Сімурґ - Поваляева Светлана - Страница 10

— …прикро, коли дізнаєшся, що більше не можеш вважати себе жертвою обставин, правда ж? Ох, ці «обставини» — це ж ти сам, ніщо інше, хіба ні? А вважати себе власною жертвою — то вже якесь садо-мазо-просвітлення. Stairway То Heaven і одразу Medeski Martin & Wood, а на Fugees наябується персональна вінда, і нічого, крім US-3, не залишається на планеті вобше! а ти прибери свій інвізібл — і зразу з’явиться, з ким пиздіти, угу… Спам господень! Хто тут Адмін?! Світовий, всезагальний адмін, котрий регулює всезагальний світовий спам!? Це я, господи твоя срака, я! Я не можу зникнути. В буквальному сенсі. В буквальному сексі. Я — безсмертна істота. Принаймні поряд з такими засранцями, як ви! Які вже тут просвітлення! Прости мене, Отець, я — робот з майбутнього!

Ланцет Чорний П’єро грає в пінг-понг і кривляється.

Раптом похмурніє, старіє… втомлено:

— … всі вони прагнуть сподобатися. Безліч їх що тільки не вчворяла, аби сподобатися мені. І декому це вдавалося! Тут я безпорадний: мені так і не вдалося викрити механізм цього явища. Як це відбувається поміж людцями — знаю, а як між людиною і мною — ні! Цей парадокс мучив мене кілька століть, але зара мені вже по киям. Встановив лише таке: особи, котрі мені подобалися, навіть на думці того не мали й нічого, аби мені сподобатися, не робили. Можливо, то були випадкові обранці бажання, котре на мить залітає в серце лише для того, аби через випадковий мимовільний погляд досягти адресата і… фуй його жене, що з тим бажанням далі відбувається. В сенсі, як із субстанцією. Мить, Гра Всесвіту, Спалах… І це спонукає людей далі вигадувати і розігрувати ролі вже за власним сценарієм. Ніби в ляльковому театрі, де Лялькар, закурює, затягується димом і йде, полишаючи виставу напризволяще. Але мить, коли закурює Лялькар, і є тим сакральним знаком, що надихає манекени! Ну, мальвіни-буратіни, ви де? Ретельно наповнюєте памперси? Хи-хи-хи…

Ланцет Чорний П’єро бридко блазнює, підбиває ногою бляшанку з-під кави, недокурки розсипаються.

— …гра безпорадних маріонеток при штучному світлі! О! Мертва Мальвіна, Чорна Блядь Сніжинка, Коза Дереза Конопляна Лоза, Трансформер Рікі Тікі Таві, Афєлія О’Німфа, Нумо, дівчинко моя! ФЕСька-Песька… всі історії — про це. Просто інколи їх, вдивляючись у «чарівне пуделко» чи пак «живе віконечко» на списаній сторінці, описує Лялькар, курячи одну від одної сигарети. Такі романи живуть вічно. В буквальному сексі. В буквальному сенсі. Вічно ридатимуть над ними буратіни-мальвіни, а крейда закінчується… давно панує глупа ніч над людцями… готично сказано!..

Чуються звуки шелестіння листя, чи то прибою, чи, можливо, далекої піщаної бурі… Глуха портьєра в глибині сцени коливається, ніби від легкого нічного вітру, і входить Тінь. Поступово освітлюючись, вона ніби поволі наповнюється плоттю жінки. Ланцет, котрий знов сидить навпочіпки перед радіатором, не озираючись, ліниво піднімає руку на знак вітання. Він має витончені породисті руки музиканта і аристократа. Мара невловно здригається, ніби від несподіванки, її очі лихоманково зблискують. Вона шанобливо шепоче своїм глухим низьким голосом:

Мара: Глупої Ночі тобі, Чорний П’єро!

Ланцет: Навзаєм, чарівна Маро! Ти ж не залетіла на мій вогник, мов дурна нічниця, га, сестричко? Які негаразди змусили тебе відвідати невдаху Ланцета?

Мара: Побажай мені всіх своїх негараздів, Чорний П’єро, щоби і я була такою невдахою, як ти!

Ланцет: Уй, які ми серйозні, які готичні. Ходи ближче, я помилуюся на твоє крейдяне личко. Сподіваюся, за весь той доооовгий нечас, як ми не бачилися, воно сполотніло, наче мармуровий янгол-плакальник при Повні?

Мара: Даруй, Чорний П’єро, я не можу зараз наближатися до тепла…

Ланцет рвучко обертається — він шокований словами Мари. Його обличчя запинає густа тінь, мовби темрява обертається разом з ним. Мара відсахується, чи то здушено скрикнувши, чи судомно зітхнувши.

