і пішла додому — сушитися. Це — Непрямі докази людського існування. Під маскою — Ніч!

Вуха і очі замовкають. В долоні (у вусі? ув оці?) залишається грудочка піску. Гучна, мов пір’їна, падає одна лише думка: Під маскою — ніч!

Довго-довго, нескінченно довго здавалося мені, заповненому чорнотою, глухотою й німотою, що я лежу горілиць на зручному ліжку, у пухкій домашній постелі. Лежу собі і сплю. Одужую після якогось там декадентського тифу. Або перебуваю в комі. І так мені хороше, що навіть думки поворухнутися, хоч би й з цікавості, не виникає! І, напевне, я все-таки засинав і прокидався, бо коли вкотре відчуваю всю непередавану приємність свого стану, то зауважую і те, що вуха мої нібито відкрилися. Тобто я починаю чути звуки. І найпрекрасніше та найутопічніше, що лишень могло зі мною трапитися за останній мільйон темних вогких жахливих тисячоліть, сталося так природно: перші звуки, які я чую після Тиші — це музика! Звичайна, земна, людська музика. І — тільки спробуйте уявити!!! і можетеменіневірити!!! але — я впізнаю — це таки справді Масу Gray — heY yOung worLd ||. Я плаваю у собі, наче у теплій ванні з ароматичними маслами й солями, обсмоктуючи вухами кожен звук, як виноградину, і — не хочу розплющувати очі. Точніше, я просто забув про це. Але… так! я відчуваю запах тютюнового диму, який щойно хтось випустив десь поблизу! Я навіть хотів сказати: «Не кури! тобі не можна…», і навіть подумав, що почую у відповідь здивований голос: «Звідки ти це взяв?!», і скажу: «Наснилося!»… і вир нудоти, відчаю і страху захоплює мене, бо я просто не можу подумати так, як за моїх обставин подумав би герой телесеріалу: «Це був кошмарний сон, і зараз я прокинуся!». Все те, після чого я перебуваю вже казна-скільки часу невідомо де у стані щасливого спокою, просто не було сном. Це було… тільки не смійтеся… це дійсно відбулося…

Раптом знайомий одноманітний голос починає стиха підспівувати Мейсі, неначе з іншої кімнати. Звук голосу пересувається тлом пісні, немов човник у нитках гобелену — так чутно людину, яка ходить по кімнаті, підспівуючи і… скажімо, наводячи лад або поливаючи квіти. Я розплющую очі і вдаю, що прокинувся, але зреагувати на моє пробудження нема кому — невеличкий простір неправильної форми, що притулив мене у моїх незбагненних мандрах — неодухотворений: тільки похила стеля мансарди, якийсь столик біля мого ліжка і коробка з-під телевізора в кутку. Не уявляючи, що робити надалі із почуттям власної значущості за відсутності глядачів-спостерігачів-публіки, я ще деякий час лежу і подумки граюся із назвами до тієї музики, що долунює звідкілясь поблизу і тепер вже не так виразно скидається на Мейсі Ґрей: це може бути і Procol Burzum, і 7B-B52-US3-B12, і Jefferson In The Matrix чи Abbantrax, і Buddy Holliday & Tito Cohen, або «Кеннед гед» і «Токін Гіт», Джон Ліззі і Сін Зорн, Брайан Мей і Ванесса Інтернешнл, «Вуличні Мудаки» чи «Сповідники Рудакі», «Crimson Nightwish», «Rolling King», «The Who Is The Beatles»… не знаю, принаймні в кінцевому підсумку, якого не існує, це щось світле, добре, джазодискове чи реподжазове, чи граіндбітове, або хардліричне і блек-попове, у будь-якому разі, для новонародженого у мить зустрічі зі сценою, куди його вивалило Ніщо, приємнішим за музику і бути нічого не може! Окрім циці. Цікаво, які циці має та, що підспівує з сусідньої кімнати цим, не підлеглим визначенню звукам? Я спробував якнайголосніше продерти горлянку. Зачекав, притримуючи на вустах кволу посмішку контуженого луїсальберта і скоса позираючи на двері. Жодної реакції з боку дверей не відбулося. Тоді я трохи погуркотів столиком, соваючи його затерплою рукою, і навіть сором’язливо постукав у стіну. Нуль. Невідомо, коли володарка хрипких підспівувань вирішить зазирнути по мою пробуджену душу, а я вже почав нудитись — ідентифікація і матеріалізація власного «Я» завершилася. Це сталося після того, як реп остаточно переміг всю, що тільки існувала у праісторичні часи, музику, коли зникли всі мови і саме поняття мовлення, коли я зрозумів: якщо вже діти зникають у Мережі, то мені більше нема чого робити у тому світі, принцеси, за яку я міг би віддати життя, я не знайшов, паралелі світів усім своїм розмаїттям дали мені зрозуміти, що всюди — одне і те саме, і по всіх цих людських світах масово знищують журналістів, знищують джерела інформації, та і яка може бути інформація для споживачів, окрім реклами? від інформаційного голоду помирає суспільний організм, але виживає людина, я б допоміг тому, хто рубає інформаційні плавці рибині соціуму, ось я і прийшов допомогти, я, журналіст, інформаційний потік та інформаційний фільтр, приніс тобі, знищувачу, плавці і зябра, я вирішив скипіти на фіґ з цієї планети, бо, можливо, за людським розрахунком кілька століть животіння вона ще має в запасі, але у мене особисто на катапультацію залишилося хвилини дві! Я ще трохи помаявся, підвівся з ліжка і попрямував до дверей.

Кімната, до якої я зазирнув, скидається на костюмерну кіностудії, гардеробну, ательє чи театральну гримерку: простір захаращено одягом, під височезною шибою — прасувальна дошка з сіамськими підпалинами, на підвіконні — чавунна праска. Лахи та перуки звисають заплутаними у павутинні метеликами і кажанами, мертвими птахами й парасолями, покрученим осіннім листям та плодами — з гаків, вбитих у стелю, зі стулок шиби та внутрішніх віконниць, прочинених досередини, з мотузок, протягнутих через кімнату, з вішачків, вчеплених за мотузки, зі стільців. Біля прасувальної дошки, обперте об стіну фрамуги, просто на підлозі — величезне тьмяне люстро без рами. На долівці громадяться, заціпенілими конструкціями спливаючи у позадзеркалля, схожі на стільники, чарунчасті пуделка і скриньки з косметикою та гримом. А перед люстром, у задзеркаллі, я нарешті помічаю елеґантсько-манірне хирляве хлопчисько, що стоїть спиною до мене у повному бальному костюмі позаминулого століття: штиблети, фрак, сліпучо-біла манишка, метелик. Нема тільки штанів. Кумедні старомодні шкарпетки на гумових підв’язках тримаються на литці, мов намальовані, ноги — ідеально стрункі, навіть без натяку на рослинність… ось тобі і «циці», думаю собі я, й навіть не знаю, чи забратися мені геть, поки цей юнак мене не помітив, чи спостерігати за ним, поки він мене не помітить, чи якось привернути до себе увагу прямо зараз… сідниць мугикаючого цього створіння я, на щастя, не бачу, бо їх запинають фалди фрака, але у люстрі я бачу трусики шоколадного кольору, котрі ніде жодним чином не випинаються, а тільки підкреслюють гарний, як мушля, живіт, бачу, як звисають уздовж стегон незадіяні тасьмочка з пояса для панчіх — немов павучі лапки… мене все це просто заціплює, я розгублено спостерігаю за цим банальним сюрпризом долі: ноосферу просто переобтяжено транссексуальними видіннями ошизілого людства!.. бліде від гриму лице, обведені чорним очі, тонюні чорні вусики над губою, ідеально зализане бріоліном (тут навіть поняття «гель» якось не клеїться) русяве коротке волосся, проділ навіює невиразні асоціації з портретом Булгакова… несамохіть мою увагу привертає гарна срібна з чорним каменем запонка в осерді хрумкої манжети… краєм ока вловлюю якесь веселкове розтікання простору, але, зиркнувши в той кут, зауважую тільки тапчан з купою темного мотлоху… і тут я помічаю, що музики нема і ніхто не підспівує!.. уважніше придивляюся до тапчана, з якого потрапляють до периферії мого зору барвисті полиски, і раптом замість мотлоху бачу там прозору лялечку-саркофаґ, якесь ніби видіння тіла дорослого чоловіка… щось викидає мене в коридор, і я ошелешено повертаюся ним туди, де я отямлювався цілу вічність, а там досі звучить музика, схожа на балетну суміш гранджу, поп-корну, нірвани, бюстгальтерів і джодассена… Я приліг на вузьке аскетичне ліжко (вже кимсь прибране), та за мить підірвався, виконав по кімнаті безглуздий гак, зиркнувши похапцем у непроглядну позашибну темряву з відбитком самого себе у значно відмінному від моєї кімнати інтер’єрі, навіть не подивувався з цього, перевів погляд на стелю, знову глянув у вікно — там знову змінився інтер’єр кімнати, а чоловік виглядав не уповні мною, і знову попрямував до тих двох істот, бо що мені було ще робити! Юнак вже має на собі штані й курить, затиснувши між пальцями довжелезного цибуха з агонізуючою зеленкуватим димом папіроскою. Прозора веселкова мумія чоловіка на тапчані то спалахує, то тьмяніє, гуде і потріскує, мов потужна високовольтна лінія. Саме коли я зазираю до кімнати, юнак роздратовано звертається до тапчана: «Ти все одно підеш з нами, навіть не заперечуй! Сама я цього кретина вдруге не порятую! О! А ось і він!» Ага, значить, кретин — це я, а хлопчисько, судячи з усього, все-таки дівчина! І мене пронизує струм: це ж Мара! Та, з вокзалу! Я навіть не встигаю щось вимовити, як Мара починає давати інструкції: ми йдемо зараз до Анального ресторан-театру, у мене сьогодні робота, вихід в кінці першої літери вже був на вокзалі, залишається тільки друга літера, але вся. Ти будеш суфлером пестощів!