Ланцет: Не лякайся так — ти МЕНЕ налякала, істерична Тінь! Кажи, що трапилось!

Мара: Прийшов Той-Хто-Між-Людьми-І-Тінями! Твій наступник з’явився, Чорний П’єро!

Лунає «Bathory», початок з «Hammerheart»: від низької стелі в темряві відбиваються рипіння кроків по снігу, далекий плач немовляти, іржання коней, Ланцет поволі опускається на підлогу — це справжній шок на межі кататонічного ступору.

Мара:…поза сумнівами. Лише Він не знає, як це відбулося. Він випадково потрапив у місто — через Вокзал…

І найгірше, Чорний П’єро:…

Він пам’ятає свою Смерть.

Пам’ятає потяг, Місто вночі, мене, Павутиння Непам’яті, шлях до моєї хавіри!

Навіть своє попереднє життя!

Він просто не усвідомлює, що помер.

Він прямо перед мої очі робився Тінню з плоті і плоттю з Тіні, але сам про це не знав!

З Ланцетом — справжня ганебна чоловіча гістерика, він метушиться по сцені, катуляється, верещить, гарчить, плюється, мотлошить на собі одіж, лупцює себе кулаками по голові.

Ланцет: То ти, кур-рво, його привела!!! Ти прошморгнула його крізь Тканину Нечасу! У-у, паскудна серпйонта!.. т-таааа… доросла дівчинка — дорослий підступ! Мав би не залишати тебе без нагляду! Та я гадав, що тобі Терренса Маккени ще на пару століть вистачить!

Мара: Клянуся, Чорний П’єро, то не був підступ! Я сама не знала, що мені з тим робити!

Ланцет: Чого ж ти одразу до мене не прибігла?! Що ти, хвойдо, взагалі робила на вокзалі?!

Мара:… то… то Він мене витягнув… Я НЕ МОГЛА ОПИРАТИСЯ! То було… ТАК САМО ЯК ВЕСЬ ЧАС РОБИВ ТИ! Я подумала спочатку, що це ти — я злякалася!

Брови Ланцета лізуть догори аж ледь не до макітри.

Ланцет: То ти і досі боїшся мене, Маро? Так сильно?

В голосі — недобрий усміх, обличчя запинає морок, між Марою та Ланцетом — неймовірна напруга, ніби між давніми коханцями і водночас давніми запеклими ворогами, які надміру та попри волю усілякого пережили разом. Мара відповідає раптом тихо і твердо:

Мара: Це тепер не має значення, Чорний П’єро.

Ланцет, ніби раптом знекровлений, сідає до радіатора, підставляючи теплу долоні, мовби два люстерка у спробі зловити «зайчика». Поволі зіщулюється під радіатором у позі ембріона, здригаючись і тихо скимлячи — з нього має вже зовсім нелюдське, він конає — це зрозуміло.

З динаміків лунає голос Ланцета:

— …тіні зникають… Той-Що-Між-Людьми-І-Тінями зникає… я мусів би розчинитися у Безконечності просто зараз… але чомусь я ще тут… Мара все Ще тут… де — «тут»?., хто?., «я»?., котре «я»?., нашо тада всьо? вся ця хрінотєнь з міразданієм і прочєй божествєнай поїбєнью?.. спам господень…

З динаміків лунає сичання — як між радіохвилями, або як розладнаний телевізор, або як затерта платівка — або як усі ці звукові перешкоди разом, але дуже різко, голосно і несподівано. Голос Ланцета з динаміків вимовляє востаннє на тлі цих шумів — вже ніби якось по-зміїному:

— розззпуссскаааааааааааю сссссссссвееееееееееедраааааааааа….

Картина, або ж Літера, Друга починається без жодного попередження, тому багато хто з глядачів все ще рухається по сцені у ритмі техно, трусячи памперсами, продовжуючи дискотечну двадцятихвилинку, на всі боки летять якісь друзки, диски і платівки, кельнери дубасять ді-джея бейсбольними битками по голові. Несподівано врубається світло: посеред сцени стоїть холодильник («бажано старий „Днепр“» — написано в тексті на рулонах, і тут у декого виникають підозри, що Фуй Жабо не француз, а дехто, мстиво пригадавши слівце «сорі», сягає абсолютної упевненості, що автор — підступний зайда з якоїсь посткомуністичної країни). У картині першій холодильника не було помітно, бо освітлювалися лише Ланцет, Мара та радіатор. Він (Той-Хто-Між-Людьми-І-Тінями) хутко з’являється, озираючись і мерзлякувато щулячись, помічає холодильник і, знервовано роззирнувшись довкола, починає у ньому порпатись. Ніби схаменувшись, звертається до залу: